default

ЗВІДКИ ПРИХОДИТЬ ЗАЗДРІСТЬ І ЯК ЇЇ УНИКНУТИ?

Чому люди заздрять одне одному? На перший погляд, це просте запитання передбачає таку ж просту й очевидну відповідь: у нашому світі одні люди геть позбавлені тих життєвих благ, які інші мають у достатку і навіть з надлишком. Таким чином, проблема в тому, що несправедливо влаштований сам світ, а заздрість є лише реакцією обділеної частини людства на цю фундаментальну несправедливість. Тому бідні й заздрять багатим, некрасиві — красивим, нездари — талановитим, хворі — здоровим…

Однак у реальному житті таке пояснення чомусь не спрацьовує. Адже заздрити можна не лише багатству й красі, а взагалі чому завгодно.
Людина середнього достатку заздрить процвітаючому бізнесменові, дивлячись на його шикарний котедж і дорогі автомобілі. Але цей самий бізнесмен, чий час розписано буквально по хвилинах, а кількість справ і турбот значно перевищує його природні можливості, із заздрістю дивиться на рядового співробітника своєї компанії, який після робочого дня спокійно йде додому і відразу ж забуває про всі службові справи.
Іноді заздрість спрямована на речі зовсім дивні. Так, у відомій частівці повоєнного часу з гіркою іронією висміювалася абсурдна здатність людини заздрити навіть чужому горю: «Хóроше тому живеться, у кого одна нога, Йому пенсія дається, і не треба чобота».
Виходить якась дивна картина: кожна людина чимось обділена і водночас є володарем якихось благ, що викликають заздрість у оточуючих. Але чому ж у такому разі люди ніколи повністю не задоволені тим, що мають? Чому, за влучною народною приказкою, будь-який шмат у чужих руках завжди здається більшим і смачнішим? Або як розподілити на всіх порівну талант і розум, красу і здоров’я? Адже навіть найсправедливіший суспільний устрій не зможе скасувати поділ людей на талановитих і бездарних, розумних і непутящих…

Єдиний критерій
У фіналі кінокартини Микити Михалкова «Свій серед чужих, чужий серед своїх» спійманий чекістом Шиловим ротмістр Лемке, який так і не зумів утекти з украденим золотом за кордон, кричить у розпачі, спрямувавши погляд у небо: «Господи! Ну чому ж Ти допомагаєш цьому кретинові, а не мені?». Не беручи до уваги сюжет фільму та історичну достовірність цієї ситуації, потрібно визнати, що саме питання поставлено ротмістром гранично точно і спрямовано за вірною адресою.
«Господи, чому не мені, а йому?» — будь-яка уважна людина, яка хоча б раз ловила себе на заздрості, знає, що це почуття зводиться зрештою саме до такого подиву та образи на Бога. І не так уже й важливо, що саме дісталося «не мені, а йому» — вчений ступінь чи нова машина, здібність до віршування чи банківський рахунок. Адже кожен з нас розуміє, що є в житті такі речі, яких ми не могли б досягти навіть найвідчайдушнішими зусиллями, і далеко не все в нашій долі визначається працьовитістю і старанністю. Наприклад, хлопчик, який народився в сім’ї процвітаючого бізнесмена чи політика, вже за самим фактом свого народження саме в цій сім’ї має ряд колосальних переваг перед сином фрезерувальника з заводу імені Ліхачова. А людині з вродженим абсолютним слухом опанування музичної науки дається набагато легше, ніж бідоласі, якому, як мовиться, в дитинстві ведмідь на вухо наступив. То чому ж одні вже з колиски мають те, чого інші не в змозі набути навіть тяжкою працею?
Якщо не зводити нашу долю до шаленої гри сліпого випадку, то залишається лише одне розумне пояснення такої нерівності: життя кожної людини складається не тільки з її власних зусиль, а й з Божого задуму про неї, з тих якостей, умов та обставин життя, якими Господь її наділив. Очевидно ці умови можуть разюче різнитися одна від одної, але християнство стверджує, що Бог однаково любить кожного з нас, і кожній людині будь-якої миті її життя Він дає саме ті можливості й умови, які найбільш корисні для неї в духовному сенсі. Адже ні гроші, ні суспільне становище, ні творчі здібності — взагалі жодні зовнішні і внутрішні якості людського життя не розглядаються у християнстві як безумовне благо.
Головне питання Євангелія має зовсім інший зміст і спрямованість: «що мені зробити, щоб наслідувати життя вічне?» (Лк. 18: 18). Куди ведуть людину талант і багатство, бідність і хвороба — до вічного життя чи до вічної погибелі? Ось єдиний абсолютний критерій, за яким з позиції Євангелія можна судити про цінність усього, що ми маємо тут, на землі. Лише в перспективі вічності всі земні умови нашого існування набувають того чи іншого значення. Наприклад, талановита людина може прийти до віри і славити Господа своїм мистецтвом. А може погубити свою душу, розвинувши в собі жахливу зарозумілість і гордість.
Але й людина без яскраво виражених творчих обдаровань також може досягти повноти буття і самореалізації, а може довести себе до крайнього ступеню заздрості до людей більш талановитих і навіть, як пушкінський Сальєрі, піти на злочин. Наявність художніх, літературних, музичних талантів або їх відсутність є лише умовами, в яких кожна людина може реалізувати свій найголовніший талант — здатність наслідувати Небо.
З точки зору вічності доля будь-якої людини залежить зовсім не від обставин її життя, а лише від того, як вона реалізує себе в цих обставинах, визначених їй Богом. Адже Господь знає духовне улаштування кожного з нас і по Своїй любові надає будь-якій людині умови земного життя, найбільш сприятливі для набуття життя вічного. Тому обурене питання заздрісного серця: «Господи, чому не мені, а йому?» — завжди допускає сумнів саме у цій Божій любові, у благості і користі Його визначень.
Святитель Василій Великий безпосередньо називає заздрість ворожістю до того, що дано нам від Бога, спротивом Богу. У такому жорсткому формулюванні немає нічого дивного, якщо згадати, що, за словом Святого Письма, саме через цю пристрасть у світ увійшла смерть, а найпершим заздрісником був… диявол: «Бог створив людину для нетління і зробив її образом вічного буття Свого; але заздрістю диявола ввійшла у світ смерть» (Прем. 2: 23–24). Дві молитви У пісні Булата Окуджави «Молитва Франсуа Війона» звучить наївне побажання автора: «Пока Земля еще вертится, пока еще ярок свет, Господи, дай же Ты каждому, чего у него нет». Це прохання до Бога виражає певну ідею, що безпосередньо стосується теми заздрості. Дійсно, чому б Богу не дати кожному всього і досхочу? Якщо Бог це зробить, то заздрість відразу ж припинить існувати як явище, оскільки в душах облагодіяного людства для неї просто не залишиться підстав. Відповідь на «Молитву Франсуа Війона» неважко знайти в Посланні апостола Якова: «Жадаєте і не маєте; вбиваєте і заздрите — і не можете досягти? сваритесь і ворогуєте і не маєте, бо не просите, просите — і не одержуєте, тому що просите не на добре, а щоб ужити для пристрастей ваших» (Як. 4: 2–3). Чи готові ми прийняти блага — велике і дуже непросте питання. Справді, що вийшло б, наприклад, якби Господь на прохання поета все‑таки дав усім, хто рветься до влади, «навладарюватися всмак»? І якою страшною ціною довелося б оплачувати цю їхню «любов до солодкого» іншим людям, які опинилися б під владою тих, хто сприймає владу як джерело власного задоволення? Та тут саме час просити Бога про протилежне, молити Його, щоб владолюбці, що рвуться до влади, ніколи не отримали до неї доступу. Те ж саме можна сказати і про багатство, і про славу, і ще про багато-багато речей, які замість радості можуть принести найбільші лиха людям, які їх прагнуть.
За логікою вірша Окуджави, Богу слід було б на додачу до влади для владолюбців також видати всім похмільним алкоголікам талони на безкоштовний портвейн, наркоманам — гарантовану щоденну дозу героїну, а хворим на гіпертоню і холецистит любителям жирного м’яса — гору смажених курячих стегенець на сніданок, обід та вечерю. Після деяких операцій на внутрішніх органах людині якийсь час не можна пити. У цей період хворому внутрішньовенно вводять фізіологічний розчин, що знімає спрагу, і все ж він дуже заздрить тим, кому доступна елементарна можливість: вдосталь напитися звичайної води. Допомогти в боротьбі з цією заздрістю йому може лише чітке розуміння суворої істини: пити в його стані у жодному разі не можна, інакше він просто загине.
Просити в Бога те, чого у тебе немає, часом буває так само нерозумно, як і вимагати у лікаря води для такого післяопераційного хворого. Тому в молитві святителя Московського Філарета звучить зовсім інше прохання до Господа: «Господи, не знаю, чого мені просити в Тебе! Ти Один знаєш, що мені потрібно. Ти любиш мене більше, ніж я вмію любити Тебе. Отче, дай рабові Твоєму, чого і сам я просити не вмію. Не насмілюся просити ані хреста, ані утішання, тільки стою перед Тобою. Серце моє Тобі відкрите; Ти бачиш потреби, яких я не бачу. Подивись і вчини зі мною по милості Твоїй. Урази і зціли, скруши і підведи мене. Благоговію перед Твоєю святою волею і незбагненними для мене Твоїми долями. Приношу себе в жертву Тобі, ввіряюся Тобі. Немає в мене іншого бажання, крім бажання виконувати волю Твою, навчи мене молитися. Сам у мені молись! Амінь».

Коли з’являється дракон
Часто заздрістю називають хворобливе бажання людини отримати те, що здається їй привабливим і чим володіють інші люди. У певному сенсі це вірно. І все‑таки це ще не та заздрість, яка, за словом святих отців, уподібнює людину демонам. У моральному богослов’ї такий однобокий погляд на чуже процвітання прийнято називати гріхом своєкорисливого побажання. Як і в будь-якому гріху, в ньому, звичайно, немає нічого хорошого, та все ж це ще не заздрість у повному своєму розвитку, а лише її поріг. Є відома притча, зміст якої можна звести до наступного сюжету: людині було обіцяно здійснення будь-якого бажання, але з умовою, що її сусід отримає те ж саме удвічі більше, ніж вона сама. Людина довго думала, а потім побажала… щоб їй вибили одне око і відірвали одну руку.

Це і є головна риса справжньої заздрості — бажання зла тим, кому заздриш.
Механізм появи в людській душі цього руйнівного почуття досить простий: дивлячись на людину, яка досягла в чомусь успіху, заздрісник спочатку бажає собі таких самих благ, потім засмучується їх відсутністю у себе. А коли йому стає ясно, що цих благ йому ніколи не досягти, він починає мріяти вже про те, щоб без них залишився і сам власник. Ось тоді і дозріває в людині цей страшний дракон — зла заздрість, про яку казав святитель Ілія Мінятій (1669–1714): «Заздрість — це печаль через благополуччя ближнього, яка… шукає не добра для себе, а зла для ближнього. Завидющий хотів би бачити славетного безчесним, багатого — убогим, щасливого — нещасним. Ось мета заздрості — бачити, як той, кому заздрять, із щасливого стану потрапляє у злигодні».
Можна заперечити: адже зовсім не обов’язково заздрість виражає себе в реальній дії подіб­ного чину. Людина може просто заздрити по‑тихому, в душі, і нікому при цьому не шкодити.
Так, здебільшого, воно і буває. Багато хто з нас комусь заздрить, але далеко не кожен при цьому шкодить іншим або скоює злочини. Однак і злочинці не відразу ставали здатними на крадіжки і вбивства, адже вони теж починали з цілком нешкідливих, як їм тоді здавалося, хлоп’ячих фантазій про те, що «добре б мати такі кросівки, таку куртку або такий мобільник, як у того пацана».
А якщо і не вирветься цей звір назовні у вигляді злочину, то хіба легше від цього буде самому заздріснику? Адже, врешті-решт, таким страшним почуттям він просто передчасно зажене себе в могилу, але навіть смерть не припинить його страждань. Бо після смерті заздрість буде терзати його душу з іще більшою силою, але вже без найменшої надії на її угамування…

Вихід з лабіринту
Як же боротися із заздрістю? Відповідь не так важко знайти, якщо пам’ятати, що суть будь-якого гріха — у відпадінні від Бога. Заздрість у основі своїй має дуже вірне й адекватне відчуття втрати зв’язку людини з її Творцем. Людина відчуває, що втратила щось дуже важливе, без чого її життя пусте й нещасне. Тільки вона не знає, що ж це було. І в пошуках втраченого, немов у лабіринті, починає метатися між різними цілями, кожна з яких неминуче виявляється помилковою. Бо жодне земне благо не може замінити собою Подателя усіх цих благ.
Позбутися такої згубної омани можна тільки одним способом. Святитель Василій Великий пише: «Ми можемо уникнути заздрощів, якщо з людського не будемо вважати великим і надзвичайним ні того, що люди називають багатством, ні в’янучої слави, ні тілесного здоров’я, а будемо прагнути до надбання благ вічних та істинних».
А єдиним вічним та істинним благом для людини є лише те, що ніколи, ніхто і за жодних обставин не зможе у неї відібрати. Таким благом може стати лише наше спілкування з Богом, поєднання людського духу з Духом Божим у взаємній любові, яка не припиниться навіть після нашої фізичної смерті. Якщо шукати саме це благо, якщо прагнути до нього, намагаючись вибудовувати своє життя за Євангелієм, тоді й заздрити нікому вже не доведеться. Адже всі Євангельські заповіді, по суті, спрямовують людину до єдиної мети — зробити головним змістом її життя любов до Бога та інших людей.
Заздрити ж можна лише тим, кого не любиш, до кого відчуваєш нехай легку, та все ж неприязнь. А там, де є любов або хоча б прагнення до неї, заздрості вже немає місця. Так, мати не може заздрити своїй дитині просто тому, що любить її, радіє її радощам і будь-який її успіх сприймає як свою власну перемогу.

Олександр Ткаченко, журнал «Фома»

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.