a5a5ad40c4896b8b6f2660d8cd1fa4a0_XL

Знайти себе в даруванні любові

Продовження. Початок (стаття «Коли в сім’ї немає дитини») в № 20 (294) «ЦПГ»
 

Пам’ятаєте, як Аліса, потрапивши у Задзеркалля, запитала у Чеширського Кота: «Куди мені йти?». Чому цей дивний персонаж не захотів дати їй пораду «Іди праворуч — там смачно, іди ліворуч — там спокійно», а сказав, що відповідь на її запитання багато в чому залежить від того, куди вона хоче потрапити? Якщо чесно, у дитинстві мені здавалося, що Кіт насміхається з Аліси й просто не хоче їй допомагати. Зараз думаю інакше: його відповідь мала помогти їй самовизначитися з тим, чого вона хоче сама, яка її мета, її можливості. Зрозумій себе — і ти зрозумієш, куди тобі йти і що тобі робити.

Непросте запитання

Часто в проблемних ситуаціях у психологів запитують: «Що робити?». Здається, немає нічого простішого — дай список рекомендацій та й по тому. Приміром, для виховання дітей: «Давайте дитині по одній чайній ложці зауважень на день упродовж тижня». Запитання «Що робити?» постає з припущення, що людині бракує певного досвіду чи знань, а у фахівців усього цього з надлишком. От вони поділяться — і все урівноважиться. Однак труднощі полягають у тому, що навіть озброївшись цілим арсеналом методик і рекомендацій, багато хто не може й з місця зрушити. До того ж відчувають себе цілковитими невдахами через те, що не можуть виконати простої рекомендації. Чому? Та тому, що часто-густо вони отримували відповіді не на своє запитання. Їм допомагали виконати не їхнє особисте, а усереднене бажання. Насправді ж це запитання потрібно розширити: «Що робити, для того щоб..?» Наприклад, у випадку з дитиною: «Що робити, аби дитина дала мені спокій, але при цьому я б відчував себе турботливим батьком?», «Що робити, щоб дитина любила тільки мене?», «Що робити, щоб дитина була такою, як я собі її уявляю, а не такою, якою вона є?». І в пошуках відповідей треба дійсно щось робити з дитиною. А можна по‑іншому поставити запитання: «Що робити з собою, якщо я не можуть прийняти того, що дитина порушує мої плани, мій простір, мої уявлення про неї? З собою, якщо я не розумію, коли потрібно обмежити дитину, а коли — свої фантазії?». Ось у такому ракурсі потрібно ставити питання.

У пошуках особистого сенсу

Ще одне складне питання, адже кожна сім’я індивідуальна у своїх бажаннях. І більше того: навіть в одній сім’ї під спільним бажанням мати дитину кожен з подружжя може уявляти щось своє. І ця зовнішня спільність — «Ми хочемо дитину» — згодом дуже швидко виливається у сварки і суперечки про те, яку ж дитину ми хочемо. «Я хочу дитину, якою можна пишатися», — наполягає тато. «А я хочу слухняну дитину, яка б не завдавала мені стількох клопотів», — сперечається з ним мама, хапаючись за серце. А ось інша ситуація: подружжя, у якого не може бути дитини. А її все одно чекають, і страждають, і відчувають себе винними. І запитання «Що робити?» знову розпадається на сотні інших запитань. Одне з них — «Що робити, аби не помічати своїх страждань?». Список заходів класичний: активне соціальне і трудове життя — це допоможе на певний час відволіктися від своїх переживань. І в жодному разі не залишатися одному, не поринати в рефлексію, пильно не дивитися одне одному у вічі, інакше там можна зустріти своє страждання. Другий варіант: «Що робити, аби бажання все ж якимось чином реалізувалося?» — усиновлення, опіка, турбота про похресників. Хоча, спілкуючись з бездітними жінками, часто помічаю, що не всіх цікавить варіант усиновлення. А ті, кого цікавить, не запитують: «Що робити, якщо немає дітей?». Вони ставлять запитання так: «Як підготуватися до всиновлення?». Тож питання «Що робити, коли в сім’ї немає дітей?» можна трактувати в тому сенсі, що сім’я не готова до всиновлення, але разом з тим й не хоче уникати (або втомилася уникати) страждань. І тоді ми можемо звернутися безпосередньо до цих страждань. Кажуть, що саме розуміння своїх страждань удосконалює нас. Тож потрібно дослідити ситуацію. «Коли я страждаю від того, що у мене немає дітей, від чого я страждаю?». Деякі відповідають, що вони страждають від того, що, мовляв, позбавленні свого продовження, яке можна знайти в дитині: «Я хочу, щоб дитина була плоть від плоті моєї й кість від кості моєї». І це бажання також можна досліджувати й очищати від зайвих домішок, наприклад, любити в дитині себе так, як ніхто не любив мене. Свої страждання важливо зрозуміти, щоб знайти вихід, необхідний саме цій сім’ї. Психотерапевти вважають, що біль — це відношення страждання до сенсу страждання. Тобто важливо прийняти своє страждання й осмислити його саме для себе. І якщо цей сенс народиться у вашій душі й буде співвіднесений з вашими цінностями, то він стане для вас утішним. Тоді це дасть вам можливість прийняти ситуацію й дарувати свою любов іншим дітям, які оточують вас. Бо ж саме в даруванні любові й у відгуку того, хто приймає її, ми можемо бути щасливими.

Бездітність як дар

Іноді можна зустріти й такі міркування, які завдають людині страждань: «Якщо дитина — це благословення Боже, то, виходить, Бог не благословив нашого шлюбу, виходить, ми останні грішники й не достойні мати дітей і т. д.». Хочу одразу навести слова святителя Іоанна Златоуста: «Дві мети, для яких установлено шлюб: щоб ми жили у чистоті, щоб ставали батьками; але найголовніша з цих двох цілей — чистота». І ще дозволю собі широко процитувати протоієрея Валентина Уляхіна, викладача кафедри біблеїстики Православного Свято-Тихонівського державного університету: «Місія подружжя, які не мають дітей, ближче до подвигу апостольського, мученицького та преподобницького. Преподобні, апостоли й більшість наших святих жили самітницьким життя, були ченцями й подвизались на славу Божу. Самотній спосіб життя, життя без дітей, дає можливість розкрити всю душу, цілковито присвятити себе Богові. Адже ми знаємо, що турбота про родину іноді віддаляє від Господа. Пам’ятаєте, як апостол Павел писав, що хотів би, аби усі були такими, як він, а він, як відомо, намагався жити без гріха, був людиною бездітною. Більше того, він писав, що дружина думає про те, аби догодити насамперед чоловікові, а чоловік думає тільки про те, аби би насамперед догодити дружині, а значить, сім’ї і дітям. Згадаймо преподоб­номученицю Єлисавету і її чоловіка великого князя Сергія Олександровича Романова. Вони теж були бездітними. Великий князь Сергій Олександрович був градоначальником Москви й побудував багато нових храмів, створював богоугодні заклади, відкривав притулки. Він загинув у кінці крамоли 1905 р. Велика княгиня Єлисавета після втрати чоловіка стає черницею. Вона допомагала монастирям, храмам, відроджувала кращі традиції на Русі. Зазнала мученицької кончини в Алапаївську, прославляється як преподобномучениця… А діти — умова дуже суттєва й важлива для спасіння, але якщо їх немає, — то це не привід впадати у розпач. Навпаки, бездітність треба приймати як дар від Господа. У бездітного подружжя руки вільні, і вони можуть виховувати духовних чад, приймати усіх дітей, усіх, хто потребує допомоги, турботи, ласки, а не обмежуватися своїми рідними кровинками. У нас же багато безпритульних! Хоча б допомогти одному з них добрим словом, погладити по голівці, посміхнутися, нагодувати — хіба це не добра справа? Хіба це не подвиг материнства й батьківства? <…> Сім’я простирається на всю Церкву, на малу церкву, але в межах Церкви Христової, Вселенської Церкви». Опинившись у складній ситуації,  коли наші сподівання й надії не можуть бути здійснені, ми шукаємо виходу. Коли ми розуміємо, що вихід знайдено? Коли біль стихає. Коли за вікном замість сірих хмар знову бачимо сонце. Коли ми розуміємо, що стали трохи мужнішими й сильнішими після пережитих страждань. Коли бачимо, що рішення відповідає нашим духовним пріоритетам. Однак це рішення у кожного своє. Кожне рішення відрізнятиметься одне від одного у своєму різноманітті і співпадатиме в єдності — в Любові.

Анастасія Бондарук

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.