ЗНАК ПОКОРИ І СВОБОДИ

«За постовими богослужіннями належить здійснювати безліч поклонів. Я якось намагався повністю виконати цей устав, але за деякий час у мене почала крутитися голова, і я помітив, що вже не чую слів канону, а думаю лише про те, як протриматися до кінця служби.


А після служби серед парафіян почув такий діалог: «Ти скільки зробив поклонів?» — «Точно не знаю, збився з рахунку.

А ти? — «Десь шістдесят…» Розкажіть, будь ласка, про сенс поклонів та наскільки необхідно суворо дотримуватися даного уставу».
Віталій, Київ
Відповідає протоієрей Олександр Авдюгін:

Великий піст — це час поклонів. Якби ми повністю виконували правила Студійського уставу, спочатку прийнятого нашою Церквою, то добова кількість земних поклонів у будні дні святої Чотиридесятниці сягала б 240 разів: під час читання часів і світильничних молитов — 60, на вечірні — 100 та на утрені — 80. Однак слід зазначити, що в руських уставних статтях про поклони було декілька приписів, і в більшості з них вказувалося по 300, іноді по 400 щоденних поклонів. Характерно, що Церква наша аж до кінця XVII ст. йшла шляхом посилення Уставу. Спроба патріарха Никона замінити земні поклони на малі при звершенні молитви преподобного Єфрема Сиріна та в деяких богослужіннях обурила народ і духовенство. Патріарха звинуватили в єресі й свавіллі, посилаючись на преподобних Іоанна Дамаскіна і Никона Чорногорця, які засуджували «неук­лінну єресь».
ЗНАЧЕННЯ ОБРЯДУ
Сьогодні, коли у суспільстві саме слово «поклін» перетворилося лише на «фігуру мови» і багатьма сприймається як вираз улесливості, лестощів та принизливого стану, нерідко можна чути про те, що церковні правила про поклони є анахронізмом і мало не рабською звичкою. На заперечення, що ми звершуємо земні і поясні поклони, а також молимося на колінах відповідно до православного обряду, одразу ж слідує звинувачення в обрядовості, в тому, що, виконуючи зовнішнє, ми забуваємо про внутрішнє. Дійсно, вже до початку XX ст. (і аж до наших днів) у простонародному «побутовому благочесті» дуже часто акцент ставився (і ставиться) на миттєве, а часом і марновірне зовнішнє. Обряд, таким чином, перетворюється на самостійну цінність, і, природно, робиться суто протестантський висновок, що він протилежний «правильній вірі», так як Христос сказав: «Царство Боже всередині вас є!» (Лк. 17: 21).
Негативне ставлення до обряду з самого початку однобоке і неприпустиме. Адже для звершення будь-якого таїнства, будь-якого богослужіння обов’язково необхідний певний порядок їх звершення, тобто обряд. І не потрібно цього боятися. У всіх народів весілля, похорони чи народження дитини пов’язані з тим чи іншим обрядом. Обряд — це мова, якою ми говоримо один до одного про найважливіше. Не дивно, що Церква вдається до цієї мови при спілкуванні з Богом. Обряд дає можливість реального духовного життя, з’єднання внутрішнього і зовнішнього. Внутрішнє переживання, церковні таїнства отримують об’єктивний зовнішній знак, який, як вірить Церква, є свідоцтво звершеної дії Божої. Саме через обряд здійснюється зв’язок усіх елементів світоустрою з життям людини. У символі обряду світ видимий, відчутний, той, який ми можемо описати, шукає і знаходить точки зіткнення зі світом небесним.
ПОКЛІН — ПОТРЕБА ДУШІ ЛЮДИНИ
Повною мірою це стосується і наших поклонів, що здійснюються як на громадському богослужінні, так і в домашній, келійній молитві. Для християнина очевидно, що прославляти Бога, який втілився у Христі, можна і треба душею і тілом — усім єством. Поклін у церкві — це дія з доброї волі, це визнання головним у своєму житті Бога, це крок до звільнення від гордині.
У поклоні виявляється і парадоксальність християнської віри. Вклоняємося Богу, тому що це наше вистраждане переконання, і не соромимося цього, бо поклоном висловлюємо свою свободу.
Серед християн прийнято кланятися один одному при зустрічі й заочно «передавати поклін» замість звичного «привіту». Між словами «Передай привіт!» і «Передай поклін!» є велика різниця. «Поклін» у своє значення включає набагато більше навантаження і багатогранності, ніж побіжно кинутий «привітик». Не треба забувати й про те, що, для того щоб поклонитися один одному, необхідно зупинитися, тобто відійти від суєтного.
А хіба не кидає нас на землю страждання чи горе? Хіба не поєднуємо ми молитовний крик душі з цим зовнішнім проявом віри?
Поклони є символічними діями, в яких виражаються наші різноманітні почуття до Бога: покаяння і смирення, благоговіння і трепет, тріумф і хвала, подяка і радість. Потреба схилитися перед величчю і святістю Бога — невід’ємна властивість духовної природи людини. Вона має численні біблійні і святоотцівські підтвердження:
— патріарх Авраам в особі трьох мандрівників вклонився єдиному Богові: «Владико! якщо я знайшов благовоління перед очима Твоїми, не пройди мимо раба Твого» (Бут. 18: 3);
— пророк Єзекиїль побачивши славу Господа упав на обличчя своє (див.: Єз. 2: 1);
— святі жони-мироносиці, зустрівши воскреслого Христа, з радістю «припали до ніг Його і вклонилися Йому» (Мф. 28: 9);
— коли прозорливцю Іоанну Богослову відкрилося видіння Горнього Єрусалима, він побачив як «двадцять чотири старці падають перед Сидячим на престолі і поклоняються Тому, Хто живе віки вічні» (Одкр. 4: 10).
Поклоняються Богу люди з далекої давнини. Християнство, показавши світу повноту одкровення про Бога як про найдосконалішого Духа, піднімає людей на новий щабель, навчаючи поклонятися Богові «в дусі й істині» (Ін. 4: 23). Тому тілесна символічна дія тільки тоді значима, коли супроводжується благоговійно-молитовним внутрішнім поклонінням.
ДУХОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ
Можна сказати так: поклін — це як один із багатьох зовнішніх інструментів для внутрішнього діяння. Поклін потрібен тому, хто молиться, як слово молитви, він висловлює ті почуття покаяння і душевного настрою, які важко висловити словами. Поклін потрібен, щоб допомогти людині прийти у стан покаяння, душевного горювання, хоча б трохи усвідомити свою нікчемність перед Божою величчю. Поклін висловлює нашу готовність підкоритися волі Божій. Для гордої людини схилити перед кимось голову, буває, коштує важких душевних зусиль. І поклони під час церковної служби допомагають їй перемогти в собі гордість, змиритися… Іншими словами, поклоніння «духом і правдою» чудово виражається і посилюється поклоном тілесним.
* * * 
Великий піст — це час особ­ливої ​​молитви, особливих богослужінь. Час покаяння, яке повністю неможливе без допомоги Божої. Саме тому Церква своїм Уставом, своїми таїнствами і обрядами намагається, щоб кожне її чадо змогло повернути собі образ Божий, прихований і затуманений гріховною суєтою земного життя. В цей час поклони на богослужінні не тільки символ, а й засіб для досягнення єдності з Богом.
На світанку свого церковного життя, в період воцерковлення (а було мені тоді трохи більше 30‑ти років), я вперше відвідав постову службу у щойно повсталій з небуття Оптиній пустині. Устав у монастирі суворий, ченці дотримуються його ревно, тому поклонів там досить багато. З певною завзятістю неофіта й внутрішньою самолюбивою упевненістю «чим я гірше?!» вирішив і я чітко виконувати всі уставні розпорядження. На ранковому богослужінні (в першу седмицю посту) особливих проблем з поклонами не виникло, а ось увечері, на Великому покаянному каноні Андрія Критського, коли не тільки ченці, а й паломники, набагато старші за мене віком, після кожного тропаря падали ниць, у мене сил не вистачило. З подивом я дивився на літню жінку, яка стояла поруч, що так легко і невимушено відбивала поклони. Слава Богу, що того вечора, після служби, на моє запитання до ченця про те, чому мені важко, а ось цій жінці ні, була дана відповідь:
— Так ти тільки вклоняєшся, а вона ще й молиться.
Сенс цієї відповіді став зрозумілий пізніше, коли прийшло усвідомлення, що молитва є праця, і ставитись до неї треба дуже серйозно.
* * *
На парафіях монастирський устав дотримується рідко. Але навіть тут потрібно виходити з того, що тільки тоді твоя молитва буде дієва, коли ти будеш думати не про те, де сили взяти на черговий поклін, а коли це земне поклоніння буде вираженням і продовженням молитви. Поклони — лише засіб досягнення смирення й образ нашого благоговіння перед Богом, вони не повинні перетворюватися на формальний обов’язок, особливо для тих, хто має проблеми зі здоров’ям. Аж ніяк не закликаю відкинути поклони взагалі й скасувати уставні правила, але давайте все ж підходити до днів святої Чотиридесятниці з точки зору, що піст — це і труд, і радість. Він не повинен шкодити здоров’ю, і до Великодня у твоїй медичній картці не повин­на додатися ще одна глава з результатами медичних обстежень та лікарських призначень. У кожного своя міра сил та можливостей.
Сьогодні, особливо в дні постові, у міських храмах буває велика кількість тих, хто молиться, і досить не просто при цьому здійснювати поклони, особливо земні. Тут немає причини для трагедії, засмучення і тим паче для образи на тих парафіян, кому вдалося зайняти «краще» місце, як і немає сенсу келійно відбивати пропущені поклони. Інше важливе й необхідне: молитовна участь у церковній службі, увага до змісту читаних богослужбових текстів. Намагайтесь, щоб розум ваш не відволікався від головного і, звичайно, не вдаватися до роздратування чи осуду.
Зовнішня поведінка христия­нина не є щось незначне, непотрібне: «Від нехтування до малого легко і швидко переходимо до нехтування найважливішого і всього» (святитель Ігнатій Брянчанінов). Сказане повністю стосується поведінки православного християнина в храмі, у тому числі його участі у громадській молитві, що зовні проявляється і в поклонах.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.