ЗЛАТОУСТ І ЄВТРОПІЙ: ДВІ ІДЕОЛОГІЇ

Сьогодні багато молодих людей мріють про швидкий і простий заробіток, легке і безтурботне дозвілля. Сюди можна також додати прагнення до влади. Якщо ми звернемося до історії, то переконаємося в тому, що бажання добре попоїсти, красиво вдягтися, мати гарне житло було досить поширене й раніше. У минулому людства ми також бачимо інтриги, зрадництва, лицемірство та решту з набору сумновідомих і в наш час способів досягнення зазначеної вище мети. Мети, яка, на думку тих, хто до неї прагне, виправдовує засоби. І тут доречно згадати приклад з історії Візантійської імперії.


«ХТО БУВ ВИЩИМ ЗА ЦЮ ЛЮДИНУ? ЧИ НЕ ПЕРЕВЕРШИЛА ВОНА УСІХ НА СВІТІ СВОЇМ БАГАТСТВОМ?..»

Поява в суспільстві IV ст. чиновника високого рангу супроводжувалася оплесками, загальними радощами й несенням палаючих світильників. До його почту входили спеціальні люди, обов’язком яких було розштовхувати перед ним народ і голосно перераховувати звання та регалії свого господаря. Життя такої людини складалося з постійних урочистостей, бенкетів, «узливаннями вина», що супроводжувалося улесливими словами про його могутність…
Усі ці факти й про конкретну історичну особистість — консула східної частини Римської імперії євнуха Євтропія. На початку 395 р., після смерті імператора Феодосія Великого, він допоміг його синові — імператорові Аркадію — розв’язати одне дуже важливе й делікатне для нього питання, пов’язане з пошуком майбутньої дружини. Євтропій уміло скористався ситуацією й догодив правителеві імперії. Обраницею василевса стала дочка одного із франкських полководців Феодосія — Євдоксія. Після цього Євтропій і зовсім став фаворитом правителя Візантії. Незабаром він був призначений на посаду препозита священної спочивальні, тобто завідувачем особистих покоїв імператора.
Щоправда, знайшлися й противники шлюбу Аркадія з Євдоксією. Одним із них був талановитий і впливовий полководець Руфін, який планував видати заміж за василевса свою дочку — Марію. Щоб позбутися такого могутнього ворога, Євтропій організував убивство Руфіна, а його родину вигнав із Константинополя.

«УСЕ ЦЕ БУЛО, ЯК НІЧТА СНОВИДІННЯ, І КОЛИ СТАЛО ДНІТИ, — ЗНИКЛО…»

Поступово Євтропій набув величезного впливу на імператора. Після вдало проведеної у Вірменії військової кампанії проти гунів, у 397 р. Євтропій одержав високий титул консула. На той час це було радше почесне звання. Консул уже не мав тієї реальної влади, як це було в Римській імперії. Однак збереглися традиції, які мали досить велике соціальне звучання та були здатні зачепити багато в чому спокушену душу Євтропія. Приміром, зображення консула витесували з каменя, а його статуя стояла у найпочесніших місцях столиці. Таке дозволялося хіба що імператорові. Ще одна не менш прикметна річ — ім’я консула одержував той календарний рік, у якому і відбулося його обрання.

Здавалося б, ось ця мить щастя. Мрія здійснилася. Про це добре сказав сучасник Євтропія архієпископ Іоанн Златоуст: «Хто був вищим за цю людину? Чи не перевершила вона усіх на світі своїм багатством?… Чи не досягла самісінької вершини почестей? Чи не всі тріпотіли перед нею і боялися її?».

Та обличчя цього світу мінливе. Євтропій став надто зарозумілий у спілкуванні з імператрицею, що негайно позначилося на ставленні до нього імператора Аркадія. 399 р. Євтропія позбавили усіх його звань і привілеїв. Більше того, над Євтропієм нависла загроза фізичної розправи. Зовсім зневірившись, він вирішив звернутись за підтримкою до Церкви й скористатися її давнім правом притулку. Суть цього права полягала в тому, що втікача не мали права силою витягти із храму. У тих випадках, коли людина шукала притулку не від месників, а від «правди законної» (наприклад, суду), єпископ видавав утікача, але при цьому брав обіцянку, що прийнятий під захист Церкви не буде покараний смертю або вигнанням. Якщо ж йшлося про приватні суперечки, то Церква не видавала потерпілого доти, доки його супротивник не заприсягнеться на Євангелії, що хоче примиритися з ним. Таку ж клятву повинен був дати й сам утікач.

«ХІБА ТИ НЕ ЗНАЄШ,ЩО СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ —ЦЕ ПОДОРОЖ? хІБА ТИ ГРОМАДЯНИН? ТИ — ПОДОРОЖНІЙ…»

Ми знайомі з подробицями цієї трагедії завдяки Іоанну Златоусту. Ставши 398 р. главою Церкви Нового Рима, він побачив, що господарський механізм архієпископії під час його попередника Нектарія почасти втратив євангельську простоту. Златоуст заходився реформувати. Він розігнав так званих духовних сестер — дівиць і дияконіс, які жили в будинках Константинопольського єпископа. Удовам наказав вийти знову заміж або ж поводитися згідно з овдовілим станом. А ченцям, які замість суворої спільножительної дисципліни обрали безцільне блукання з місця на місце, дав у наказовій формі пораду — розійтися по своїх монастирях. Більшу частину церковних грошей Іоанн віддав на допомогу бідним і на облаштування лікарень. «Христос, безпритульний мандрівник, — казав він, — ходить і просить даху, а ти замість того, щоб прийняти Його, прикрашаєш підлогу, стіни, капітелі, прив’язуєш до лампад срібні ланцюги».

Ось як описує архієпископ Іоанн стан консула Євтропія на той момент: «Учора, коли прийшли за ним із царського палацу для того, щоб силоміць узяти його, і він прибіг до святилища, обличчя його було, як і тепер, нітрохи не краще, ніж у мерця; а скрегіт зубів, і тремтіння, і трепет у всьому тілі, і дрижачий голос, і стерплий язик, і увесь вигляд були такі, які можуть бути в людини зі скам’янілою душею».

«БІДА ЗРОБИЛА ЙОГО ВЧИТЕЛЕМ…»

Златоуст і Євтропій були знайомі один з одним ще задовго до цієї трагічної ситуації. Саме завдяки прямому втручанню останнього вибір імператора у справі обрання на вакантну єпископську кафедру Константинополя припав на Златоуста. Кандидатура Іоанна, який славився благочестям, аскетизмом і красномовством, здавалася Євтропію найзручнішою. Він сподівався на те, що Златоуст, людина «не від світу цього», буде слухняним знаряддям у його руках. Щоправда, він швидко зрозумів, що помилився. Новий архієпископ став управляти Церквою з повною незалежністю, дотримуючи виключно євангельських принципів. Справа дійшла навіть до конфлікту із всесильним фаворитом. Хоч як це парадоксально, але причиною зіткнення було те саме право притулку Церкви, що його Євтропій намагався скасувати. Тепер же сам використовував його як єдину можливість для свого порятунку.

«У ЦЬОМУ Й ВЕЛИЧ цЕРКВИ: КОЛИ НАПАДАЮТЬ НА НЕЇ, ВОНА ПЕРЕМАГАЄ; КОЛИ ЗЛОМИСЛЯТЬ НА НЕЇ, ВОНА ПРОСЛАВЛЯЄТЬСЯ…»

Народ не схвалював того, що Іоанн надав Євтропію притулок. Однак сам святитель вбачав у помилуванні ворога найбільшу перемогу Церкви. Непідкупний і прямий, він завжди стояв між гнобителями й пригнобленими, і його голос був голосом совісті світу. Ось які слова вимовив Златоуст у ті дні: «Чи ж не повсякчас казав я тобі, що багатство — раб-утікач? А ти нас не слухав. Чи не казав я, що воно — невдячний слуга? А ти не хотів йняти віри… ми й тоді не залишали тебе, попри твоє обурення, і тепер, пропащого, тебе покриваємо та захищаємо. Церква, яка терпіла від тебе гоніння, відкрила для тебе свої надра й прийняла тебе». За словами архієпископа, Євтропій тепер «на ділі переконався, що накоїв, що своїм учинком сам перший перед лицем усього всесвіту порушив закон…Це видовище приборкає запал усякого багатія, роз’їсть його гордовитість, і він, почавши цінувати людські справи так, як слід їх цінувати, вийде звідси, навчившись на ділі того, про що Писання говорить у словах: усяка плоть — трава, і вся краса її — як квіт польовий (Іс. 40: 6)».

«ДЕ ЖИТТЄВЕ,ТАМ ЗАЗДРІСТЬ,А ДЕ ДУХОВНЕ, ТАМ ЛЮБОВ…»

Чим же скінчилась уся ця історія? Слова й авторитет першої особи Візантійської Церкви вплинули. Євтропія не стратили, як цього прагли імператриця, гвардійці й народ. З наказу імператора Аркадія Євтропій був засланий на острів Кіпр. Щоправда, ненадовго. Його супротивники, а якщо сказати точніше — то відверті вороги, не могли примиритися з таким м’яким вироком. Того ж року Євтропія повернули до Константинополя. Привід для розправи, як це звичайно буває, знайшли досить швидко. Препозитарію й консулові відтяли голову за те, що він носив імператорські шати.

«ХОЧА Б УВЕСЬ ВСЕСВІТ НАМАГАВСЯ ШКОДИТИ ТОБІ, АЛЕ ЯКЩО ТИ САМ СОБІ НЕ ШКОДИТИМЕШ,ТО НЕ ЗАЗНАЄШ ШКОДИ…»

Інша особа нашої історії — архієпископ Іоанн Златоуст — ненабагато пережив ненависного всім фаворита. Голов­не завдання його морально-соціального вчення було незмінне — донести своїм сучасникам істину євангельських цінностей. Златоуст викривав надмірну пишність двору, спосіб життя придворних, критикував зловживання владою чиновниками. Незабаром відбувся конфлікт із імператрицею, який закінчився його засланням 404 р. у Вірменію, місто Кукуз. Звідти архієпископа направили в Пітіунт, сучасну Піцунду, куди Златоуст уже не дійшов. Виснажений нескінченними переходами й нелюдським ставленням конвоїрів, він помер у невеликому містечку Комани 407 р.

Ми почали свою оповідь із роздумів про багатство. Доречно було б її й закінчити думками Златоуста про зміст і значення матеріальних благ. «Хотів би я довідатись, — каже він, — навіщо люди так багато піклуються про багатство, адже Бог призначив природі міру і межі, щоб ми не мали жодної потреби шукати багатства. Він повелів, наприклад, одягати тіло однією–двома одежинами, тож зайва не потрібна для захисту тіла. Для чого ж тисячі шат — цей наїдок для молі? Так само є міра й межа щодо споживання страв, і те, що понад міру спожите, шкодить усякій живій істоті… Нам потрібний тільки один дах, для чого ж ці хороми, ці дорогоцінні житла?». Суєта суєт, — усе суєта! (Еккл. 1: 2). Цей вислів, за словами все того ж Іоанна Златоуста, «назавжди має бути написаний і на стінах, і на одежі, і на площі, і на будинку, і на дорогах, і на дверях… і має повторюватися постійно».

Андрій Гор

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.