ЖИВЕ ДЖЕРЕЛО ЛАВРСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ. Світлій пам’яті архімандрита Спиридона (Лукича), у схимі – Діонисія

Завершуючи розповідь про отця Спиридона (у схимі — Діонисія), хотілося б сказати, що значення його трудів для Успенської Києво-Печерської Лаври, та й, напевно, для всієї нашої Церкви неоціненне. Багато в чому завдяки отцю Спиридону сьогодні ми можемо бачити лаврське богослужіння у всій його красі та величі.

СТАНОВЛЕННЯ

Архімандрит Спиридон (у миру — Кирило Миколайович Лукич) народився в Києві 30 червня 1908 р. Є думка, що батько його був генералом і родовим дворянином, але сам отець Спиридон писав в анкетах, що його батько був «інженером-будівельником».

У 1918 р. Кирило вступив до 6-ї Київської гімназії. Однак через громадянську війну та смерть батька завершити навчання йому не довелось.

У Кирила рано виявилися великі здіб­ності до малювання, і в 1921 р. мати віддала його до живописної школи-майстерні при Києво-Печерській Лаврі. Там він «отримав, разом з художньою і загальну освіту, приблизно в розмірі 6-ти класів програми у духовній семінарії».

ОБРАННЯ ЧЕРНЕЧОГО ШЛЯХУ

«З 13-річного віку звикнувши до монастиря», Кирило обирає чернечий шлях і в 16 років поступає послушником у Свято-Троїцький Іонинський монастир, де, за розповідями самого отця Спиридона, він жив у одній келії з келійником преподобного Іони Київського. Келійник цей був уже в літах, але добре пам’ятав старця Іону й багато повчального розповідав про нього юному послушникові.

Тоді ж Кирило знайомиться із схиархієпископом Антонієм (Абашидзе), який проживав у Києві на спокої і духовно опікував у ті роки багато церковних людей, і стає його духовним сином.

У 1926 р. настоятелем Києво-Печерської Лаври братія одностайно обирає архімандрита Єрмогена (Голубєва) — також духовного сина владики Антонія, і того ж року Кирило «вливається у братське товариство ченців Києво-Печерської Лаври». Архімандрит Єрмоген, згодом архієпископ Калузький, стає, за словами отця Спиридона, його «духов­ним другом» на все життя.

Багато років потому архімандрит Спиридон згадував, що, коли в 1960-ті роки він приїжджав до владики Єрмогена, той, говорячи про Лавру, завжди з розчуленням вигукував: «Яка тоді була братія!..».

У 1924 р. Києво-Печерську Лавру було передано обновленцям, тому багато ченців переселилися у лаврські пустині. Зокрема, настоятель Лаври архімандрит Гермоген разом з духівником лаврської братії схиархієпископом Антонієм (Абашидзе) перейшли до Китаївської пустині.

У 1929 р. архімандрит Гермоген постригає Кирила у чернецтво з нареченням імені Спиридон. У пустині молодий чернець несе послух паламаря і помічника ключаря, а крім того, співає на криласі (саме там він досконально вивчив лаврський богослужбовий устав). А оскільки він був ще й іконописцем, то йому доручили реставрувати старий іконостас Троїцької церкви, за що йому було оголошено подяку від Духовного собору.

У 1931 р. в Китаївській пустині заарештували отця Єрмогена й частину братії. Але утиски ченців розпочалися набагато раніше. Перш за все, владою були заборонені постриги і рукоположення. Ось чому отець Спиридон був висвячений «поза стінами монастиря»: в 1930 р. — у сан ієродиякона, у квітні 1934 р. — у сан ієромонаха.

З 1934 р. у Радянському Союзі було закрито всі чернечі общини. Цього ж року Київ стає столицею Радянської України (з грудня 1919 до червня 1934 р. столицею був Харків), і всіх «соціально неблагонадійних» громадян виселяють за 100-кілометрову зону. Так ієромонах Спиридон (Лукич) опинився у Житомирі.

ПЕРЕЇЗД ДО ЖИТОМИРА

За спогадами сучасників, у ці роки Житомир був сприятливим місцем для проживання духовенства. Місцева влада не дуже ревно переслідувала духовенство, і православні жителі охоче допомагали й підтримували гнаних священнослужителів.

Місто розташоване лише за 130 км від Києва, що також визначило вибір отця Спиридона, оскільки це давало йому можливість час від часу відвідувати хвору матір.

Отець Спиридон заробляв на хліб тим, що ремонтував будинки, фарбував дахи, оскільки, як він сам пише, «не бажав робити зі свого сану професії та засобу матеріального існування». Незвичайним на той час було те, що він завжди ходив у підряснику, з довгим волоссям. Переодягався тільки для роботи.

Отець Спиридон так писав про себе: «За вдачею своєю і мовчазним характером — я завжди віддавав перевагу усамітненню». Крім двох-трьох священиків, знайомих ще з Києва, батюшка нікого не відвідував, але тим, хто потребував притулку й допомоги, не відмовляв.

У 1935 р. повернувся із заслання в Житомир знаменитий борець з обновленським розколом єпископ Полонський Максим (Руберовський). Владиці ніде було жити, і отець Спиридон віддав йому половину своєї кімнати, розгородивши її фіранкою. А 1936 р. він на два місяці поселив у себе ієромонаха Київського Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Дасія (Красуліна).

ВАЖКЕ СУСІДСТВО

Живучи самотньо, отець Спиридон міг віддаватися молитві і звершувати Літургію. Він багато читав святоотецької та художньої літератури, писав вірші, записував у зошит думки про прочитане. Коли ж у нього поселився владика Максим, розмірене життя його було порушене. За характером вони були зовсім різними людьми: отець Спиридон був мовчазний і по-чернечому некомпанійський, а єпископ Максим, навпаки, був відкритий, товариський і гарячий.

Пізніше отець Спиридон не раз писав про те, що йому важко було жити з єпископом Максимом. Владика продовжував таємно управляти Полонським вікаріатством, тому до нього часто приїздили делегати з єпархії. А коли в 1936 р. було прийнято нову Конституцію СРСР, стаття 124 якої «визнавала» право на свободу «відправлення релігійних культів… за всіма громадянами», відвідувачів квартири стало ще більше. Тепер щодня у кімнаті йшли розмови про те, як відродити Церкву, як відкрити храми, обговорювалися єпархіальні та житейські справи. Але ж кімната була розділена лише фіранкою, і отцю Спиридону, який стояв на молитві, заважали постійні розмови. Тому отець Спиридон за першої ж нагоди, як тільки він підшукав собі інше житло, з’їхав від владики і відтоді «жодного разу в нього не бував». Та попри те, у ніч з 29 на 30 серпня 1937 р. його було заарештовано як члена контрреволюційної організації, якою нібито керував єпископ Максим.

АРЕШТ І «СЛІДСТВО»

Період 1936–1938 рр. в історії СРСР отримав назву «великого терору», або, як тоді казали, «чисток», хоча репресії щодо духовенства не припинялися протягом усього існування радянської влади.

Настала черга постраждати за Христа і для отця Спиридона, заарештованого «представниками місцевого Житомирського НКВС». Два дні його утримували в камері тюрподу (в’язниці під будинком НКВС), а потім він був переведений до Житомирської в’язниці.

Протягом двох тижнів батюшку не викликали на допити, не пояснювали, чому його заарештовано, у чому його звинувачують. Нарешті 13 вересня 1937 р. слідчий дав йому заповнити анкету, і 14 вересня обвинувачений Лукич був викликаний на допит. «Зізнатися самому, тобто лжесвідчити на самого себе, — згадував отець Спиридон, — я аж ніяк не бажав, і — заочний лжесвідок знайшовся на стороні, без мого бажання; але, очевидно, на догоду тим, хто вів слідство». «Невже, — запитував, уже перебуваючи в таборі, отець Спиридон, — так мало потрібно (чи зовсім не потрібно)… для того, щоб звести на людину таке звинувачення, завдяки якому вона приречена незаслужено перебувати в ув’язненні такий довгий строк?!».

17 вересня 1937 р., через 17 днів після арешту отця Спиридона, заарештували єпископа Максима. Незабаром було заарештовано ще кілька ієромонахів. Аналіз справи дозволяє припустити, що її було сфабриковано так, щоб на підставі свідчень заарештованих провести масові арешти духовенства, яке проживало в Житомирі. Єпископа Максима звинуватили в тому, що він таємно керував «контрреволюційним угрупованням церковників-тихонівців».
17 листопада 1937 р. обвинувальний висновок було підписано й направлено на розгляд Трійки Житомирського управління НКВС. У ньому писалося: «УДБ Житомирського Управління НКВС у м. Житомирі розкрито к-р угруповання ченців у складі 7-ми осіб, які проводили к-р діяльність…».

Того ж дня Трійка винесла постанову: «Лукича Спиридона Миколайовича ув’язнити у ВТТ строком на 10 років». За цією постановою через шість днів, 23 листопада 1937 р., єпископа Максима розстріляли, а отця Спиридона з іншими заслали на каторгу.

Обвинувального акта отець Спиридон, певно, як і решта засуджених у цій справі, так і не побачив, і на засідання Трійки його ніхто не викликав. Нічого не пояснюючи, його посадили в арештантський вагон і тільки у другому табірному пункті В’ятлагу (В’ятський виправно-трудовий табір) йому оголосили вирок.

В’ЯТЛАГ

У таборі ієромонах Спиридон важко захворів. Порок серця, анемія, цинга, ревматизм та інші хвороби перетворили його на інваліда, «доходягу», він «не міг ходити, пересувався на милицях». У ці дні «з/к Лукич» у своїх листах на ім’я Прокурора СРСР писав: «Я буду одним з тих, які на наших очах зійшли в могилу, не дочекавшись… справедливості». Як часто людині здається, що випробувань, які випали на її долю, їй не витримати, і вона зійде в могилу. Але батюшка виявився одним з тих небагатьох мучеників за віру, хто не загинув у радянських таборах, а, зазнавши усіх жахів каторги, вижив, не був зламаний духовно і послужив ще на благо Святої Церкви Христової.

Батюшка не любив говорити про роки, проведені в ув’язненні. За його словами, харчування у В’ятлагу було набагато гірше, ніж на Соловках. А проте, будучи вкрай ослабленим від недо­їдання та цинги, він «утримався від вживання м’яса всі 10 років перебування у  таборі». Як інваліда, через серцеву недостатність, батюшку не відрядили на лісозаготівлю, а призначили в майстерню розписувати іграшки. Так уміння малювати, набуте в Лаврській іконописній школі, врятувало його від, здавалося б, неминучої смерті.

Якою була радянська каторга, можна уявити собі й за таким розказаним батюшкою епізодом. Як уже згадувалося, отець Спиридон не голив бороду і не стриг волосся, а волосся в нього було дуже густе й міцне. Коли він прибув на заслання, волосся у нього акуратно зрізали, щоб потім використати для виготовлення театральних перук (чи не нагадує це нацистські концентраційні табори?).

ВИХІД НА СВОБОДУ

30 серпня 1947 р. отець Спиридон залишив В’ятлаг і приїхав до Києва, сподіваючись повернутися у рідну Лавру, яку 1941 р. було відкрито. Однак влада відмовили йому в прописці. І знову він їде у Житомир, але, як і раніше, фактично залишається лаврським ченцем. Покійний схиігумен Агапіт (Кармаз) розповідав, що у батюшки на криласі було своє місце, і щоразу, приїжджаючи у Лавру, він співав за богослужінням.

13 січня 1948 р. правлячий архієрей направив батюшку служити в Михайлівську церкву села Крилівка Андрушівського району Житомирської області. У 1950 р. його перевели настоятелем на парафію в Чернігів.

У Чернігові дуже близька була отцю Спиридону черниця Анна, згодом ігуменя Чернігівського Єлецького монастиря Амвросія (Іваненка), яка багато допомагала йому. Разом із матушкою вони відновлювали Чернігівський Троїцький собор і реставрували його розписи.
На парафії отець Спиридон був недовго, дефект мовлення — наслідок табору — заважав йому благоговійно звершувати богослужіння, і він вийшов за штат. Батюшку взяв до себе священик Димитрій Погорський. У 1957 р. отець Димитрій був пострижений у чернецтво з ім’ям Феодосій, зведений у сан архімандрита і призначений ректором Саратовської духовної семінарії. У 1958 р. архімандрит Феодосій був висвячений на єпископа. Коли йому запропонували прийняти єпископський сан, він викликав до себе отця Спиридона і сказав: «Якщо ви погодитеся наставляти мене у всьому чернечому та єпископському, я прийму сан». Після призначення владики Феодосія на Пензенську кафедру він забрав батюшку із собою до Пензи. І в Чернігові, і в Пензі отець Спиридон був настоятелем архієрейського хрестового храму, в його обов’язки входило також навчання ставлеників.

РЕАБІЛІТАЦІЯ

У лютому 1954 р. отець Спиридон звернувся до Голови Президії Верховної Ради СРСР К. Є. Ворошилова з проханням переглянути його справу і зняти судимість. Він писав: «За своїм станом здоров’я я по суті є інвалідом… потребую систематичного лікування та нагляду досвідчених лікарів. Але мене позбавляють цього, оскільки потрібні мені лікарі є тільки в Києві, а жити мені там хоча б і тимчасово не дозволяють… Судимість… гнітюче впливає на мій стан». 22 жовтня 1955 р. Лукич Спиридон Миколайович був реабілітований. У травні 1956 р. його зводять у сан ігумена, а в березні 1961 р. — у сан архімандрита.
Але радість реабілітації була затьмарена новою хвилею гонінь на Церкву: знову знищують храми й монастирі, Хрущов обіцяє у 1980 р. показати по телевізору останнього попа в СРСР. У ці похмурі дні архімандриту Спиридону вдруге довелося пережити закриття дорогої його серцю обителі — Києво-Печерської Лаври: у 1961 р. влада закрила монастир, що діяв на території нижньої Лаври.

ПОВЕРНЕННЯ У ЖИТОМИР

У 1970 р. батюшка виходить на спокій і оселяється в Житомирі. Православні житомиряни завжди любили його, підтримували і допомагали чим могли. Розповідають, що, коли в 1937 р. отця Спиридона заарештували, його бібліотеку та особисті речі віруючі розібрали по домівках. А коли він повернувся у Житомир, то майже все повернули.

Батюшка оселився у невеликому будиночку в Жовтневому провулку. Його спосіб життя залишався таким само незмінним, як і колись. Він був великим постувальником і молитвеником. За свідченням ректора Миколо-Перер­винської духовної семінарії протоієрея Володимира Чувикіна, батюшка щодня звершував келійно усе добове коло лаврського богослужіння.

Часто відвідував він Житомирський Спасо-Преображенський собор, беручи участь у богослужінні. У вільний час отець Спиридон пише коментарі на працю митрополита Мануїла (Лемешевського) «Руські православні ієрархи періоду з 1893–1965 рр.», веде записи з питань богослужбового уставу і піснеспіву, монастирського побуту. Господь дарував батюшці талант міцної пам’яті. Він був одним з рідкісних знавців православного богослужіння, знав напам’ять багато богослужбових текстів і піснеспівів, пам’ятав, як була розписана та чи інша церква у Києві, в Києво-Печерській Лаврі.

При всій своїй любові до усамітнення отець Спиридон вів широке листування з великим колом осіб і не відмовляв тим, хто шукав у нього духовної допомоги й порад.

ВІДРОДЖЕННЯ ЛАВРИ

На початку 1980-х років виникла ініціативна група з колишніх ченців Києво-Печерської Лаври, які сподівалися й чекали на відкриття монастиря, і не тільки сподівалися й чекали, але й готувалися до цього. Вони збирали богослужбові книги, лаврські нотні збірники… Ієродиякон Захарія в Почаєві складав списки тих лаврських ченців, послушників і шанувальників Лаври, які залишилися живими й могли б у неї повернутися. Список цей налічував до 30 осіб. Але отець Спиридон, який так багато потерпів й вистраждав, не вірив, що це колись станеться. Він говорив: «Навіть якщо Лавру відкриють, хто туди піде — комсомольці та піонери?!». Але коли після відкриття Лаври він уперше приїхав у неї і побачив багато молоді, то плакав від розчулення. «Звідки, — запитував він, — у Радянському Союзі могло взятися стільки молодих людей, які побажали піти в монастир?»

Намісник Лаври єпископ Іонафан (Єлецьких) запросив старця бути духівником монастиря. Батюшка часто приїздив у Лавру, подовгу жив у ній, опікував молоду монастирську братію, звершував постриги, сповідував. Та й насельники Лаври нерідко відвідували його в Житомирі, щоб почерпнути від нього, як із живого джерела отцівського Передання, знання лаврської богослужбової та чернечої традиції.

ОСТАННІЙ ВЕЛИКИЙ ПІСТ У ЛАВРІ Й ПОСТРИГ У СХИМУ

Востаннє батюшка приїхав у Лавру на Великий піст 1991 р. Він планував побути весь піст і Великдень, а потім поїхати до Житомира, щоб вирішити якісь життєві справи. Але затримався і поїхав тільки через три чи чотири тижні. У Житомирі він захворів. У батюшки раптово почалися сильні болі в животі. Лікарі довго не могли встановити причину і призначити лікування. Крім того, у нього через серцеву недостатність дуже набрякали ноги, і на них утворилися незагойні виразки, які хоч і не боліли, але потребували частих перев’язок і завдавали чималих незручностей. До своїх хвороб отець Спиридон ставився дуже спокійно й не надавав їм особливого значення, але, будучи дуже дисциплінованим, всі приписи лікарів виконував беззаперечно. Через постійні болі батюшка змушений був увесь час перебувати в напівсидячому положенні, від чого утворилися великі пролежні.

За три дні до постригу у отця Спиридона припинилися болі, зникла набряклість ніг, почали затягуватися виразки і пролежні й почалися видіння зі світу духовного. Раптом батюшка починав з кимось розмовляти, потім, якось сидячи у глибокій задумі, сказав, ніби сам до себе: «Хто ж це такі були, всі такі однакові?..». Близькі батюшці люди розповідають, посилаючись на його слова, що серед бачених батюшкою був затворник Печерський Діонисій, який колись привітав пасхальним вигуком преподобних, чиї мощі спочивають у печерах, і отримав від них відповідь. Священики, що приїхали постригати батюшку, не домовилися заздалегідь, яким іменем нарікати його, думали вирішити це на місці. Там все й вирішилося. Отець Спиридон зустрів прибулих вигуком: «Христос Воскрес!», і його назвали на честь преподоб­ного Діонисія.

БЛАЖЕННА КОНЧИНА
Після постригу здоров’я схиархімандрита Діонисія, на радість його оточуючих, явно покращилося, але батюшка цієї радості не поділяв. На третій день йому різко погіршало, і він попросив запросити священика. Прийшов настоятель цвинтарної церкви в ім’я святителя Миколая (на Смолянці) отець Василій Кобелюк. «Отче, читайте відхідну», — звернувся до нього отець Діонисій. — «Що ви? — відповідав священик. — Давайте спочатку причастимося». — «Я вже випив таблетки», — сказав батюшка. Але священик наполіг, і батюшка його послухався і причастився. Причастившись, він знову попросив читати відхідну.
Батюшка, одягнений у схиму, сидів на ліжку, очі заплющені. Дихання все рідше, все тихіше, потім він розплющив очі, подивився на тих, хто стояв перед ним, з очей викотилася сльоза, зітхнув востаннє і спочив — через годину після прийняття Святих Таїн.

Завершуючи розповідь про отця Спиридона (у схимі — Діонисія), хотілося б сказати, що значення його трудів для Успенської Києво-Печерської Лаври, та й, напевно, для всієї нашої Церкви неоціненне. Багато в чому завдяки отцю Спиридону сьогодні ми можемо бачити лаврське богослужіння у всій його красі та величі.

Творчу спадщину архімандрита Спиридона в повному обсязі ще належить зібрати. В його працях відбилося все різноманіття його талантів, у них відбилася його турбота про Церкву і рідний монастир. Великий інтерес являють його нотатки з питань богослужбових чинопослідувань, зокрема «Проскомідія, або Практичний посібник зі звершення Божественної літургії» (нотатки ці зроблені були для учнів Пензенської семінарії), а також спогади про стародавні правила, які практикувалися в Лаврі, забуті деталі чернечого побуту. Зберігся звукозапис бесіди з отцем Спиридоном, де він розповідає про перебування у В’ятському таборі.

Понад 20 років минуло від дня кончини архімандрита Спиридона (Лукича). Але й до цього дня житомиряни засмучуються через те, що батюшка не похований у Житомирі — адже тут він прожив понад два десятиліття і тут помер. Однак історична правда вимагає сказати, що отець Спиридон не з власної волі залишив Лавру і Київ. А для православного Житомира великим щастям і надбанням є те, що в ньому жила ця чудова людина — сповідник віри, справжній чернець і подвижник.

Ігор Александров,
монахиня Євтропія (Бобровнікова)
Житомир — Київ
(Друкується скорочено. Повністю статтю буде опубліковано у великодньому номері журналу «Православний вісник» та у блозі Церковної православної газети http://cpg-ru.in.ua/2013/03/blog-post_8412.html)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.