ЖИТТЯ ПІСЛЯ ХРЕЩЕННЯ

При Хрещенні 25-річний князь Володимир був наречений Василієм. Після цього він одружився з царівною Анною й відвіз її до Києва. Потім князь Володимир охрестив своїх дітей — і тоді почались регулярні проповіді християнської віри. Їх вели і сам князь, і грецькі священики (особ­ливо з Корсуня, які говорили слов’янською мовою), і болгарські священики із Придунав’я, і ті дружинники, які вже давно прийняли християнство.

Ідолів скинули, порубали й спалили, а головного з них — Перуна — стягнули до ріки, прив’язавши до хвоста коня. По дорозі його били палицями, а потім скинули у Дніпро, і течія його забрала. Після цього князь оголосив: «Якщо хто, багатий чи бідний, жебрак чи раб, не з’явиться завтра на річці, той буде проти мене». Більшість городян прийшли на те місце,  де р. Почайна зливається із Дніпром. Тоді священнослужителі на чолі з першим Київським митрополитом Михаїлом звершили Таїнство святого Хрещення над безліччю киян.
«І вранці вийшов Володимир зі священиками на Дніпро. І зібралося людей без ліку: увійшли у воду й стояли, одні по шию, інші по груди, діти ж біля берега, інші ж тримали дітей; ті, хто вже охрестився, ходили поруч, а священики, стоячи, творили молитви. І треба було бачити радість на небесах і на землі про спасіння стількох душ», — так описує літопис цю велику подію. Так, майже без опору, відбулась найбільша національна подія — Хрещення Русі 988 р.
За перші три роки віра Христова була поширена по всьому «великому шляху з варяг у греки» і простягнулась набагато далі: на верхню Волгу, до Ростова й Суздаля. Князь Володимир наказав споруджувати храми в тих місцях, де раніше стояли ідоли, а особ­ливо опікувався духов­ною освітою народу: «І повелів попам по містах і селах приводити людей до Хрещення й дітей навчати грамоти, вчення книжного…».
Після Хрещення Володимир став зовсім іншою людиною, такою доброю і милостивою, що народ назвав його «Красним Сонечком».  Князь не бажав більше воювати, йому стало важко карати на смерть навіть найзапекліших розбійників. На князівському дворі він почав улаштовувати частування для всього народу, а для хворих велів розвозити по будинках хліб, м’ясо й мед. Володимир виписав із Візантії художників, архітекторів і вчителів. У Києві була влаштована школа, де хлопчиків готували до прийняття священства. Також великий князь досить часто збирав своєрідні «з’їзди», так звані «пиры», на які скликав людей з усієї країни.
Хреститель Київської Русі прославлений Церквою в лику святих як рівноапостольний.
Як змінилося Ваше життя після хрещення?

ПРОТОІЄРЕЙ ВІТАЛІЙ ЕЙСМОНТ:

— Трапляється, люди приймають Хрещення з причини «так треба», «так прийнято», «не завадить», що справедливо засуджується в різних православних ЗМІ. Але колись прийняття Таїнства з таких, здавалося б, примітивних намірів ставало подвигом.
…Дитинство моє минуло в 1970-ті роки у Криму, Нижньогірському районі, що в північно-східній частині півострова. У районі храмів тоді не було, тому, аби охрестити дитину, потрібно було добиратися до сусіднього райцентру. Пам’ятається, мати не раз мені показувала мій великий хрещальний картонний хрест, на якому було зображення Роз­п’ятого, з якимись незрозумілими мені тоді літерами. Часто крадькома, з особливим благоговінням, виймав з маминої шкатулки цей паперовий хрест, складений удвоє. Він мені віщував про інший світ, про світ Вічності, який був тоді прихований, але до якого так хотілося доторкнутися.
В Одесі, де я став студентом, храмів було багато. Після лекцій я іноді обережно переступав церковний поріг в надії почути надзвичайне. Потім у моєму житті з’явилася дівчина із церковної сім’ї, що незабаром стала мені дружиною, а після — матушкою. Тоді церква, яку я почав відвідувати по неділях, напрочуд швидко влилася в моє життя. Пам’ятаю мить, коли я раптом усвідомив, що храм — це «мій дім назавжди».
Так хрещенське сім’я Христове дало перші паростки у спраглому ґрунті юного серця.

ОЛЬГА МАМОНА:

— Сказати, що після Хрещення моє життя змінилося разюче й раптово, — було б неправдою. Життя, дійсно, змінювалося, але крихітними кроками.
Хрестили мене вже у свідомому віці — мені було майже вісім. Вперше була у храмі, вперше бачила священика й, хоча була у свідомому віці, насправді мало що усвідомлювала. Розуміла лише одне — сталося щось незвичайне, я ніби попрощалася з дитинством, стала величатися в розмовах із однолітками. Ігри в ляльки та читання казок стала вважати негідним заняттям — ляльок відправила на бабусине горище, а на полиці з’явилася книга «Хатина дядька Тома».
Та дорога до храму знову була забута. І нагадували мені про те, що я охрещена, тільки мій натільний хрестик, який ніколи не знімала, й нечаста молитва, якої мене навчила прабабуся Ольга.
Дивно, але хрещені батьки в мене з’явилися задовго до мого Хрещення, навіть задовго до народження. Та якось до церкви ніхто не поспішав. Та ще й друг сім’ї, який прагнув називатися моїм хрещеним, не з’явився на Таїнство Хрещення. Батьки вийшли із ситуації.
Через рік раптово відійшла у вічність дружина хрещеного, а на роковини її смерті він… покінчив із життям. Було страшне горе. Тоді я вперше познайомилася зі смертю та гріхом. Усі бідкалися: «Боже, який гріх, який гріх…  Як же їхні діти?!». Стало цікаво: а що таке гріх? До цього я мислила категоріями: добро — зло.
Потім була смерть і відспівування моєї прабабусі, яка була віруючою, і в будинку якої я бачила ікони. На її похованні й відбулася друга зустріч із вірою та зі священиком. Після смерті дідуся — третя зустріч.
Був хрещенський святвечір, я жахливо ридала, сльози перетворювалися на льодяні доріжки. Смерть дідуся стала для мене несподіваним ляпасом, а батюшка раптом заспокоїв мене простими словами: «У Бога немає мертвих, у Бога всі живі»…
У нашій школі була віруюча вчителька української мови та літератури, й вона нітрохи не соромилася хвилин 10­–15 уроку присвячувати розповідям про Бога, таїнства, молитву. Частенько наші хлопці цим користувалися і навмисне «розводили» вчителя на такі відступи від теми.
Саме тоді я й обзавелася Біблією. Читала її вдень і вночі, щось підкреслювала, виписувала, конспектувала, перечитувала знову й знову… І років у 14 вирішила: виросту — і піду в монастир. Хоча слабо розуміла, що таке монастир, так — по телевізору бачила та в книжках читала.
Тоді ж я писала свої перші публікації в газету — це була серія статей про наркоманію. Крім бесід і зустрічей з наркоманами — колишніми й теперішніми, наркологом, була й зустріч із батюшкою. Він знову говорив мені про гріх. Та моя дорога до храму все ще якось проходила повз храм…
У храм же я потрапила перед вступом до вишу. Ми з мамою (а вона на той момент вже заходила в церкву) вирішила піти у храм, помолитися… Не пам’ятаю, про що та як молилася, але пам’ятаю, що, побачивши образ Спасителя, розридалася. Це було незабутнє відчуття.
Вже будучи студенткою, я вперше сповідалася й причастилася. Але я не прийшла до цього сама — підштовхнула подруга. Ми оплакували загибель її брата…

Пам’ятаю кожне слово, сказане на своїй першій Сповіді, те незвичайне відчуття після першого Причастя… І ось тільки тоді стало разюче змінюватися моє життя, я усвідомила, що значить бути охрещеним у Православ’ї.

ОЛЕГ ГАВРИШ:

— Я охрестився у Благовіщенському соборі м. Харкова на початку 1990-х, перед цим прочитавши Закон Божий, Євангеліє та П’ятикнижжя Мойсея. Тобто зробив це усвідомлено. Проте далі почався довгий шлях до Бога, який триває й сьогодні. Хрещення — особ­ливий момент у житті кожного християнина. Це і вступ у завіт з Богом, і нове народження одночасно. Коли ти охрещений — ти нове творіння у Христі Іісусі, життя починає грати іншими барвами, і все стає по-іншому. Але Хрещення — це тільки початок шляху.

Наведу один приклад. (Можливо, комусь він здасться трохи дивним.) Якось у моєї тітки, охрещеної у Православній вірі, вдома стали відбуватися дивні явища. Щось там рухалося, тріскотіло, предмети міняли дислокацію самі собою тощо. Прийшов священик освячувати квартиру. Тітка сказала, що, мабуть, у квартирі поселилися духи. І зізналася, що намагалася домовлятися з ними, умовляючи не робити капостей, не лякати її. Ми пояснили їй, що християнка повинна не домовлятися з «духами», а наказувати їм іти геть, іменем Господа і Спасителя нашого Іісуса Христа. Після освячення квартири явища припинилися.

Ця історія підкреслює, наскільки важливо не тільки вступити у завіт з Богом, але й зростати в Ньому, осягаючи повноту благодаті й глибини віри, що їх відкриває нам Слово Боже й Свята Церква. Як каже святий апостол: правда Божа з’являється з віри в віру, як написано: а праведний житиме вірою. (Рим. 1: 17).

В’ЯЧЕСЛАВ ДАРПІНЯНЦ:

— Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! (Мф. 11:28). Я прибіг до Христа задовго до того, як звернув увагу на Його заклик у Євангелії від Матфея. Я не прийшов, а саме прибіг, хоча й пересувався із труднощами, обтяжений наслідками східних практик і безпутного життя. Я переступив поріг храму від безвиході. Але відсутність глибоких знань про Православ’я й «незріле» ставлення до Бога не стали перешкодами. Таїнство Хрещення принесло заспокоєння. Ви­йшовши із храму охрещеним в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, я помітив у блакиті неба небачені досі білосніжні хмари. Щось зі мною, очевидно, відбулось.

Але умиротворення тривало недовго. Простоти наближення до Господа здалось якось недостатньо. Потягнуло на духовні подвиги. Швидко прочитавши Євангеліє, я з’ясував, що той, хто грішника навернув від його блудної дороги, той душу його спасає від смерті та безліч гріхів покриває! (Іак. 5: 20). І заходився воцерковлювати навколишніх. При цьому я або не зрозумів, або не помітив застережень смиренномудрого Якова у 3-й главі його Соборного послання — не багатьом варто вчителювати, щоб не зазнати більшого осуду.

А порадою священика-хресного, який рекомендував записатися на курси при КДАіС, тоді зневажив. Безплідність ревного не по розуму місіонерства серед усіх без розбору — атеїстів, свідків Єгови, теософів, саєнтологів і навіть чаклунів — гірчить у серці дотепер. Але із Христом навіть розкраяне, зболіле серце виявляється здатним і вірити, і сподіватися, і любити. Це, мабуть, головна зміна в моєму житті після Хрещення, глибина якого невимовна.

ОЛЕНА КУЛАКЕВИЧ:

— На відміну від неофітів різноманітних сект, які радісно розповідають з екрана телевізора про казкові зміни в їхньому житті, що відбулися після хрещення, мені досить важко відповісти на запитання: чи змінилося моє життя після Хрещення? Думаю, що відповідь буде: ні, не змінилося.

Не змінилося, бо я не знаю, яке воно, «життя до Хрещення», і не маю змоги зафіксувати «до й після», адже все своє свідоме життя завжди була хрещена. Завжди, тому що, дякуючи батькам, мене, як, мабуть, і більшість моїх однолітків, хрестили зовсім маленькою. Приблизно через місяць після народження. Кажу «приблизно», адже хрестили «підпільно»: вдома, за присутності лише найближчих родичів. А отже ні про яке свідоцтво про Хрещення у 1981 р. (доба розвинутого соціалізму) мова не йшла. Тож «вік» Хрещення вдається встановити лише зі спогадів батьків. Але я й без свідоцтва дуже пишаюся тим, що живу православною християнкою майже від народження.

На зауваження, мовляв, Хрещення маленьких дітей у ті роки було не більш ніж данина традиції, скажу, що конкретно в моєму випадку питання про Хрещення онуки та доньки членів комуністичної партії формулювалося не: «Чи будемо хрестити?», а «Коли будемо хрестити?».
Не знаю, традиційно чи ні, але в нашому домі я не пам’ятаю Великодня без крашанок та Різдва без подарунків. До речі, одним із найяскравіших дитячих спогадів на все життя залишиться гра з дідусем «навбитки» — чия крашанка сильніша.
Щоправда, пояснити сутність цих свят у нашій родині могла лише старенька прабабця. Вона до самої смерті ходила в церкву і як могла проводила серед дітей, онуків та правнуків, так би мовити, місіонерсько-катехізаторську роботу.

Моє воцерковлення відбувалося разом із воцеркволенням нашої родини. Першою в родині воцерковилася мама. Очікуючи по півроку повернення з бойових походів батька — офіцера військово-морського флоту, мама знаходила спокій у своїх хвилюваннях за нього та надію на його благополучне повернення лише в упованні на Бога й молитві. Молилася спочатку як уміла, відшукуючи православну літературу в умовах її повної відсутності та заборони. Допомогти їй в цьому було особливо нікому, адже жили ми тоді у маленькому військовому містечку, розташованому досить далеко від великих міст. Зрозуміло, що Церкви там не було й бути не могло. Але, переїжджаючи на нові місця служби батька до більш великих міст, наша родина поступово почала ходити до Церкви. Пере­їхавши до Києва, стали жити повноцінним церковним життям. Наша родина вже багато років відвідує Свято-Іллінський храм.

Щодо батька, то його улюбленою відповіддю на запитання, як він став віруючим, була: «Хто в море не ходив, той Богу не молився». Взагалі, сила його віри в Бога завжди була для нашої родини тим компасом, який допомагав не «збитися з курсу».

Залишається вона для нас такою і зараз, коли його вже з нами немає. Навіть страждаючи від онкологічного захворювання, батько завжди знаходив сили ходити на Літургію кожні вихідні та свята, а коли стан здоров’я зовсім не дозволяв, він причащався Святих Христових Таїн у лікарні чи вдома. Особ­ливо вразило мене те, що навіть у реанімації, коли він востаннє прийшов до тями, єдиним його проханням було Святе Причастя.

Маючи такі приклади батька й мами мені важко, ба навіть неможливо зрозуміти людей не віруючих, важко усвідомити, як це — жити «до» Хрещення, або, що набагато страшніше, «поза» Хрещенням. Адже це дійсно страшно — жити з відчуттям своєї скінченності, бо навіть коли намагаєшся сховатися від усвідомлення цього в повсякденних проблемах, все одно залишаєшся самот­нім.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.