Заслужений артист України Петро Панчук: “ВПЛИВАЙТЕ НА ЛЮДЕЙ ЛЮБОВ’Ю”

В актора і режисера Петра Панчука є два місця, без яких він не може жити й творити. Перше і головне — це Спасо-Преображенський собор на Солом’янці, який він відвідує вже не один рік. А друге — Національний театр імені Івана Франка, якому він віддав 26 років свого життя. Київські глядачі знають заслуженого артиста України та лауреата Премії Кабінету Міністрів Петра Панчука за виставами “Кайдашева сім’я”, “Наталка Полтавка”, “Брати Карамазови” та ін. А ще він іноді знімається у кіно та записує на радіо твори українських класиків. Як живеться у театрі православній людині? Про це ми запитали у Петра Фадейовича під час репетиції спектаклю “Буря” за п’єсою Шекспіра, у якому він грає головну роль.

Місце зустрічі — театральна гримувальня. Петро Панчук кілька хвилин тому був шекспірівським Просперо, а тепер перед нами гостинний господар акторського дому.

— Люди театру кажуть, що тут не працюють, а служать. Що вони мають на увазі, і що вкладаєте у це поняття Ви?

— Я думаю, що ті актори, які саме служать у театрі, вони, як динозаври (сміється — О. К.), — вимерлий вид. Важко зараз знайти людину, яка служить театру. І про себе я б не сказав, що служу. Але намагаюся ту роботу, яку роблю, наскільки мені дозволяє вміння, талант і совість, виконувати чесно.

— А Ви особисто знаєте акторів, які саме служать?

— (Переходить на іронічний тон і говорить пошепки — О. К.).

Скажу Вам по секрету, за чверть століття я таких не зустрічав.

— У такому разі важко, напевно, бути православним актором і режисером у театрі?

— Тут є момент вибору. У людини є совість, і вона підказує, брати тобі цей матеріал чи не брати. Коли я прийшов у театр, то ще не був православним, навіть невіруючим був. Але совість була, і я казав: “Цього я не гратиму”. Мене викликали до профкому, розбирали, говорили: “Ти на роботі, тобі гроші платять”. А я говорив: “Ні, я цього не гратиму”.

— А яку роль Ви б не зіграли ніколи?

— Мені приносять багато п’єс, дають читати тексти. І я б не зіграв 99 % із того, що зараз пропонують. І я не граю, відмовляюся.

Наприклад, принесли інсценізацію “Кайдашевої сім’ї” (у нашому театрі у ній я граю старого Кайдаша), але сучасний автор вирішив “покращити” Нечуя-Левицького і дописати туди якісь свої міркування з приводу політики, стосунків чоловіка й жінки. І вистава виявилась нижчою від рівня не тільки православного, а й загальнолюдського.

У театрі є люди мого покоління, і вони також відчувають і відкидають це, говорять: “Ми цього не гратимемо”. І це мене радує.

П’єса може бути хороша. Але часом режисер пропонує такі мистецькі засоби, які я не можу прийняти. Я собі ставлю таке запитання — а чи хотів би я, щоб це бачила моя дитина? Отож, коли не хочеш, Петре, тоді не бери, відмовляйся.

— Як професійний актор і режисер став православним?

— Я на перше місце ставив театр. Нічого, крім театру. Це — перше місце. Сім’я? Ні, це там друге, третє, п’яте. Театр! Робота, робота… Але ж Господь каже — це неправильно. І тоді я втратив усе, на що сподівався. Я пропрацював у Національному театрі 18 років, не зігравши жодної головної ролі. Тільки масовки та епізоди.

Я залишився один, без улюбленої роботи і друзів, бо вважав себе найрозумнішим та найталановитішим. І коли вже нікого й нічого біля мене не залишилося, я сказав: “Господи, тільки Ти не залишай. Нехай не буде нічого”.

Отак я знайшов головне у моєму житті, гілку над прірвою, за яку вхопився. Тоді стало легко. Театр перестав бути сенсом мого життя, тепер я можу грати, а можу й не грати, немає різниці. І коли я так переосмислив своє життя, підходить до мене головний режисер і каже: “Петре, ми хочемо на Вас ставити виставу, шукайте режисера, драматургію, усе, що хочете”. Мені дають відкриту дорогу: хочеш — став, хочеш — грай, роби що хочеш. Але це сталось лише тоді, коли я відмовився від театру.

— У Вас сталося, як написано у Євангелії: “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам ” (Мф. 6: 33)?

— Саме так.

— Православна віра спонукає завжди бути самим собою, відмовляючись від масок у житті. А у Вас такий фах, що перевтілення — це Ваша спеціальність, Ви постійно когось граєте. Як у житті Ви справляєтеся з цим?

— Я відрізняю територію сцени від території життя. Це дві різні території. І я це усвідомлюю. У житті я намагаюся не одягати масок. А там, у театрі, маска (роль) у мене — це той інструмент, за допомогою якого я виражаю своє глибинне. Я залишаюся на сцені Петром, яким я є. Я дуже тверезо дивлюсь на те, хто я, що я відчуваю, що думаю і що хочу сказати глядачеві, який до мене прийшов. Але роблю це за допомогою ролі.

— Виходить, що кожен Ваш персонаж — це завжди якась із сторін Петра Панчука?

— Безумовно. У самій серцевині — це Петро Панчук. І я вже багато років саме так сприймаю акторів на сцені. За роллю, за лицедійством мені цікаво розгледіти — а що ж тут є твоє, людське? Оце мені найцікавіше. (Петро Фадейович показує руками — О. К.) Воно отаке (велике), чи воно отаке (мале)? І дуже часто нічого, крім “обгортки”, не знаходжу. А у Церкві знаходжу.

— А як же слова Станіславського, що треба не грати, а жити своїм персонажем?

— Я прочитав колись у Станіславського іншу фразу, і її треба великими літерами надрукувати і кожному акторові дати. Він сказав: “Грайте не ролі, а грайтеся роллю”. Бо роль — це лише привід для того, щоб нею щось сказати, висловити.

Це дуже небезпечна тема, і я сам через це проходив. Бо коли ми глибоко проймаємося роллю і себе від неї не відділяємо, то можна залізти у такі нетрі, що потім не виплутаєшся. Куди це вдарить, ми не знаємо — чи то по твоїй долі, чи то по психіці.

— На Вашу думку, чи можливий православний театр?

— Рік тому мене запросили переглянути одну православну постановку. А я заздалегідь запитую: “Яка у вас п’єса?”. Вони відповідають: “Це не п’єса, ми беремо тексти з православних журналів тощо”. Я подивився на те, що вони роблять, а там мистецтва катма. Це лише агітка. Православна, проте агітка.

Спектакль чи фільм може бути зроблено і не православними людьми, однак він може бути духовним…

— Що б Ви порекомендували молодій людині, яка хоче стати актором?

— Якщо ти можеш цим не займатися — не займайся. А якщо вже не можеш, то займайся лише цим. Не чекай, що заробиш великі гроші, не чекай і того, що тобі ввесь час аплодуватимуть. Люби цю роботу заради пізнання.

— Якби можна було повернутися на кілька десятиліть назад, Ви б знову обрали професію актора?

— З погляду дня нинішнього, — а я поки що люблю свою професію, — я б, мабуть, усе одно став на цей шлях. Було багато різних періодів у житті. Але мене втішає, коли підходять люди і кажуть: “Після вашої вистави хочеться жити”. І я думаю: “Якщо вже людям хочеться жити, то я грав, мабуть, недаремно”.

Буває, кажуть і таке: “Я після вашої вистави неначе у Церкві побувала”. Я ж розумію, вона у Церкві ще не була (сміється — О. К.). Але все-таки у цьому щось є…

Я завжди, коли щось збираюся ставити, ставлю головне запитання молодим акторам (може, дещо грубо скажу): “Друзі, а для чого ви лізете на цю сцену? Люди прийшли до вас із відкритим серцем, віддали свої гроші”. Й ось на цю відкритість що я принесу? Якщо я бігав по заробітках, то цю зашарпаність я і принесу. А коли я щось усередині трохи очистив, то є шанс, що, можливо, щось чисте отримають і глядачі.

— Вміння перевтілюватися, прикидатися часто допомагає впливати потрібним чином на людей. Чи не спокушає Вас до цього Ваша професія?

— Я так міркую: якщо ти хочеш вплинути на людину, то впливай любов’ю. І тобі від цього буде добре, і їй. Нехай любов робить усе.

— А Ви самі можете розрізнити, хто у житті грає, а хто поводиться природно?

— Звичайно. Таке буває навіть у театрі, коли людина вдягає маску і не розлучається з нею роками, зростається з нею. І всі це бачать. Я завжди казав на це — у лазню, у лазню всіх, бо там немає ані личин, ані звань…

А якщо серйозно, то актори відчувають, хто грає, а хто ні.

— Що б Ви порекомендували подивитись із репертуару Вашого театру?

— Хороша вистава у нас “Тев’є-Тевель” — там Богдан Ступка, наш керівник, грає. “Наталка Полтавка”, ми возили її до Росії, Польщі, США. “Кайдашева сім’я”, “Кін”…

Але, зізнаюся, я думаю, коли бачу віруючу людину: “Що для неї може бути цікавого в театрі?”. Мені незручно запрошувати її до театру. Бо я відчуваю цю різницю. Якщо вже ти ходиш до Церкви, то навіщо тобі театр? Заради якихось почуттів чи натхнення? Ти отримаєш у Церкві те, чого у театрі не отримаєш ніколи.

Бесіду вів Олег Карпенко

 Фото:
  1. Петро Панчук у ролі Тараса Шевченка у виставі “Божественна самотність” за п’єсою О. Денисенка
  2. Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.