ЗАРАДИ КРАСНОГО СЛІВЦЯ. Чи варто читати світські ЗМІ, і чому деякі з них спотворюють інформацію про Церкву?

Нещодавно зі старенької брошури (на допомогу тим, хто готується до Сповіді) дізнався, що читання світських газет-журналів — гріх. Благословення священноначалія на видання у книжечці не було, так само як і вказівки на приналежність до кліру будь-кого з авторів. У молитву, винесену в колонтитул брошури, закралася разюча орфографічна помилка.


А перелік гріхів і прогріхів був не тільки адаптованим до реалій, а й дуже суворим, враховуючи відсутність пояснень причин гріховності певних діянь, наприклад читання світських ЗМІ.

В Основах соціальної концепції Руської Православної Церкви, затверджених у 2000 р. Ювілейним Архієрейським Собором, ставлення до ЗМІ інакше: “Засоби масової інформації відіграють у сучасному світі всезростаючу роль. Церква з повагою ставиться до праці журналістів, покликаних забезпечувати… своєчасною інформацією про події у світі, орієнтуючи людей у нинішній складній реальності…” Можливо, укладачі брошури перебільшили гріховність гортання преси. Однак, як редактор і автор, який десяток років бере участь у підготовці до друку світських ЗМІ, не знаю, яке з них рекомендувати для систематичного читання.

ПРО НОВИНИ

“Про оберігання розуму від марного багатовідання і пустої цікавості” преподобний Никодим Святогорець у творі “Невидима брань” пише цілий розділ, зокрема наступне: “Як необхідно… оберігати розум від невідання, так… необхідно оберігати… і від… багатовідання і цікавості. Бо якщо наповнимо… його безліччю відань, уявлень і помислів, не виключаючи і суєтних, непотрібних і шкідливих, то зробимо його безсилим, і він не зможе вже добре розуміти, що потрібно для істинного самовиправлення… і вдосконалення. Тому слід… так ставитися до знання про земні речі, хоча іноді й дозволені, проте не необхідні, ніби ти вже померлий…” І далі: “Сказання про минуле й нові відомості про те, що трапляється у житті, нехай проходять повз тебе, і всі перевороти у світі і царствах нехай будуть для тебе такими, ніби їх зовсім не було, а коли хто принесе тобі їх, відвернись від них… Слухай, що каже святий Василій: «Нехай буде… гірким слухання мирських вістей і стільниками меду сказання мужів преподобних» (Ч. 5)…”
Для любителів світської хроніки (політичної, економічної, культурної — не важливо), можливо, не позбавленим інтересу буде те, якими новинами обмінювалися між собою святі… Ось, наприклад, уривок з книги “Вибрані житія” (САТИСЪ, Санкт-Петербург, 2003 р.) про зустрічі та бесіди Антонія Великого і Павла Фівейського: “Святий Антоній уже близько сімдесяти років жив у пустелі. Проти волі, почав непокоїти його гордовитий помисл, що тут він старший за всіх. Він просив Бога забрати від нього цей помисл і отримав одкровення, що один пустельник набагато раніше від нього оселився в пустелі і більше нього угодив Господові. Антоній встав рано-вранці і вирушив на пошуки… Перед його очима промайнула вовчиця, що бігла до струмка. Святий Антоній підійшов до струмка і побачив поблизу нього печеру. При відлунні його кроків двері в печеру щільно причинилися. Святий Антоній до полудня окликував через двері… Нарешті назустріч йому вийшов древній старець, геть сивий. Це був святий Павел Фівейський. Він уже близько дев’яноста років жив у пустелі.
Після братнього цілування Павел запитав Антонія: “В якому стані рід людський? Яке правління у світі? Чи залишилися ще ідолопоклонники?” Припинення гонінь і торжество християнства в Римській імперії було для нього радісною новиною, поява ж аріанства — гіркою…” Чи такі новини радують нас і засмучують? Що ми читаємо і обговорюємо повсякдень? І — головне — з ким спілкуємося, гортаючи світські ЗМІ, дивлячись на монітор або телевізійний екран?

ПРО ПЛАНКУ ТА… ПЛІНТУС 

Підкреслюючи визнання ролі ЗМІ в Основах соціальної концепції РПЦ, важливо також враховувати контекст: “При цьому… інформування глядача, слухача та читача повинно ґрунтуватися не лише на неухильному дотриманні правди, а й на турботі про моральний стан особистості та суспільства, що включає в себе розкриття позитивних ідеалів, а також боротьбу з поширенням зла та гріха… ЗМІ, що мають величезний вплив на аудиторію, несуть найбільшу відповідальність за виховання людей, особливо підростаючого покоління. Журналісти та керівники… зобов’язані пам’ятати про цю відповідальність” (XV.1).
Поклавши руку на серце: у світсько-пострадянському інформаційному просторі дуже важко знайти ЗМІ, що відповідають певній планці бодай з натяжкою. Більше того, ризикну припустити, що не лише цю, а й будь-яку іншу планку (нижчу, або хоча б на рівні плінтуса) багато керівників ЗМІ та журналістів навіть не ставлять своїм завданням. Просто тому, що більшість газет-журналів переслідують інші цілі — комерційно-політичні. Не лише відповідальність перед читачами, а навіть відносно правдиве інформування не завжди відповідають формату і концепції видань. (Йдеться про ЗМІ як про виробничі системи, а не про працю людей.) Прямо кажучи, відбір тем і ракурс їх висвітлення зумовлені інтересами власників або рекламодавців. Журналісти можуть це ігнорувати, однак не в змозі змінити систему, аби донести до читача умовну правду… Так, є відповідальні автори і редактори (таких багато), серед нас навіть зустрічаються компетентні, але вийти за рамки політики редакції навряд чи можливо.
Багато хто з пишучої братії втішаються тим, що споживачі інформації можуть зробити вибір — які світські газети та журнали їм читати, а плюралізм позицій ЗМІ створює передумови для об’єктивного висвітлення подій і тенденцій в цілому. Ця абстракція служила б виправданням, якби основним джерелом доходів газет-журналів були їх передплатники-покупці, а не власники “пароплавів” (прямо або ж опосередковано — через розміщення реклами). Мабуть, можна вважати риторичним запитання, наскільки і чи завжди збігаються інтереси, наприклад, банків та їхніх клієнтів, політиків та їхніх виборців, споживачів спиртного та його виробників… Музику у світських ЗМІ замовляє той, хто платить. Її ми, переважно, і слухаємо. Так, у рекламній какофонії звучать ноти відповідальності, навіть мелодійні програші компетентності, іноді й диригентам, і продюсерам не є чужим прекрасне. Однак фальшивлять журналісти все частіше (основне джерело інформації — Інтернет), знайшовши у світських ЗМІ щось корисне — варто сто разів перевірити достовірність фактів і справедливість інтерпретацій.
У 2005–2008 рр. в умовах зростання рекламного ринку світські ЗМІ в Україні з’являлися, як гриби після дощу. Редакції охоче наймали і щедро переманювали журналістів. Кореспонденти швидко долали щаблі від оглядача до головного редактора. В результаті рівень дискусії, аналізу проблем і тенденцій стрімко падав, прямо пропорційно швидкості нашого кар’єрного зросту. Розрекламована свобода слова, як виявилося, не дружить з відповідальністю за слова, а частіше — навпаки. Журналісти швидко звикли до грошей і 2009 р. — коли рекламний ринок згорнувся — багато хто з нас здивувався, опинившись на вулиці. Ті, хто залишилися в офісах, працюють за десятьох, що теж не сприяє повноцінному і всебічному висвітленню тем.
Загалом, більш-менш свідомі і професійні журналісти, як і в 2005–2008 рр., так і зараз створюють фон для просування у свідомість читачів “потрібних” думок — про товари, послуги, політиків і все частіше про… Церкву. Напевно, не відкрию Америку, уточнивши, що при просуванні “потрібних” думок ЗМІ використовують слова.

ПРО АНАЛІТИКУ 

Оптинський новомученик ієромонах Василій пише у щоденнику:
“Слово сильніше за звук і колір…
Слово — надбання людини і вияв її Божественної сутності. У тварин є і музика, і мистецтво. Наприклад, спів птахів та витонченість форм і фарб у метеликів… Християнство ж по суті словесне, тому й людяне. «Слово було Бог». Не звук, не колір, а Слово!!!
Інакше євангелісти повинні були написати симфонії і картини, щоб сповістити про Христа”. (Тут і далі — цитати з книги “Пасха красна” Н. Павлової, члена Спілки письменників Росії.)
І ще: “Слово — меч, воно має в собі спрямованість, вектор дії, воно змушує визначитися і тому створює стосунки, почуття, оскільки вони існують лише відносно чогось, когось…” І в розвиток: “Слово — все осмислює, оцінює і тому спонукає діяти: удосконалювати або змінювати, а не просто насолоджуватись красою і гармонією (як у музиці та живописі).
Осмислюємо, значить, порівнюємо. З ким? Зі Словом Божим — воно критерій істинності усього”.
Яка спрямованість і вектор дії словес світських ЗМІ? Стосовно чого і кого пропонується визначитися читачам? Що осмислити? Що оцінити?.. За словами протоієрея В’ячеслава Резнікова, вже з кінця XVIII ст. література прагне посісти місце Церкви, і поети, журналісти, мислителі беруть на себе роль “пророків” і “месій”… Від себе додам: це ті, яким важко робити висновки, а не ретранслювати думки. Ієромонах Василій (у миру Ігор Росляков), до речі, був до постригу професійним журналістом. Він навідріз відмовився від запрошень на роботу до найпрестижніших на той час газет, сказавши одному: “Я не хочу брехати…” І багато в чому права Н. Павлова в інтерпретації того, що відбувається: щоб здобути успіх у світських ЗМІ, потрібно приголомшувати, нервувати і лжепророкувати… Так би мовити, гонитися за сенсаціями.

ПРО ПОТЕНЦІАЛ

Пункт 2 розділу XV Основ соціальної концепції РПЦ говорить: “Просвітницька, учительна і суспільно-миротворча місія Церкви спонукає її до співпраці зі світськими засобами масової інформації, здатними доносити її послання до найширших верств суспільства. Святий апостол Петро закликає християн: «Завжди будьте готові всім, хто домагається від вас звіту про ваше уповання, дати відповідь зі смиренням і благоговінням» (1 Петр. 3: 15). Будь-який священнослужитель чи мирянин покликані з належною увагою ставитися до контактів зі світськими ЗМІ з метою… пробудження інтересу світського суспільства до різних сторін церковного життя… При цьому необхідно виявляти мудрість… і обачність, маючи на увазі позицію конкретного ЗМІ щодо віри та Церкви…

Взаємодія Церкви та світських засобів масової інформації передбачає взаємну відповідальність. Інформація, яка надається журналісту і передається ним аудиторії, має бути достовірною. Думки священнослужителів чи інших представників Церкви, поширювані через ЗМІ, повинні відповідати її вченням і позиції щодо суспільних питань. У разі висловлення суто приватної думки про це має бути заявлено недвозначно — як самою особою, що виступає в ЗМІ, так і особами, відповідальними за донесення такої думки до аудиторії…”

Важко світському журналісту відповісти Церкві взаємною відповідальністю, а тим паче — відокремити приватну позицію священнослужителя від офіційної… На заваді стають нерозуміння, дефіцит часу на підготовку публікації, надзвичайно високі навантаження на роботі “тощо”. Навряд чи пишуча братія усвідомлює ступінь відповідальності за своє слово, як це розуміє клір. Не всі священнослужителі беруться за випуск газет!..
“У Оптину пустинь о. Василій прийшов уже людиною «не пишучою», і через це був навіть конфлікт. Невдовзі після відкриття монастиря тут почали випускати свою газету «Обитель». Але якщо охочих писати було багато, то вмілих — мало… Отець Василій відмовився, наражаючись тим самим на осуд початківців: «Ми пишемо, проповідуємо, а він? Егоїст!»… І щоб зрозуміти позицію о. Василія, наведемо одну розмову з ним. Якось ієромонах П. приніс йому касету із записом сучасних духовних пісень і після прослуховування запитав:
— Ну як — добре?
— Добре, — відповів о. Василій. — Тільки пляшки не вистачає. Душевне це, а не духовне…”
Святитель Ігнатій Брянчанінов у листі до послушника Леоніда висловлюється таким чином: “Оду «Бог» чув я нещодавно, із захопленням читав один величний пан після обіду… Не терпить душа моя смороду цих творів! Як на мене, то краще з метою літературною почитати «Вадима», «Кавказького бранця», «Перехід через Рейн»… Благовістя ж від Бога нехай залишать ці мерці! Не знають вони — який злочин: переоблачати духовне, спотворювати його, надаючи йому речового змісту!”
Добре, можливо, якщо свій діалог зі священно­служителями “акули пера” починають професійно — із запитання, а не з уже готової відповіді, сформульованої самим журналістом або, як це часто буває, редактором…

ПРО НАПАДКИ І… ТЕРПІННЯ

До речі, про наболіле: про статті у світських ЗМІ, обкладинки й ілюстрації, автори яких (а тим більше — їхні ідейні натхненники) ганьблять Церкву, не намагаючись вникнути в суть питань і аналізувати релігійні, соціально-економічні, правові та інші проблеми.
У 2000 р. Архієрейський Собор РПЦ передбачав: “У ході взаємовідносин Церкви і світських засобів масової інформації можуть виникати ускладнення і навіть серйозні конфлікти. Проблеми, зокрема, бувають породжені… перекрученою інформацією про церковне життя, уміщенням її в неналежний контекст… Такі питання мають вирішуватися в дусі мирного діалогу з метою усунення непорозумінь і продовження співпраці.
Водночас виникають і більш глибокі, принципові конфлікти між Церквою і світськими ЗМІ. Це відбувається у випадках хуління імені Божого, інших проявів блюзнірства, систематичного свідомого спотворення інформації про церковне життя, свідомого наклепу на Церкву і її служителів…”
Чи уявляють “акули пера” хоча б на дещицю того, якого болю може завдати наклеп і їхня блюзнірська творчість православним?.. Виданий 2007 р. життєпис намісника Китаївського пустельницького скиту Києво-Печерської Лаври, схиархімандрита Феофіла (Россохи) оповідає, що він до кінця днів носив у нагрудній кишені пальто статтю, що ганьбить “ще одного служителя культу”, як зриме свідчення гоніння, немов важкі вериги, що постійно нагадували про гонителів.
А наскільки руйнівні наклепницькі статті і який їхній вплив на сотні тисяч початківців, мільйони оглашенних! Як пояснити православним, чому Церква не реагує на такі статті?..
Архієрейський Собор РПЦ визначив міри впливу на особливо агресивно налаштовані світські ЗМІ (які, не реагують на попередження і спроби переговорів):
– припинення взаємин з відповідним ЗМІ або журналістом;
– заклик віруючим бойкотувати це ЗМІ;
– звернення до органів державної влади для вирішення конфлікту;
– піддання канонічним заборонам винуватців гріховних діянь, якщо вони є православними християнами.
Незастосування цих заходів стосовно багатьох моїх колег, на мій погляд, свідчить про мудрість священноначалія. Адже для більшості світських ЗМІ жорстка реакція на їхні опуси може стати приводом для написання серії чергових статей. У 99,9 % випадків — з метою самореклами. Ну що тут скажеш?.. Не відаємо, що робимо! Щоб не засмучуватися або не сумніватися, простіше, мабуть, не читати цих газет-журналів. Ні до обіду, ні після, ні під час.

В’ячеслав Дарпінянц, журналіст

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.