ЗАПРОСИЛИ СВЯЩЕННИКА…

Запросили священика до школи провести бесіду з дітьми. І поки йшли коридором до аудиторії, завуч просить священика: “Ви їм скажіть, щоб вони поводилися добре, не палили на перервах, на уроках sms-ками не обмінювалися, в туалетах на кахлі не малювали фломастером різних неподобств”.

Запросили священика в армію. І поки через плац з черговим офіцером до актового залу йшли, офіцер просить священика: “Ви їм скажіть, щоб вони накази командирів виконували без нарікань, зі зброєю поводилися обережно, в село за самогонкою в “самоволку” не бігали, щоб “діди” молодших сильно не кривдили”.
Привели батьки дитину вперше на сповідь. Кажуть їй: “Ти обов’язково батюшці скажи, що ти нас з татом не слухаєшся”. А батюшці кажуть: “Ви ж його покартайте злегка, щоб він не був таким норовливим, щоб їв те, що дають, не сперечався з нами, слухався”.
Куди б священик не прийшов і кого б до нього не привели, всі, насамперед, бажають, щоб у світі примножувалася слухняність. А щоб примножилася молитва і народилося богопізнання — цього немає. Головне — слухняність подавай. Архімеду був потрібен важіль і точка опори, щоб перевернути світ. Начальники й командири всіх рангів, здається, вбачають у священиках важіль для перевертання мізків підлеглих у бік слухняності. Це неправильно.
Дореволюційній Церкві дорікають тим, що вона була занадто пов’язана з монархічним режимом, що перетворилася на одну з його головних опор. І постраждала потім, мовляв, так жорстоко через крах режиму, який підпирала і підтримувала. Можливо, це і так, але ж сьогодні від Церкви вимагають того ж — підпирати і підтримувати. У Церкві шукають не саму Церкву, а деякі з її функцій, далеко, до речі, не основні. Будь-яка влада стоїть перед спокусою споживацького ставлення до Церкви у своїй державі. “Допоможіть нам боротися з наркоманією, скажіть народу, щоб не бунтував, допоможіть бідним терпляче дожити до смерті… і не смійте вчити нас, як нам самим чинити”.
Рабовласники були до біса прозорливими місіонерами. Вони сві­домо хрестили рабів, щоб дядечко Том смиренно жив у солом’яній хижі, складаючи черговий спірічуел, і ніж до рук брав тільки для того, щоб зрізати плоди під час збирання врожаю. Можливо, Руська Церква до революції і була винна багато в чому, але тоді не варто забувати, що під загрозою опинитись у такому становищі перебуває Церква будь-якого християнського народу.
Бога потрібно любити не за те, що Він дасть. Бога потрібно любити як Бога, а не як спонсора. Кращі сини Ізраїлю до пришестя Христового зрозуміли, що Тору потрібно читати і вивчати не “для”, а заради цінності самої Тори.
Відомі слова Христа з Євангелія: “Милості хочу, а не жертви” (Мф. 9: 13). Ці слова були процитовані з книги пророка Осії, і вони мають продовження: “Милості хочу, а не жертви, і Боговідання більше, ніж всеспалення” (Ос. 6: 6). Боговідання — це знання Бога, така пам’ять про Нього, яка прагне стати безперестанною, повчання в Його слові, виконання заповідей. Слухняність молодших старшим і підлеглих начальникам, милосердя, справедливість у судах, вірність у шлюбах — це лише плоди боговідання. Не можна шукати плодів, не обкопуючи і не поливаючи коріння. Коли примножуються гріхи, тоді Господь готовий у гніві судитися з жителями землі, і суд у Нього з людьми тому, “що немає ні істини, ні милосердя, ні Богопізнання на землі” (Ос. 4: 1).
Усі пророки говорять про Месію, навіть якщо ми не завжди бачимо й розуміємо це. І всі пророки немов єдиними вустами і єдиним серцем кажуть: “Отже пізнаємо, будемо прагнути пізнати Господа; як ранкова зоря — явлення Його, і Він прийде до нас, як дощ, як пізній дощ зросить землю” (Ос. 6: 3). Не треба думати, що цей палкий заклик звернений тільки до старозавітних людей. Не потрібно думати, що нам, віруючим у Христа людям Нового Завіту, вже нічого більше пізнавати і варто заспокоїтися читанням “Символу віри”. Пізнавати Господа, шукати Його з раннього ранку до пізнього вечора зобов’язані всі, хто знає, що Бог є. Більше того, сини Євангелія мають пломеніти більшим жаданням благодаті, ніж сини Закону. Слова Ісайї та Осії мають бути більш близькими нам, аніж сучасникам пророків.
Історія християнського світу — це історія драматичних взаємові­дносин між Богом і Його новими людьми. Господь обирав і підносив невідомі доти народи, які перебували в історичній пітьмі. Господь дарував їм Себе, і було їм добре доти, поки Він був їхнім головним багатством. Коли ж вони хотіли перетворити Його благодать на свою приватну власність або починали хизуватися Його дарунками, ніби своїми заслугами, Він відвертав Своє Лице. Він також міг гніватися на людей, коли вони більше уваги приділяли релігійному мистецтву: різьбленню по каменю, церковному золоту, гармонійному співу, пишномовному богослов’ю — і забували про Бога як про Центр, про Серце, про Джерело. Любили проміння і забували про Сонце — так можна стисло сказати. Це було не богопізнання, а барвистий культурний обман, що розрісся на місці колишнього богопізнання. Тоді справджувалися слова: “Знищений буде народ Мій за нестачу відання: оскільки ти відкинув відання, то і Я відкину тебе від священнодійства переді Мною” (Ос. 4: 6).
Усе це було в євреїв, але не тільки у них. Просто на їхній історії ці процеси видно, як на матриці. Згодом вони виявлялися багаторазово в історії різних народів, що пізнали Бога, серед яких і наш.
Коли священика кличуть до школи чи в армію, це вже добре. І не страшно, що його просять вплинути на підлеглих з метою покращання дисципліни. Нехай просять. А священик головним своїм завданням повинен вважати розмову з людьми про Бога. Покращення дисципліни буде побіжним продуктом світлих знань про Господа Іісуса Христа. І передача цих святих знань — головне завдання священика, “бо вуста священика повинні зберігати відання, і закону шукають з уст його, тому що він вісник Господа Саваофа” (Мал. 2: 7).
Хтось із мудрих місіонерів сказав: “Коли говориш з єретиком, не говори проти нього, говори вище”. Говорячи проти, ми нічого не досягнемо, оскільки з причини самого лише інстинкту самозбереження людина сперечатиметься, захищатиметься, не погоджуватиметься. Але якщо в надрах нашої церковної свідомості ми багаті тим, чого немає і не може бути у тих, які відкололися від Церкви, то ми повинні зуміти показати їм ті висоти, про які вони ще не думали, показати їм скарби, яких вони не бачили.
Так само й зі звичайними слухачами. Мало користі пережовувати веління з часткою “не”: “не лайтеся, не паліть, не грішіть, не сумуйте”. Ми — регенти. Нам не можна говорити “не фальшивте” — нам потрібно дати чисту настройку. Крім заперечної частки “не” у проповіді має бути присутній позитивний заклик: “Пізнайте Істину, і Істина зробить вас вільними. Знайдіть Бога, і буде жива душа ваша”.
Іншими словами, “підемо до Нього, а не до Його дарів; до Нього Самого, а не до Його властивостей; підемо вгору і перестанемо розтікатися по площині”.

Протоієрей Андрій Ткачов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.