ЗАПИСКИ НЕОФІТА

(Написані на прохання Ірини Кузнецової, дружини мого духівника — протоієрея Леоніда Кузнецова, священика Покровської церкви, що на Пріорці)

Перші й останні
До Сповіді у нашій парафіяльній церкві я почав ходити не одразу, а тільки роки за два після того, як став брати участь у таїнствах.
Спершу сповідався і причащався я у монастирі. Так мені здавалося легше: батюшка перед Сповіддю зачитував перелік гріхів, у більшості з яких картав себе і я, а потім лишень попереджав: «Хто має сказати щось іще, кажіть». Словом, Сповідь проходила досить швидко, і потім залишалося лише стояти, намагатися молитися і чекати Причастя. А у парафіяльній церкві, що поблизу мого дому (на відміну від монастиря, куди потрібно було їхати трамваєм), у храмі, де хрестили мого сина і дітей усіх тих, з ким я замолоду «покумувався», сповідував високий сивочолий священик, приділяючи кожному хвилин по п’ять, а то й по десять. А я в той час страшенно боявся, що не встигну, що до мене просто не дійде черга, що я не зможу цього разу підійти до Причастя і це буде знаком чогось дуже страшного, що після цього неодмінно станеться у моєму житті.

Втім якось я таки зважився. Сивочолий священик був на місці, черга до нього розтягнулася майже до самісіньких вхідних дверей. Я став у чергу, вона просувалася занадто повільно. Що коїлося у моїй душі! Нетерпіння та страх буквально роздирали серце, що клекотіло люттю: ну що ж так довго! Ось уже й «Символ віри» проспівали, ось уже перші слова «Отче наш», а переді мною ще чоловік з десять, і я, вочевидь, не встигаю. Навіщо я сюди прийшов? Що тепер буде?
І тут з вівтаря вийшов ще один священик: невисокий нао зріст, коротко підстрижений, без ознак сивини у волоссі, трохи скуйовджений, дуже веселий і чимось схожий на горобчика. Він вказівним жестом запропонував підходити до аналою, але ніхто з довжелезної черги чомусь не скористався його запрошенням. А ось мене вмить полишили всі мої страхи і терзання, і в голові промайнула весела і відчайдушна думка: «Цього, мабуть, тут спеціально завели, щоб пацанів конкретних сповідувати, а той — для святих та Божих. Ну і нехай собі стоять!». Я вийшов з черги, підійшов до «горобчика», який прийняв мою першу на парафії сповідь і благословив до причастя.
Так уперше торкнулося мене, грішного, сказане у Святому Письмі про те, що багато-хто з перших стануть останніми, а останні, — першими, не в теорії, а в житті.

Стопочка
Перша моя паломницька поїздка була до Почаєва.
Зізнаюся, до підготовки я поставився дещо легковажно й, оскільки надворі був серпень, з’явився біля автобуса в шортах. Втім, у валізі були джинси, а в голові думка: одразу після приїзду переодягнутися. Передягтися мене, звичайно, змусили тут-таки. А наступного ранку виявилося, що, попри те, що надворі серпень, у Почаєві було дуже холодно і дощ лив як з відра, наче пізньої осені. Тож переодягли мене, як виявилося, з милості, а потрібно було б, напевно, залишити як був, замерзати, і заборонити джинси надягати — щоб знав.
Рано-вранці ми вклонилися Почаївській іконі Божої Матері. Ще була черга до відбитку Її стопи, але оскільки я не люблю черг, тож і стояти в ній не став. Потім група відправилася до святинь, що навколо Почаєва. Паломники відстоювали численні служби, а я, не звикклий до такого надміру благодаті, повсякчас шукав якоїсь слушної нагоди, аби відбігти у якийсь тихий закуток і викурити сигарету: як каже один мій знайомий священик, «совершить каждение богу чуждему». За цим заняттям і застав мене вже не пам’ятаю хто: чи то жінка, чи то чоловік, чи то з нашої групи, чи то ні. Пам’ятаю тільки запитання, яке мені поставили і від якого я обімлів:
— До стопочки прикладалися?
— Ні, — ледь зміг я видушити з себе. До стопочки?! Я одразу ж подумав про чарочку, яку ще називають стопочкою. Я був у розгубленості: ну все — я закінчений алкоголік, і по мені це вже видно. Це, мабуть, проявилося під час паломництва? Мені було страшенно соромно.
Я завжди полюбляв перехилити чарчину, випиваю і тепер, але у той період мого життя ця пристрасть буквально заволоділа мною: це був час, коли спочатку я хотів горілки, а потім горілка хотіла мене. Я починав у п’ятницю ввечері, пив усю суботу, у неділю вранці робив невелику перерву для походу до церкви («І що це ти такий спітнілий», — іронізував батюшка) і продовжував до заходу сонця. Я не буянив, не тероризував домашніх, просто пив, думав і спав.
Я стояв неначе громом уражений і дійсно не міг пригадати дня, коли я був цілковито тверезий, іншими словами, коли аналіз крові показав би повну відсутність у ній алкоголю. «Але як вони можуть думати, що я перехиляю чарчину навіть під час паломництва? Що я не можу жодного дня прожити без неї? Пив я вчора? Здається, тільки пиво… Але невже? Невже це так помітно? Невже я на дні безодні?»
Муки совісті не вщухали. Це було безкінечне жахіття. Здається, тільки на зворотному шляху, коли паломники показували одне одному куплені в Почаєві зображення стопи Богородиці й розповідали, як вони «прикладалися до стопочки», я зрозумів, ПРО ЩО насправді мене запитували.
І виявилося, що не пізно. Я став молитися перед іконою Богородиці «Невипивана Чаша» і вчитися водити машину. Словом, біда минула.

Ченстохова, або «Кого убоюся»
Я завжди любив Польщу і польську мову. Вперше я побував там у 1988-му чи 1989-му році — часи смутні, горбачовські, коли вже ніхто не знав, що можна, а чого не можна. Тоді мені було десь близько 25 років. З Польщі я привіз першу свою ікону, силу-силенну різноманітної релігійної літератури (навіть не замислюючись над тим, затримають мене з усім цим на кордоні чи ні), і таку ж силу-силенну спогадів. Ми обійшли безліч костьолів, побували в Скальварії Зебжидовській, де на місцевості відтворені Голгофа і Хресний Шлях Спасителя. У Кракові я навіть знайшов православну церкву, де придбав свою першу Біблію російською мовою, а сторож (священик— напевно — за законами якогось містичного паралелізму, був у той час у Києві) завів мене навіть у вівтар і розповів про його облаштування.
У Ченстохові я тоді не був. Я знав про неї лише з книжок Костянтина Паустовського, який писав про те, як його, хлопчика, возила туди бабуся, і про те, що поляків у дореволюційному Києві дражнили так: «Матка Боска Ченстоховська, злітуй сі за нами, за поляками, а за москалями…як сьонбе хцеш» (Матір Божа Ченстоховська, помилуй нас, поляків, а москалів… як хочеш). Однак невдовзі я отримав з Ченстохови подарунок.
До нас у Київ приїхала група поляків — з тих, які приймали нас тоді у Польщі. Мене, оскільки я знав польську, поставили до них провідником. Я розривався між поляками, роботою і пологовим будинком: саме у ті дні народився мій син Ігор. Поляки були дуже здивовані тим, що у нас «у Радах», «у комуні», існують і монастирі, і церкви, по яких мені довелося їх водити і пояснювати (зізнаюсь, досить плутано і недолуго) православну службу і відмінності між Православ’ям і католицизмом. «А ви справді вірите у Святу Діву?» — запитували вони і дуже дивувалися, коли дізнавалися, що віримо.
Через якийсь час я отримав з Польщі поштою іконку Ченстоховської Божої Матері. «Вітаю пана з сином!» — було написано у супровідному листі.
Потім я часто бував у Польщі, але в основному у Варшаві. До того ж недовго: поїздки тривали три-чотири дні. А в Ченстохову чомусь дуже хотілося. Така можливість нарешті з’явилася: я їхав не до Варшави, а в Познань, графік поїздки складав сам і цілком міг спланувати два дні для Ченстохови.
Я ніяк не міг придумати, що там робитиму. На той час я став досить регулярно ходити в церкву, і зовнішні принади католицького обряду мене вже не цікавили. Крім того, на момент моєї поїздки розбилася моя заповітна мрія, в залежності від здійснення якої я бачив усе моє подальше життя, і я думав, що просити мені більше нема про що. Іншими словами, я був як дитина, якій батьки не купили її заповітну іграшку, і ось вона сидить і думає: ви мене позбавили мрії, а я все одно залишаюся з вами, і не стільки тому, що вас люблю, а скоріше тому, що без вас не можу. Камо ж я піду і камо ж я біжу…
Від Познані до Ченстохови ніч їзди потягом з двома пересадками, і головне — їх не проспати, бо в польських потягах лише один провідник (кондуктор) і в його обов’язки входить продавати квитки, а не будити самотніх паломників. Я сідав у потяг лише з однією думкою: не проспати пересадки. І практично тільки на вокзалі я зрозумів, навіщо я їду і про що молитиму Богородицю. Вірніше, мені сказав про це внутрішній голос: «Помолися, щоб син вступив до інституту»…
У Ченстохові я був рано-вранці, годині о четвертій. Будучи цілком певним, що монастир ще закритий, я вирушив пішки на Ясну Гуру. Однак храм був відкритий і вже правилося. Ікона вразила мене: я не очікував побачити таке велике зображення. Ніколи, ні до, ні після моєї поїздки я не бачив таких величезних ікон. Помолившись і навіть поклавши три земні поклони перед іконою, я пішов фотографувати монастир. І тут зі мною трапилося таке, що смертельно мене налякало.
Я не дуже полюбляю ситуації на кшталт «на фоне Пушкіна снимается семейство», тож фотографував в основному монастир та його мальовничі околиці. Одначе після приїзду треба ж буде якось аргументувати знайомим, що я таки там був, а не скачав фотографії з якогось інтернет-сайта, тому вряди-годи я просив перехожих зняти мене на тому чи іншому фоні. Переглядаючи знімки (фотоапарат був цифровий і це можна було зробити, використовуючи дисплей), я жахнувся. Усі ті, де знімав я, були звичайними фотографіями; всі ті, де знімали мене, були з якимись страшними жирними чорними смугами ліворуч і праворуч від зображення. «Ось свідчення, — думав я, — ти в чорній траурній рамці, твоє життя скінчено, твоя мрія не збулася, твої молитви не почуті, мусиш тепер животіти, і коли тебе покличуть на суд небесний, то там ти не будеш виправданий, власне так, як не був ти виправданий на суді земному, який, як тобі здавалося, мав втілити твою мрію». У зневірі та відчаї, хоча й не без почуття вдячності за цей гіркий урок, сідав я у потяг. Втішала мене тільки краса Ясної Гури, яку я побачив, велич розлогої, залитої ранковим сонцем і зовсім безлюдної дороги до монастиря, в протилежному кінці якої комуністи з властивим їм тактом побудували металургійний комбінат з гігантською — в піку монастирській дзвіниці — трубою.
Причини появи траурної рамки з’ясувалися пізніше, коли я уважніше оглянув конструкцію фотоапарата (який, до речі, був не мій: мій зламався, і в сервісному центрі на час ремонту мені видали інший). Його об’єктив був влаштований так, що якщо апарат був у горизонтальному положенні (так знімав я), то все було як завжди, а якщо у вертикальному (так перехожі знімали мене, бо зросту я немаленького і в горизонтальний кадр не влазив, а добрі прочани хотіли, щоб у кадр вмістилася вся моя фігура, а не тільки тулуб з відрізаними ногами), то по краях дисплея з’являлася та сама рамка, яка смертельно мене налякала. До речі, так буває завжди, якщо при зйомці робити вертикальні фотографії…
А син мій вступив, причому саме туди, куди я хотів, і вже закінчив, і працює — там, де мені хотілося б, щоб він працював…

Юрій Крот,
філолог, журналіст, головний консультант
Інформаційного управління Апарату ВР

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.