«Загинув Поет!» (До 175‑річчя від дня смерті O. С. Пушкіна)

«Дуель Пушкіна з Дантесом».
А. Наумов, 1885 р.

Знамениті вірші Михайла Лермонтова «Смерть поета» були написані під безпосереднім враженням від звістки про загибель Олександра Пушкіна і відразу ж розійшлися у списках по Санкт-Петербургу. Новина дійсно блискавично облетіла місто (адже про те, що за два дні перед тим відбулася дуель та про важке поранення поета, всі вже знали) та викликала дуже різну реакцію, що далеко не збігалася з поділом на класи і прошарки суспільства.
Місто перетворилося на киплячий казан здогадок, думок, співпереживання, зловтіхи і цікавості, — все це змусило Лермонтова кілька днів потому дописати до свого вірша ще 16 гнівних, засуджуючих рядків: про «жадібний натовп» біля трону генія, про непідсудність світських катів, про Божий суд за «думки і справи».

* * *
27 січня (8 лютого за н. ст.) 1837 р. на тодішній околиці Санкт-Петербурга, в районі Чорної річки поблизу Комендантської дачі відбулася дуель на пістолетах між камер-юнкером Олександром Пушкіним і поручиком бароном Жоржем Шарлем де Геккереном (Дантесом). Пушкін був важко поранений у живіт, у Дантеса виявилася простреленою рука. Через два дні поет помер.
Хроніку подій, що передували дуелі, вивчено та розписано по днях завдяки похвальній звичці сучасників Пушкіна вести постійне листування, щоденники, писати мемуари. По годинах і хвилинах відомо про перебіг останніх двох днів життя поета — збереглися записи лікарів, які лікували його, бюлетені про стан вмираючого, записки близьких, друзів, знайомих із надіями і запитаннями. Сама смерть та подальше відспівування викликали не тільки громадський, а й політичний (у чутках й умонастроях після смерті поета влада вловлювала натяк на існування таємного революційного товариства, членом чи головою якого міг бути Пушкін), і міжнародний резонанс (на відспівуванні у повному складі був присутній дипломатичний корпус; один із посланців зауважив, що тут уперше дізнався про те, що Пушкін — «ваша національна гордість»).
Але при точному визначенні дат, фактів, особистостей, навіть слів — сама загальна картина, мотивація вчинків, пояснення емоцій втрачається в безлічі теорій, початок яких було покладено в тих самих листах і мемуарах сучасників. Події в родині Пушкіна спочатку здавалися очевидними, непристойно відкритими, «сентиментальною комедією», приводом для світських пліток і пересудів. Дуже небагатьом були відомі окремі підводні камені цієї історії, але турботами самого Пушкіна всієї правди не знав ніхто.
Дуель і смерть перевернули події шкереберть. Заднім числом згадувалися погляди, жести, слова. Раптом ставали відомими нові деталі, факти. У листах близького оточення поета починає відчуватися мотив сімейної драми як явної причини трагедії. Але що малося на увазі під таємною причиною? Про інтриги та злобу світу писали друзі поета, писав одразу ж Лермонтов. Про особисту внутрішню кризу Пушкіна говорять окремі тривожні спостереження найчуйніших його знайомих. Про цензурний та державний тиск також було відомо, хоча й не прийнято обговорювати вголос.
Показово, що ніхто зі справді близьких та тих, хто тривалий час знав Олександра Пушкіна, не захотів залишити свої мемуари. Писали листи, публікували невідомі матеріали, усними порадами і коментарями допомагали першим збирачам спогадів про поета. «Щоб не переказати зайвого або не недоговорити потрібного — кожен друг Пушкіна повинен мовчати. З цієї ж причини нехай пишуть про нього, ті, хто не знав його», — писав один із таких друзів Сергій Соболевський.
Легенда поета жила вже тоді, тим яскравіша і величніша, чим більше вона віддалялася від центру подій. Більше того, окремі витки цієї легенди виникали цілком свідомо, стараннями друзів Пушкіна (історію про вірнопідданські благословення Пушкіна на адресу царя було складено Жуковським, який турбувався про сім’ю поета і долю його творів, на основі більш приземленого обміну записками, де Пушкін просив вибачення за дуель, а цар обіцяв подбати про дружину та дітей поета), або ж мимоволі, від власного погляду на ситуацію (знаменита в радянському пушкінознавстві фраза Миколи I «Пушкіна ми насилу змусили померти як християнина» відбивала суто особисте ставлення царя, хоча Жуковський свідчить, що поет побажав сповідатися і причаститися незабаром після того, як його привезли смертельно пораненого додому).
Легенда почасти затуляла живу, неординарну та суперечливу особистість Олександра Пушкіна, але саме вона змогла протистояти нескінченним пліткам вищого світу і зайвій цікавості в суспільстві. Свідчення сучасників говорять про те, що безпосередньо заклятих ворогів та ненависників у Пушкіна було відносно небагато, втім, як і дійсно вірних, відданих душею і тілом друзів. Решта, з ухилом в одну або іншу сторону оцінки того, що відбувається, обговорювали новини, скуповували книги померлої знаменитості, співчували Пушкіну у зв’язку зі смертю, співчували Дантесу у зв’язку з рішенням військового суду про дуель.
* * *
За існуючими законами, що діяли з часів Петра I, участь у будь-яких поєдинках, як безпосередня, так і в ролі секунданта, каралася стратою, незалежно від результату дуелі. На них і спиралося поперед­нє рішення військового суду, але заключне рішення, надане царю, пропонувало пом’якшення вироку, як для Дантеса, так і для секунданта Пушкіна Данзаса, «злочинний же вчинок самого камер-юнкера Пушкіна… у зв’язку з його смертю забути».
Жоржа Шарля Дантеса де Геккерена було розжалувано у рядові та під вартою вислано за межі Росії в кінці березня того ж року. Втім, дожив він до глибокої старості, зробив блискучу політичну кар’єру у Франції (був членом французького сенату, командором Почесного легіону при Другій імперії), співпрацював із російським посольством у Парижі як інформатор, нажив великі статки і через багато років говорив, що історія з дуеллю обернулася йому на користь, бо в Росії він ніколи б не досяг того успіху і благополуччя, які знайшов у Франції.
Великий поет був убитий звичайною, непримітною у своїх кар’єрних прагненнях особистістю. Для суспільства ця подія була трагічною розв’язкою чесної дуелі, для Пушкіна це була смертельна спроба розрубати гордіїв вузол. Спроба, про яку сто років потому інший великий поет Олександр Блок, виступаючи на пушкінському вечорі, скаже: «Поет вмирає, тому що дихати йому більше нічим».
Катерина Усачова

У ДНІ ВЕЛИКОГО ПОСТУ…

Отцы пустынники и жены непорочны,
Чтоб сердцем возлетать во области заочны,
Чтоб укреплять его средь дольних бурь и битв,
Сложили множество божественных молитв;
Но ни одна из них меня не умиляет,
Как та, которую священник повторяет
Во дни печальные Великого поста;
Всех чаще мне она приходит на уста
И падшего крепит неведомою силой:
Владыко дней моих! дух праздности унылой,
Любоначалия, змеи сокрытой сей,
И празднословия не дай душе моей.
Но дай мне зреть мои, о Боже, прегрешенья,
Да брат мой от меня не примет осужденья,
И дух смирения, терпения, любви
И целомудрия мне в сердце оживи.
Цей вірш написано Пушкіним у 1836 р. У його основу покладена молитва преподобного

Єфрема Сиріна.

НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ДІАЛОГ

О. С. Пушкін написав цей вірш у день свого 29-річчя, але опублікував лише через рік.

Дар напрасный, дар случайный,
Жизнь, зачем ты мне дана?
Иль зачем судьбою тайной
Ты на казнь осуждена?
Кто меня враждебной властью
Из ничтожества воззвал,
Душу мне наполнил страстью,
Ум сомненьем взволновал?..
Цели нет передо мною:
Сердце пусто, празден ум,
И томит меня тоскою
Однозвучный жизни шум.

Митрополит Московський і Коломенський, святитель Філарет (Дроздов, 1782–1867), який добре знав і високо цінував талант поета, щоб допомогти йому подолати духовну кризу, незабаром написав свою відповідь.

Не напрасно, не случайно
Жизнь от Бога мне дана,
Не без воли Бога тайной
И на казнь осуждена.
Сам я своенравной властью
Зло из темных бездн воззвал,
Сам наполнил душу страстью,
Ум сомненьем взволновал.
Вспомнись мне, забвенный мною!
Просияй сквозь сумрак дум —
И созиждется Тобою
Сердце чисто, светел ум.

У відповідь Пушкін написав вірші, присвячені святителю Філарету:

В часы забав иль праздной скуки,
Бывало, лире я моей
Вверял изнеженные звуки
Безумства, лени и страстей.
Но и тогда струны лукавой
Невольно звук я прерывал,
Когда твой голос величавый
Меня внезапно поражал.
Я лил потоки слез нежданных,
И ранам совести моей
Твоих речей благоуханных
Отраден чистый был елей.
И ныне с высоты духовной
Мне руку простираешь ты,
И силой кроткой и любовной
Смиряешь буйные мечты.
Твоим огнем душа палима
Отвергла мрак земных сует,
И внемлет арфе серафима
В священном ужасе поэт.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.