З ГЛИБИН БАТЬКІВСЬКИХ СЕРДЕЦЬ

Двічі у своїх посланнях апостол Павел звертається з настановою: батьки, не дратуйте ваших дітей! Як виконати цю заповідь? Як зростити між батьками та дітьми взаєморозуміння? Поки діти маленькі, вони природним чином прив’язані до батьків. Але з роками ця прив’язаність кудись зникає. І не завжди діти у цьому винні.

Наведені нижче приклади стосунків батьків і дітей говорять про те, що важливою умовою успіху таких взаємин є повага батьків до дітей. Діти обов’язково оцінять цю повагу та відплатять вдячністю.

ДИВИСЬ НА ВДІВ ТА СИРІТ!

Чарлі Чаплін, батько 12‑ти дітей, 1965 р., будучи мудрим сивочолим чоловіком 76 років, написав листа своїй 21‑річній дочці Джеральдині, яка шукала себе в танці на паризькій сцені.
Це приклад батьківської любові й турботи, суму й радості, гордості й хвилювань, накопиченої мудрості й збереженого в собі дитинства.

Чарлі Чаплін розумів, що не зможе заборонити своїй дочці займатися мистецтвом танців, яке межує з утратою цнотливості. Однак він знайшов тактовні слова, попередивши дочку про небезпеку, аби вона не втратила моральні орієнтири.

«Дівчинко моя!
…Безліч казок розповідав я тобі в ті далекі ночі, але свою казку — ніколи. А вона теж цікава. Це казка про голодного блазня, який співав і танцював у бідних кварталах Лондона, а потім збирав милостиню. Ось вона, моя казка! Я пізнав, що таке голод, що таке не мати даху над головою. Більш того, я зазнав принизливого болю блукача-блазня, у грудях якого вирував цілий океан гордості, й цю гордість боляче ранили кидані монети. І все-таки я живий, тож залишимо це.

Краще поговорімо про тебе. Після твого імені — Джеральдина — випливає моє прізвище — Чаплін. Із цим прізвищем понад сорок років я смішив людей на землі. Але плакав я більше, ніж вони сміялися. Джеральдино, у світі, в якім ти живеш, існують не одні лише танці й музика! Опівночі, коли ти виходиш із величезної зали, ти можеш забути багатих шанувальників, але не забувай запитати у водія таксі, який повезе тебе додому, про його дружину. І якщо вона вагітна, якщо в них немає грошей на пелюшки для майбутньої дитини, поклади гроші йому в кишеню. Я розпорядився, щоб у банку оплачували ці твої витрати. Але всім іншим плати чітко за рахунками. Час від часу їзди в метро або на автобусі, ходи пішки й оглядай місто.

Придивляйся до людей! Дивися на вдів і сиріт! І хоча б один раз на день кажи собі: «Я така ж, як вони». Так, ти одна з них, дівчинко! Більше того. Мистецтво, перш ніж дати людині крила, щоб вона могла злетіти догори, зазвичай ламає їй ноги. І якщо настане день, коли ти відчуєш себе вищою за публіку, одразу ж кидай сцену. На першому ж таксі поїдь в околиці Парижа. Я знаю їх дуже добре! Там ти побачиш багато танцівниць, таких як і ти, навіть красивіших, більш граційних, з великою гордістю. Сліпучого світла прожекторів твого театру там не буде й близько. Прожектор для них — Місяць.

Вдивися добре, вдивися! Чи не танцюють вони краще за тебе? Зізнайся, моя дівчинко! Завжди знайдеться такий, хто танцює краще за тебе, хто грає краще за тебе! І пам’ятай: у родині Чарлі не було такого грубіяна, який висварив би візника або позбиткувався над жебраком, що сидить на березі Сени. Я помру, але ти будеш жити. Я хочу, щоб ти ніколи не знала бідності. З цим листом надсилаю тобі чекову книжку, щоб ти могла витрачати скільки побажаєш. Але коли витратиш два франки, не забудь нагадати собі, що третя монета — не твоя. Вона повинна належати незнайомій людині, яка її потребує. А таку ти легко зможеш знайти. Варто тільки захотіти побачити цих незнайомих бідняків, і ти зустрінеш їх усюди. Я говорю з тобою про гроші, тому що пізнав їхню диявольську силу. Я чимало провів часу в цирку. І завжди дуже хвилювався за канатохідців.

Але повинен сказати тобі, що люди частіше падають на твердій землі, ніж канатохідці з ненадійного канату. Можливо, на якомусь із бенкетів тебе засліпить блиск якогось діаманта. У цей же момент він стане для тебе небезпечним канатом, і падіння для тебе неминуче. Можливо, одного чудового дня тебе зачарує прекрасне обличчя якогось принца. У цей же день ти станеш недосвідченим канатохідцем, а недосвідчені падають завжди. Не продавай свого серця за золото й коштовності. Знай, що найвеличніший діамант — це сонце. На щастя, воно світить для всіх. А коли настане час, і ти покохаєш, то кохай цю людину всім серцем. Я сказав твоїй матері, щоб вона написала тобі про це. Вона знається в любові більше, ніж я, і їй краще самій поговорити з тобою про це. Робота в тебе важка, я це знаю.

Твоє тіло прикрите лише шматком шовку. Заради мистецтва можна з’явитися на сцені й оголеним, але повернутися звідти треба не тільки одягненим, але й чистішим. Я старий, і можливо, мої слова звучать смішно. Але, по-моєму, твоє оголене тіло повинне належати тому, хто полюбить твою оголену душу. Не страшно, якщо твоя думка щодо цього питання десятилітньої давнини, тобто належить минущому часу. Не бійся, ці десять років не зістарять тебе. Але хай там що, я хочу, щоб ти була останньою людиною з тих, хто стане підданим острова голих. Я знаю, що батьки і діти ведуть між собою вічний двобій. Воюй зі мною, з моїми думками, моя дівчинко! Я не люблю покірних дітей. І поки з моїх очей не потекли сльози на цей лист, я хочу вірити, що сьогоднішня різдвяна ніч — ніч чудес.

Мені хочеться, щоб відбулося диво, і ти дійсно все зрозуміла, що я хотів тобі сказати. Чарлі вже постарів, Джеральдино. Рано чи пізно замість білої сукні для сцени тобі доведеться надягти жалобу, щоб прийти до моєї могили. Зараз я не хочу ранити тебе. Тільки час від часу вдивляйся у дзеркало — там ти побачиш мої риси. У твоїх жилах тече моя кров. Навіть тоді, коли кров у моїх жилах охолоне, я хочу, щоб ти не забула свого батька Чарлі. Я не був ангелом, але завжди хотів бути людиною. Намагайся і ти.

Цілую тебе, Джеральдино. Твій Чарлі. Грудень 1965 р.»
КАЯТТЯ БАТЬКА

Як гірко буває через роки усвідомлювати, що золоті хвилини спілкування із власною дитиною було витрачено на роздратовані зауваження та пропахлі нафталіном нотації…
Ця оповідь стала надзвичайно популярною в усьому світі після того, як її опублікував у своїй книзі Дейл Карнегі. Її переклали на безліч мов, передрукували сотнями видань і процитували тисячі блогерів. Її повинен прочитати кожен батько або той, хто планує ним колись стати.

«Послухай, сину, я кажу це зараз, коли ти спиш. Щока лежить на маленькій ручці, світлі кучері прилипли до вологого чола. Я потай прокрався у твою кімнату. Усього кілька хвилин назад, коли я сидів із газетою в бібліотеці, мене охопила хвиля каяття. Я прийшов у твою спальню з визнанням вини.
Я подумав про те, що був занадто суворий до тебе. Я насварив тебе, коли ти збирався у школу, бо ти ледь торкнувся рушником обличчя. Я вичитав тебе за те, що не чистиш черевиків, прикрикнув на тебе, коли ти кинув свої речі на підлогу.

За сніданком я теж знайшов, через що тебе насварити. Ти щось пролив, ковтав їжу великими шматками, клав лікті на стіл і мастив занадто багато масла на хліб. А коли я поспішав на свій поїзд, а ти, йдучи гуляти, обернувся, помахав мені рукою й крикнув: «До побачення, татусю!», я, насупившись, кинув у відповідь: «Розправ плечі, не сутулься».

Увечері повторилося те саме. Проходячи повз, я побачив, як ти, стоячи навколішки, граєш у кульки. На штанцях уже були дірки. Я принизив тебе при твоїх друзях, коли ти йшов переді мною в напрямку до будинку. Штанці були дорогими, якби ти сам платив за них, то був би акуратнішим.

Слухай сину, що каже тобі батько.

Пам’ятаєш, як пізніше, коли я читав, сидячи в бібліотеці, ти несміливо ввійшов і подивився на мене з якимось болем в очах. Я кинув на тебе погляд поверх газети, нетерплячий і незадоволений, що, мовляв, мені заважають. Ти нерішуче стояв у дверях. «Чого ти хочеш?» — пробурчав я.

Ти, нічого не сказавши, стрімко кинувся до мене, охопив руками мою шию й поцілував. І твої рученята стислися з любов’ю, яку Бог розпалив у твоєму серці і яку не може загасити навіть зневага. А потім ти пішов, і я чув, як ти піднімаєшся сходами.

І в цей момент, синку, газета випала в мене з рук і моторошний паралізуючий страх охопив мене. Що ж зробила зі мною звичка? Звичка вичитувати, вишукувати помилки, робити зауваження. Це не тому, що я не люблю тебе, а тому, що занадто багато чекаю від дитини. Я оцінюю тебе мірками своїх років. А в тобі, у твоєму характері так багато хорошого, чудового, щирого. Твоє маленьке серденько схоже на величезний диск сонця, що піднімається над дикими пагорбами. Я побачив це у твоєму раптовому пориві, коли ти підбіг і поцілував мене перед сном. І сьогодні більше нічого не має значення, синку. Я прийшов у темряві до твого ліжка й, присоромлений, став навколішки.

Це недостатня спокута. Я знаю, що ти не зрозумів би всього того, що я зараз тобі кажу, навіть коли б ти не спав. Але завтра я буду справжнім батьком. Я буду твоїм щирим другом, буду страждати, коли ти страждаєш, і сміятися, коли ти смієшся. Я прикушу язика, коли з нього зриватимуться нетерплячі слова. І повторюватиму як заклинання: «Це всього лише хлопчик, маленький хлопчик!».

Боюся, я уявляв тебе дорослим чоловіком. Тепер, коли я дивлюся на тебе, синку, як ти втомлено згорнувся у своєму ліжечку, я бачу, що ти усе ще дитина. Ще вчора мама носила тебе на руках, і твоя голівка лежала в неї на плечі. Я вимагав занадто багато…».

Першою умовою успіху виховання дітей є посилена молитва про них батьків. А якщо ми відчуваємо слабкість і неуважність нашої молитви, то, за вченням святих отців, якість нашої молитви ми повинні… поповнювати кількістю її.

(З листів Oптинського старця Амвросія «Про християнське виховання дітей») 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.