“Ювенальна юстиція” — що і навіщо?

Поняття “ювенальна юстиція” вже давно стало предметом досить гострої полеміки. Воно має два значення. Перше — це органи і громадські організації, що займаються питаннями сімей і правами дітей. Іноді це називають загальним словосполученням — ювенальна система. Друге значення — це переклад з латинської juvenālis — юнацький, jūstitia — правосуддя, тобто правосуддя у справах неповнолітніх (випадки, коли неповнолітні є учасниками злочинів). Вважається, що мета виокремлення ювенальної юстиції із загальної системи правоохоронних органів — забезпечення додаткових гарантій прав неповнолітніх. Це приводить до того, що права дітей стають пріоритетними. Але чи потрібно все це?

Конвенція ООН в Україні

Починалося все досить благородно. У 70-х рр. XIX ст. двоє громадян американського міста Бостона Кук та Аугустус запропонували суддям не застосовувати до неповнолітніх покарання, а довірити їх перевиховання органам опікунського нагляду. Для розгляду справ за участю неповнолітніх були навіть запропоновані нові терміни “винний”, “правопорушник”, відмінні від поняття “злочинець”. Далі ідея ювенальної юстиції поширилася у Великобританії, Франції та інших країнах, набуваючи додаткових функцій.

В Україні 27 лютого 1991 р. Постановою ВР № 789XII було ратифіковано Конвенцію ООН з прав дитини. Як проконсультувала мене завуч однієї з Київських спеціалізованих шкіл, навчальні заклади у дотриманні прав дитини спираються на Конституцію України і цей документ.

Усім зрозуміло, що і жорстокість, і відсутність турботи про дитину завжди мали і матимуть місце. У цій біді дітям потрібна допомога держави. Проте в рамках розмови про ювенальну юстицію очевидно, що залишилося лише прописати, що буде називатися жорстоким поводженням і відсутністю турботи, і виділити спеціалізовані органи, які будуть вилучати дітей з таких сімей. І тоді, як і в досвіді західних країн, та вже й у Росії, може виявитися, що жорстоке поводження — це ляпас, а відсутність турботи — відмова видати гроші на нову розвагу. Тим більше, що в п. п. 1, 2 статті 12 Конвенції зазначено: “Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю”, “З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою у ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду…”. Тобто право скаржитися на своїх батьків у суді діти вже мають. Інша річ, що не всі вони про це знають, та й судова система ще не готова до розгляду таких справ. Тобто права є, але законодавча система ще така, що реальне застосування їх ще не можливе.

Ляпас обходиться дешевше

Пригадую свою участь у семінарі з психокорекції дітей з ураженнями ЦНС, який проводили англійські соціальні психологи. Мене вразило їхнє зізнання: “В Англії заборонено фізичне покарання дітей. Передбачалося, що всі сім’ї матимуть можливість звертатися до соціального психолога, так би мовити, за місцем проживання, і він буде навчати їх альтернативним методам покарання. У нас дуже великий експериментальний досвід і хороші результати, навіть з дітьми із серйозними ураженнями ЦНС. Звичайно, альтернативне покарання вимагає більше уваги і праці з боку батьків, але ви можете самі планувати ті результати, які хочете отримати. Але програма провалилася. Причина банальна — у держави не вистачило коштів забезпечити таку кількість безкоштовних спеціалістів з дитячого розвитку. А послуги платних — надто дорогі”. Отож, висновки прості: ляпас обходиться дешево, але вдаватись до нього не можна, карати альтернативно — можна, але дорого. Про наслідки здогадатися нескладно.

Наказ і покарання

Розмова про фізичне покарання — це особлива і велика тема. Однак, щоб зрозуміти, яке покарання корисне, а яке шкодить психіці та розвитку дитини, можна згадати наступне. Важливо, щоб фізичне покарання було демонстрацією батьківської сили і влади, а не безсилля. Тобто зганяти на синові чи дочці гнів і помста за невідповідність очікуванням — це неправильний засіб, після якого і виникає зізнання дитини в тому, що “перестала поважати батьків”. Якщо ж покарання відбувається спокійно, навіть після певної розмови, то результати бувають такими, як в історії, що її розповів один поважний глава сімейства. “Коли син почав підростати, ми помітили, що він повсякчас виявляє непоштиве ставлення до матері. Йому не подобалося, що вона ніде не працює, а займається домашнім господарством, тобто тим, що і має робити жінка, і що так рідко зустрічається в сучасних сім’ях. Я добре заробляю, але дуже поважаю працю дружини. Тим більше знаю, що якщо її працю перевести у гроші, то вийде кругленька сума. Я пояснив синові, що якщо він ще раз собі це дозволить, то я покараю його ремінцем. Коли зневажливі вчинки й образи стосовно матері повторилися, я запросив сина у кімнату і зробив те, що обіцяв. Через півгодини син підійшов до мене і сказав: “Знаєш, тату, спасибі. Мені стало легше, а то наче щось розпирало мене зсередини. Я не міг зупинитися”. Треба сказати, що такі відкриті розмови були прийняті в сім’ї і до цього, і стосунки сина й батька були дружніми, що й дозволило їм правильно вийти з цієї ситуації. Фізичне покарання було використано як крайній захід, про що пише священномученик Володимир (Богоявленський): “Тілесне покарання є як перший, так і останній, тобто найсуворіший і найвідчутніший засіб покарання, і тому має застосовуватися якомога рідше і лише за найсерйозніші і найважливіші проступки дитини, і до того ж лише тоді, коли всі інші засоби виявилися безплідними…”.

Коли на консультації приходять родини з проблемами у батьківсько-дитячих стосунках, часто спостерігаю, що проблеми виникають через невідповідність вимог, що висуваються батьками, віку і можливостям дитини. Можна було б запропонувати батькам частіше знайомитися з матеріалами з вікової психології. Надмірні вимоги травмують психіку дитини, і в неї немає сил робити навіть те, що вона може. Важливо звернути увагу, що одним із факторів, які допомагають дітям слухатися батьків, є їхнє бажання заслужити любов тата і мами. Якщо ж у сім’ї емоційно холодні, стримані стосунки, то у дитини зникає її основний мотив. Тому, якщо діти вас не слухаються, зверніть увагу на стосунки в сім’ї. Коли в родині теплі й радісні стосунки, то варто двом її членам почати про щось зацікавлено спілкуватися, як інші підбігають і запитують: “А можна з вами?”. І, звичайно, для цього “з вами” вони багато що готові зробити. Адже знають, що їх там люблять і чекають, вислухають і зрозуміють. У сім’ї ж, де кожен з її членів сидить, зачинившись у своїй кімнаті, а за сніданком ознайомюється з пресою, такого не буває.

Звичайно, ми, як батьки, не завжди на високому рівні справляємося з труднощами у вихованні власних дітей. Хоча виникає запитання: “Невже хтось зробить це краще за нас?”. Невже, навіть якщо ми іноді буваємо гнівливими на власних дітей і неправильно караємо, хтось, тим більше в масовому порядку, буде любити їх сильніше? У чому ж тоді основний сенс виокремлення ювенальної юстиції із загальної системи правоохоронних органів? У чому сенс захисту дітей від власних батьків у масштабі цілої держави?

Анастасія Бондарук

Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил направив керівництву Російської Федерації ряд пропозицій у зв’язку з можливим розглядом Державною радою РФ питання “Про державну політику підтримки сім’ї, материнства та дитинства в Російській Федерації”, у тому числі:

1. Законодавчо забезпечити пріоритетну можливість сім’ї самостійно вирішувати питання щодо її внутрішнього життя.

2. Вжити законодавчих заходів, що створюють додаткові гарантії права батьків на виховання дітей, включаючи формування їх світогляду та способу життя, захист їх від небезпечних та аморальних вчинків, регламентацію їхнього режиму дня, виконання ними релігійних приписів, спілкування з протилежною статтю, ознайомлення з навчальними матеріалами, друкованою, аудіо- та відеопродукцією, інтернет-сайтами.

3. Виключити появу в законах і підзаконних актах непевних підстав для втручання в життя сім’ї, таких як “неналежне виховання”, “низький матеріальний рівень”, “психічне насильство”, або конкретизувати відповідні положення.

4. Проаналізувати роботу органів опіки, особливо випадки їхнього необґрунтованого та волюнтаристського втручання у внутрішні справи сім’ї. Розробити дієві механізми допомоги проблемній і нужденній сім’ї, а не лише вилучення з неї дітей. Для органів опіки сформулювати як пріоритетне завдання збереження сім’ї.

5. Строго мінімізувати та чітко прописати в законодавстві умови, за яких можливе позасудове вилучення дітей із сім’ї. На сьогодні існує багато спірних і резонансних випадків такого вилучення (що отримали широкий розголос у суспільстві), які стали можливими саме через нечітке визначення прав і обов’язків органів опіки в певній ситуації, а також критеріїв, достатніх для вилучення дитини.

patriarchia.ru

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.