«ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ» — ЩО І НАВІЩО?

Поняття “ювенальна юстиція” вже давно стало предметом досить гострої полеміки. Воно має два значення. Перше — це органи і громадські організації, що займаються питаннями сімей і правами дітей. Іноді це називають загальним словосполученням — ювенальна система. Друге значення — це переклад з латинської juvenālis — юнацький, jūstitia — правосуддя, тобто правосуддя у справах неповнолітніх (випадки, коли неповнолітні є учасниками злочинів).

Вважається, що мета виокремлення ювенальної юстиції із загальної системи правоохоронних органів — забезпечення додаткових гарантій прав неповнолітніх. Це приводить до того, що права дітей стають пріоритетними. Але чи потрібно все це? 

КОНВЕНЦІЯ ООН В УКРАЇНІ
Починалося все досить благородно. У 70-х рр. XIX ст. двоє громадян американського міста Бостона Кук та Аугустус запропонували суддям не застосовувати до неповнолітніх покарання, а довірити їх перевиховання органам опікунського нагляду. Для розгляду справ за участю неповнолітніх були навіть запропоновані нові терміни “винний”, “правопорушник”, відмінні від поняття “злочинець”. Далі ідея ювенальної юстиції поширилася у Великобританії, Франції та інших країнах, набуваючи додаткових функцій. 
В Україні 27 лютого 1991 р. Постановою ВР № 789XII було ратифіковано Конвенцію ООН з прав дитини. Як проконсультувала мене завуч однієї з Київських спеціалізованих шкіл, навчальні заклади у дотриманні прав дитини спираються на Конституцію України і цей документ.
Усім зрозуміло, що і жорстокість, і відсутність турботи про дитину завжди мали і матимуть місце. У цій біді дітям потрібна допомога держави. Проте в рамках розмови про ювенальну юстицію очевидно, що залишилося лише прописати, що буде називатися жорстоким поводженням і відсутністю турботи, і виділити спеціалізовані органи, які будуть вилучати дітей з таких сімей. І тоді, як і в досвіді західних країн, та вже й у Росії, може виявитися, що жорстоке поводження — це ляпас, а відсутність турботи — відмова видати гроші на нову розвагу. Тим більше, що в п. п. 1, 2 статті 12 Конвенції зазначено: “Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю”, “З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою у ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду…”. Тобто право скаржитися на своїх батьків у суді діти вже мають. Інша річ, що не всі вони про це знають, та й судова система ще не готова до розгляду таких справ. Тобто права є, але законодавча система ще така, що реальне застосування їх ще не можливе. 
ЛЯПАС ОБХОДИТЬСЯ ДЕШЕВШЕ 
Пригадую свою участь у семінарі з психокорекції дітей з ураженнями ЦНС, який проводили англійські соціальні психологи. Мене вразило їхнє зізнання: “В Англії заборонено фізичне покарання дітей. Передбачалося, що всі сім’ї матимуть можливість звертатися до соціального психолога, так би мовити, за місцем проживання, і він буде навчати їх альтернативним методам покарання. У нас дуже великий експериментальний досвід і хороші результати, навіть з дітьми із серйозними ураженнями ЦНС. Звичайно, альтернативне покарання вимагає більше уваги і праці з боку батьків, але ви можете самі планувати ті результати, які хочете отримати. Але програма провалилася. Причина банальна — у держави не вистачило коштів забезпечити таку кількість безкоштовних спеціалістів з дитячого розвитку. А послуги платних — надто дорогі”. Отож, висновки прості: ляпас обходиться дешево, але вдаватись до нього не можна, карати альтернативно — можна, але дорого. Про наслідки здогадатися нескладно. 
НАКАЗ І ПОКАРАННЯ 
Розмова про фізичне покарання — це особлива і велика тема. Однак, щоб зрозуміти, яке покарання корисне, а яке шкодить психіці та розвитку дитини, можна згадати наступне. Важливо, щоб фізичне покарання було демонстрацією батьківської сили і влади, а не безсилля. Тобто зганяти на синові чи дочці гнів і помста за невідповідність очікуванням — це неправильний засіб, після якого і виникає зізнання дитини в тому, що “перестала поважати батьків”. Якщо ж покарання відбувається спокійно, навіть після певної розмови, то результати бувають такими, як в історії, що її розповів один поважний глава сімейства. “Коли син почав підростати, ми помітили, що він повсякчас виявляє непоштиве ставлення до матері. Йому не подобалося, що вона ніде не працює, а займається домашнім господарством, тобто тим, що і має робити жінка, і що так рідко зустрічається в сучасних сім’ях. Я добре заробляю, але дуже поважаю працю дружини. Тим більше знаю, що якщо її працю перевести у гроші, то вийде кругленька сума. Я пояснив синові, що якщо він ще раз собі це дозволить, то я покараю його ремінцем. Коли зневажливі вчинки й образи стосовно матері повторилися, я запросив сина у кімнату і зробив те, що обіцяв. Через півгодини син підійшов до мене і сказав: “Знаєш, тату, спасибі. Мені стало легше, а то наче щось розпирало мене зсередини. Я не міг зупинитися”. Треба сказати, що такі відкриті розмови були прийняті в сім’ї і до цього, і стосунки сина й батька були дружніми, що й дозволило їм правильно вийти з цієї ситуації. Фізичне покарання було використано як крайній захід, про що пише священномученик Володимир (Богоявленський): “Тілесне покарання є як перший, так і останній, тобто найсуворіший і найвідчутніший засіб покарання, і тому має застосовуватися якомога рідше і лише за найсерйозніші і найважливіші проступки дитини, і до того ж лише тоді, коли всі інші засоби виявилися безплідними…”. 
Коли на консультації приходять родини з проблемами у батьківсько-дитячих стосунках, часто спостерігаю, що проблеми виникають через невідповідність вимог, що висуваються батьками, віку і можливостям дитини. Можна було б запропонувати батькам частіше знайомитися з матеріалами з вікової психології. Надмірні вимоги травмують психіку дитини, і в неї немає сил робити навіть те, що вона може. Важливо звернути увагу, що одним із факторів, які допомагають дітям слухатися батьків, є їхнє бажання заслужити любов тата і мами. Якщо ж у сім’ї емоційно холодні, стримані стосунки, то у дитини зникає її основний мотив. Тому, якщо діти вас не слухаються, зверніть увагу на стосунки в сім’ї. Коли в родині теплі й радісні стосунки, то варто двом її членам почати про щось зацікавлено спілкуватися, як інші підбігають і запитують: “А можна з вами?”. І, звичайно, для цього “з вами” вони багато що готові зробити. Адже знають, що їх там люблять і чекають, вислухають і зрозуміють. У сім’ї ж, де кожен з її членів сидить, зачинившись у своїй кімнаті, а за сніданком ознайомюється з пресою, такого не буває.
Звичайно, ми, як батьки, не завжди на високому рівні справляємося з труднощами у вихованні власних дітей. Хоча виникає запитання: “Невже хтось зробить це краще за нас?”. Невже, навіть якщо ми іноді буваємо гнівливими на власних дітей і неправильно караємо, хтось, тим більше в масовому порядку, буде любити їх сильніше? У чому ж тоді основний сенс виокремлення ювенальної юстиції із загальної системи правоохоронних органів? У чому сенс захисту дітей від власних батьків у масштабі цілої держави? 
Анастасія Бондарук 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.