ЄДНІСТЬ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ І ГРІХ ЦЕРКОВНОГО РОЗКОЛУ

Митрополит Овруцький і Коростенський Віссаріон
 

За вченням Православної віри тільки та Церква може бути Божою, для нас спасаючою, яка сповідує апостольську віру, зберігає неушкодженим Божественне Одкровення і Святе Передання, до якого входять Правила святих апостолів, що мають незапереч­ний авторитет у Вселенському Православ’ї, а також канони (правила) 7-ми Вселенських Соборів. Зрозуміло, що ушкодження або неправильне тлумачення святої Православної віри, порушення своїми діями зазначених правил є тяжким гріхом.


Слово «автокефалія» у перекладі з грецької мови означає «самоврядування». Автокефальна Православна Церква — це Церква, яка є самоврядною і незалежною, але обов’язково перебуває у благодатній канонічній єдності з іншими православними  Помісними Церквами-Сестрами, які разом складають Вселенське Православ’я.

Дарується православна автокефалія згідно з діючою церковною традицією виключно Церквою-Матір’ю. Наприклад, її було даровано Руській Православній Церкві Константинопольською Церквою у 1448 р. Проголосити автокефалію для якоїсь частини Церкви не мають права жодні політичні сили, які часто міняються, а Православне спасительне вчення незмінне — воно вічне, як вічний Глава Церкви, Господь Іісус Христос. Проголошення автокефалії окремими єпископами, священиками чи мирянами без благословення Матері-Церкви є також порушенням чинних церковних канонів, і це з позиції православного віровчення є злочином. Такий гріх, якщо він залишається нерозкаяним, за вченням святих отців Церкви, не змивається навіть мученицькою кров’ю.
Церква не тільки «єдина, але й одна» (св. Кіпріан Карфагенський). У слові Божому написано: «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Єф. 4: 5). A тому будь-яке релігійне угруповання, що не входить до складу єдиної Церкви, не є церквою — це просто людська громада, споруда, побудована не на камені, яким є Христос, а на піску власних вигадок, можливо політичних, і така церква іменується у пророка Давида церквою лукавих (див.: Пс. 25: 5), а тому в такій лжецеркві, зрозуміло, неможливо спастися.
VI правило Гангрського собору свідчить: «Коли хто, окрім Церкви, особливі збори складає і, зневажаючи Церкву, церковне творити хоче (тобто хоче священнодіяти — прим. Ред.), не маючи із собою пресвітера за волею єпископа, — нехай буде під клятвою».
В ідеалі Свята Церква може дати автокефалію своїй духовно квітучій гілці. Чи можуть українці похвалитися духовним цвітінням? А чи самі православні не стають мертвими в цьому гріховному, з багатьма спокусами світі? Чи є багато серед українців таких, які очистилися від пристрастей, мають істинне смирення й жертовну любов, здобули, за словам преподобного Серафима Саровського, мир душі і благодать Духа Святого? Чи маємо ми усвідомлення своєї гріховності? Коли святий Сисой Великий умирав, обличчя його просвітилося так, що на нього не можна було дивитися, а він благав Бога дати йому ще трохи часу для покаяння. Це говорив він та йому подібні без жодного лицемірства. Вони і в думках боялися погрішити. Святі бачили перед собою ідеал досконалості — Господа Іісуса Христа.
Канонічні єпископи, священики, християни, які живуть духовно і спасаються у Святій Церкві, зважаючи на нинішню ситуацію в Україні, не насмілюються заявляти: «Ми духовно дозріли для дарування нам автокефалії», — а якщо цей вислів від когось і почуємо, то це рівне до того, що якийсь мирянин скаже Священному Синоду: «Я гідний служити єпископом, висвяти мене в архієреї».
В Україні мали місце факти вимагання окремими особами (як політичними, так і розкольниками) у Матері-Церкви статусу Помісної Церкви, задля цього здійснювалися подорожі і в Константинопольський Патріархат. Це питання форсується переважно людьми малоцерковними, такими, що обіймають, в основному, високі мирські посади. Такі люди намагаються собою замінити ієрархію, можливо, не знаючи повчальних слів Глави Святої Церкви Господа Іісуса Христа, адресованих Апостолам і їхнім спадкоємцям (єпископам): «Хто слухає вас, Мене слухає, і хто відрікається вас, Мене відрікається» (Лк. 10: 16).
Непокірність церковним канонам, відхід від єдиної святої спасаючої нас Церкви через сектантство, розколи, лукаве тлумачення Христового вчення, створення самочинних релігійних організацій позбавляє кожного (не зважаючи на особу і становище в Церкві й суспільстві) цілющої сил Святого Духа і спасіння. «Той, хто відділяється від спілкування з Церквою, — вчив блаженний Августин, — хоча б життя його було гідне похвали, за те одне беззаконня, що відмовився від єднання з Христом, не матиме життя, але гнів Божий перебуває на ньому».
Денниця (спочатку добрий ангел) захотів бути незалежним від Бога — і через свій гордовитий опір Богові позбавився благодаті, духовної краси, і був скинутий, як блискавка, з неба на муки, страждання, і став сатаною (Лк. 10: 18). Хто хоче бути незалежним від Божої Церкви, не слухається Її, зухвало прагне нав’язати їй своє вчення, той уподібнюється дияволу і стає членом сатанинського царства. У тому суспільстві, де немає канонічного порядку, немає покаяння, там диявол через своїх слуг прагнутиме наводити свій лад.
Образ святих отців шести Вселенських Соборів
Сумно те, що ніхто з єресіархів і розкольників, за винятком небагатьох, що повернулися до Церкви через покаяння, ніколи не дивилися на «правоту» своїх переконань через призму канонічного права, святоотцівського вчення. Гордість, самолюбство, сріб­ло­любство, жадоба влади й честі, політиканство та інша аморальність завжди були в основі вчинків лукавих людей, які творили єресі і розколи. Такі люди, без сумніву, закладають гріховну основу для приходу і панування антихриста та його слуг, що ненавидять церковні канони, але переможуть не вони. Останнє слово буде за нашим Спасителем Христом, переможцем смерті й диявола.
У нас в Україні під дією деяких політичних сил, до яких приєдналась і частина духовно слабкого духовенства, були проголошені дві незаконні самочинні автокефальні УАПЦ і УПЦ КП, яких не визнає ні Єрусалимська, ні Константинопольська, ні жодна Церква світу. Сам факт появи двох «патріархів» в одному місці, на Україні, і для одного народу є видимим знаком і свідченням цієї неправди (Синодальне рішення УПЦ від 05.ХІ.1993 p.). Ці незаконні угруповання вже не можна назвати церквою Божою, а тільки розкольницькою релігійною організацією. Якщо гілку зламати на дереві, вона засохне. Так і розкольники позбавляються живої божественної спасительної сили. «Люди, які відходять від Церкви через розколи, залишаються без благодаті (сили) Божої, тому що, опинившись поза Церквою, не перебувають з Духом Святим», — говорить св. Кіпріан Карфагенський. А тому в цих розкольницьких так званих «церквах», згідно із Вселенським православним ученням, не може бути спасіння, не може бути Хрещення, Св. Причастя, Вінчання, християнського похорону, освячення води, поминання померлих і т. ін. Усі їхні дії, навіть у храмі, є лише театральною виставою.
Наша Українська Православна Церква незалежна в управлінні від Московської патріархії (є свій Синод, яким поставляються архієреї, ректори духовних семінарій і академій, благословляється відкриття монастирів тощо), але ми маємо з нею і через неї канонічне єднання із Вселенським Православ’ям і молимося, за заповіддю Господньою, за православних і у Грузії, і в Єрусалимі, і в Москві, і в усьому світі, молимося і за патріарха Московського, якого поминають у молитвах також усі православні Церкви світу. Православні патріархи Помісних Церков зі своїми паствами моляться згідно із церковними правилами і за нас — православних України, і за нашого Предстоятеля — Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Володимира, котрого, до речі, всі патріархи світу у свій час обрали головуючим Ювілейної комісії з підготовки та проведення святкування 2000-ліття Різдва Христового.
Окатоличені деякі українці, особливо львівські, вважають за гpiх молитися за патріарха Московського. Така думка є неправославною. Але львівські уніати, підпорядковані Риму, чомусь не вбачають гріха в тому, що поминають папу римського, і не має сумніву, що вони через незаконну автокефалію і самочинний патріархат в Україні хочуть окатоличити наш православний народ. У минулому вогнем і мечем нав’язували Україні унію. Люди віддавали свої життя, але не ставали зрадниками святої спасительної православної віри. Згадаймо, наприклад житіє святого мученика ігумена Макарія Овруцького.
28 серпня 2001 року у святкуванні 950-ліття Києво-Печерської Лаврі молитовно брали участь предстоятелі та представники всіх Помісних Церков, які не тільки засвідчили канонічну єдність з УПЦ, очолюваною Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром, але й антиканонічність дій українських розкольників. 23 листопад 2011 року представники Помісних Церков на торжествах у Києві з нагоди святкування 75-літнього ювілею Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира з особливою силою ще раз засвідчили єдність Святого Православ’я.
Богослужіння в наших храмах ведеться не російською, а церковнослов’янською мовою, цією ж мовою служиться і в Білорусії, Росії, Болгарії, Румунії та в інших слов’янських народів. Це має велике значення. Не так просто перекласти глибокий богословський зміст церковної служби з церковнослов’янської мови на українську, російську, білоруську. Мови з часом змінюються. Скільки слів нових з’явилось, наприклад, за останні роки в українській мові. Раніше було слово «поїзд», тепер його замінили на «потяг». Раніше було слово вертоліт, тепер — «гелікоптер»… Помірковані філологи з такими нововведеннями не згідні.
Дійсно, і зараз є такі сили, які, на жаль, на незнанні нашим народом православних канонів, бажають посварити православних між собою, посіяти ворожнечу між православними країнами, — і потім насаджувати свої закони. Святий апостол Павло, передбачаючи, що будуть появлятися розкольники, писав своїй пастві: «Благаю вас, браття, остерігайтесь тих, що чинять розбрат та спокуси всупереч вченню, якого ви навчилися, і ухиляйтесь від них; бо такі люди служать не Господеві нашому Іісусу Христу, а своєму череву, і ласкавими словами та красномовством зваблюють серця простодушних» (Рим. 16: 17­–18).
Що, на наш погляд, варто порадити розкольникам, які відійшли від Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви і які наважилися з блюзнірством назвати свої організації церквою? Молитовно намагатися шукати Істину, пам’ятаючи, що всі віруючі зобов’язані прагнути до непогрішностей у вірі, — як усі зобов’язані досягати святості в житті. Цього вимагає наша природа, й сама сутність Істини як Одкровення Бога; цього вимагає й кінцева мета Одкровення — спасіння людини.
Дехто говорить нам: об’єднайтеся й оберіть собі одного Предстоятеля. Та хіба можна об’єднати Христову Істину з брехнею? Смирення й покаяння, благочестиве життя, послух Святій Церкві — ось шлях приєднання до Святої Церкви Христової.
Необхідно нам зрозуміти, що законна автокефалія дається Промислом Божим, Матір’ю-Церквою з єдиною метою — на благо Церкви і всього Православ’я.
У зв’язку з появою у деяких місцях, на деяких сайтах розкольницьких місіонерів, хочеться закінчити наше звернення словами вселенського святого учителя і святителя Іоанна Златоустого, архієпископа Константинопольського (ІV століття), який дуже шанується в усьому православному світі: «Якщо спасительна порада не може повернути на дорогу спасіння деяких керівників розколу і винуватців незгоди, які перебувають у сліпій впертій сваволі, то, хоча б ви, уловлені або втягнуті обманом чи хитрістю, розірвіть сіті, звільніть від блукання душі ваші».

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.