DSC_8582

Є ЗАВДАННЯ — ДОПОМОГАТИ

Священик В’ячеслав Яковенко, настоятель храму на честь Усіх святих воїнів (м. Київ), пропонує кожному поставити запитання: що можливо зробити для ветеранів?

— Ви зі своїми парафіянами регулярно допомагаєте ветеранам війни, учасникам бойових дій. Як народилася і була втілена в життя ідея такого соціального служіння?

— Господь управив. Ще до прийняття священного сану я, будучи юристом за освітою, керував громадською організацією. Ми з колегами-адвокатами з радістю допомагали ветеранам Великої Вітчизняної війни, іншим літнім людям (яким було важко зорієнтуватися в сучасному законодавстві), наприклад, звернутися до суду, написати позовну заяву… Тоді це коштувало близько 300–400 гривень. Для мене — 15 хвилин роботи, а для дідуся — економія мало не половини пенсії! Ось і трудився на славу Божу, грошей не брав. Адже багато хто з цих поважних людей кров проливав, життям ризикував заради нас. І мені здається, що сьогодні кожен має поставити собі питання: що ми можемо зробити для ветеранів, як віддячити за ратні труди? Радянські часи — багато в чому спірні, але все-таки позитивні моменти тоді були. Нас із дитинства навчали патріотизму, шанобливого ставлення до старших. У цьому зв’язку пригадується девіз: «Якщо не ми, то хто?». Якщо Господь дав мені сили, вміння і можливість допомагати нужденним, то я просто зобов’язаний це робити.

Пізніше Бог покликав мене до священства. З благословення Блаженнішого Митрополита Володимира був побудований наш храм. Не приховую, що мені стало радісно, коли на його освячення прийшли ветерани та багато літніх людей.

— Чи багато в Україні ветеранів Великої Вітчизняної війни?

— Їх, на жаль, щороку дедалі менше. Наймолодшому ветерану, який воював у 1945 р., вже 87 років! Таких людей, як він, дуже мало. Учасників бойових дій — колишнього Союзу і України — набагато більше. Багато хто з цих людей не сьогодні-завтра перейдуть у життя вічне. Ми, власне, чудово розуміємо, що людина, яка не одержала за радянських часів ніякого релігійного виховання, жила без віри в Христа, поза Церквою. Однак серед таких — безліч дуже гідних, моральних людей. І наше завдання — допомогти їм переступити поріг храму. Але ми не сектанти, людей до церкви не тягнемо, поважаючи свободу волі, дану людині Господом. Тому перед нашою православною службою милосердя поставлені прості завдання — наприк­лад, допомогти у вирішенні побутових проблем (багатьом людям старше 80-ти років навіть підлогу підмести складно). На Великдень, на Різдво, на інші свята готуємо подарунки: мандарини, апельсини, банани, цукерки. Здається — дрібниця, а для багатьох пенсіонерів — недозволенна розкіш.

— Скільки людей задіяні в парафіяльній службі милосердя?

— Двадцять осіб. Є серед них і випускники катехізаторських курсів при КДАіС. На справи милосердя кожен витрачає, в середньому, дві-три години на тиждень. Важливо розуміти, що разова допомога нужденному — це добре, але регулярна підтримка — важливіше. Буває, що хтось не може виділити особистого часу через якісь обставини. Ось одна сестра у Христі, поринувши з головою в роботу, принесла нещодавно 500 гривень, щоб ми купили нашим ветеранам по коробочці цукерок. Це вже чимале пожертвування. Але я кажу парафіянам, що навіть лепта, навіть одна гривня для участі у спільній справі допомоги — це важливо для душі. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. Наша община невелика, але дуже чуйна. Ось на Покров Пресвятої Богородиці ми поїхали в дитячу лікарню з подаруночками, там близько 200 дітлахів перебувають на лікуванні.

Далі читайте у друкованому вигляді № 22 (368) листопад 2014 с. 9

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.