ЯНУШ КОРЧАК. БАГАТИЙ — БІДНИЙ. Педагогіка для дітей та дорослих (Уривок)

Пам’ятник
“Я. Корчак з дітьми”,
Б. Сакцієр,
Яд ва-Шем, м. Єрусалим

Є люди, які думають, що діти не повинні нічого знати про гроші і що гроші їм не потрібні: “Підростуть, самі дізнаються” і “Живуть у батьків на всьому готовенькому, а на свої гроші купують усілякі непотрібні речі й лише псуються”. 
Зазвичай гроші дають час від часу, як нагороду, коли батько чи мати у доб­рому настрої. Дуже рідко батьки призначають певний щотижневий оклад і кажуть: “Купуй, що хочеш”.

І тільки один батько давав щотижня по п’ятдесят грошів. Він сказав: 
— Навіть якщо ти не будеш слухатися чи принесеш зі школи погану оцінку, все одно будеш отримувати по п’ятдесят грошів на свої потреби. Я хочу, щоб ти навчився витрачати гроші. Звісно, треба вміти не лише заробляти, але й витрачати. 
Я знав таких: тільки-но з’явиться щось, одразу повинен витратити на якийсь непотріб. Ще й у борг візьмуть і не подумають віддати. А іноді буває, що старший — легковажний, а розсудливий якраз молодший. Я цілих десять років завідую позичковою касою і, якщо виявиться, що діти хочуть читати наукові книжки, напишу книжку про те, хто і як бере в борг, як віддає і на що витрачає — або ж заощаджує, накопичує, щоб купити собі щось дороге, наприклад: ковзани, годинник, велосипед або на подарунок татові чи мамі. Я знав хлопчика, який півроку збирав гроші на футбольний м’яч і бутси, а потім віддав свої дванадцять злотих матері, яка захворіла. 
Багато лиха зазнають бідні у школі, адже навіть безплатні школи дорого обходяться. Добре учневі, якому батьки на початку навчального року купують усе необхідне: книжки та зошити, спортивне взуття, портфель, і охоче платять внески. Неприємно просити, коли у батьків немає грошей. Один вириває із зошита сторінки, а брудний зошит викидає, і ніхто навіть і не знає; йому й не в голові, що загубив олівця. А інший пише дрібними літерами, аби на довше вистачило. 
В одних дітей є своя кімната, або принаймні столик з ящиком, що замикається на ключ, або поличка. Ці можуть спокійно робити уроки. А інші закляк­лою рукою при тьмяній лампі на клишоногому столі пишуть поганим пером і блідими чорнилами на поганому дешевому папері. Не кожен снідає перед тим, як іти до школи. Можливо, він навіть і не відчуває голоду, звик, лише якась втома, сонливість і болить голова. 
Іноді в одного все є, а вчиться він неохоче, а інший і хоче вчитися, та батьки кажуть, що досить, час на життя заробляти. 
Я довго думав, що кожному учневі хочеться подорослішати, і лише нещодавно переконався, що це не так. А якщо дітлахи хочуть бути дорослими, то для того, щоб заробляти й допомагати батькам, “щоб мама не мучилася”. 
Кажуть: бідняк, бідний, убогий, незаможний, заможний, багач, магнат. 
Різні бувають ступені достатку та нестатків. А можна ще й інакше ділити людей: на тих, у кого є стільки, скільки треба, і тих, хто витрачає більше, ніж заробляє. 
Батько мало заробляє — десять злотих на день — сім’я живе спокійно, а можна витрачати по п’ятдесят злотих лише на дітей, і діти нещасні. Бідні батьки можуть бути веселими й говорити про приємні речі, а заможні — нервовими, дратівливими, злими, заклопотаними. 
Так само, коли один задовольняється п’ятьма грошами на цукерку і рідко ходить у кіно, а іншому й злотого мало, і він усе думає, де б іще роздобути? Може, тому дорослі не завжди охоче пояснюють, бо вважають це занадто складним — діти, мовляв, не зрозуміють. Помиляються дорослі! Дитина хоче знати і має право знати, адже горе батьків важче за своє власне. Втім, у бідних сім’ях діти знають, чому буває повноцінний обід, а іншим разом — лише хліб та ледь підсолоджений чай; знають, скільки коштують підметки й нова шапка. 
Знають, що краще, коли у батька нехай менший заробіток, але надійний. Бо найбільше смутку там, де раз і вдається отримати багато, а потім довгий час нічого. Безробіття — це велике нещастя. 
Неприємно, якщо ти знаєш урок, а вчитель не викликає, але набагато гірше, коли ти вмієш і хочеш працювати, а сидиш без роботи, хоча нездара влаштувався. 
Даю тепер важливе правило життя: “Любий мій, гарний хлопчику, не пий горілку, не пий цю отруту прокляту”. Кажуть, горілку вигадав сатана. Мабуть, це так. На горілку не лише йдуть гроші, часто останні; горілка позбавляє сил, здоров’я, розуму, вбиває волю і почуття честі, отруює дітей, викидає тебе з роботи, розтліває душу. Коли живеш довго, бачиш багато страшних нещасть, відвертаєшся, щоб не дивитися, серце крається — так і біг би не озираючись і ні про що б не думав. Я бачив три війни. Бачив скалічених, яким руку, ногу відірвало, живіт розпанахало, так що кишки назовні; поранені обличчя, голови; ранених солдатів, дорослих, дітей. Але кажу вам: найгірше, що можна побачити, це коли п’яниця б’є беззахисну дитину або коли дитина веде п’яного батька і просить: “Татусю, татусю, пішли додому”. 
Горілка тихо повзе, немов змія: починається з чарочки, а потім більше і більше. А інший хлопчина і не з горілки починає, а з цигарок. І я палю цигарки. Шкодую, що звик. Та нічого не вдієш. І не перед людьми мені соромно, палять майже всі, а перед собою, що не можу відучитися. Але я не втрачаю надії. Дитині соромно за п’яного батька, немов бідолашне винне у чомусь, соромно, що ходить голодне, що вдома злидні. Я не знаю, чому це так, не можу зрозуміти. Іноді — спересердя — посміється над своїми дірявими черевиками і поношеним платтям, а в глибині душі — журба й образа. 
Даю вам ще одне правило життя. Є діти, які люблять битися об заклад. Тільки що, одразу: “Споримо?”. Багато лиха й шахрайства через заклад. Програє, а віддати нічим. Я помітив, якщо хлопчина часто закладається, то потім він грає в карти. А пристрастився до карт, то вже й не дивиться, чи є у нього гроші чи немає, свої програє чи чужі. Так через горілку та через карти й потрапляють найбільше люди до в’язниці! 
Багато батьків не можуть працювати через хвороби. Тому люди повсякчас думають про те, як захистити себе від хвороб. 
Уже є щеплення від віспи, різні ліки й каси для хворих. Я давно живу на білому світі й багато бачив. Я бачив бідних, яким пощастило, і вони стали багатими, а частіше — збіднілих людей, колись заможних. І саме через хвороби. “Поки батько був здоровий, нам жилося добре…”
“Коли батько захворів і не міг більше працювати…” — так починаються невеселі розповіді дітей. Різниця між багатим і бідним у тому й полягає, що благополуччя бідняка нетривке. Запасів у нього немає ніяких, і одна хвороба, одна невдача відразу валять з ніг усю родину. Знаю, на касу для хворих скаржаться, знаю, що ця каса не зовсім хороша. Але й потрібна, і приносить користь. 
Каса для хворих — це найрозумніша і найважливіша річ, яку вигадали люди, важливіша за аероплани. 
Здорові люди платять внески, щоб мати, коли захворіють, медичну допомогу, лікаря, ліки. 
Здоров’я — це головне життєве благо; хворий багач — той самий бідняк; подумай, який це скарб — здоров’я для бідного! А без каси для хворих бідна людина хворіла, але не мала права хворіти. І пропадала ні за гріш. Невеличке захворювання без лікарської допомоги відразу перетворювалося на смертельну недугу. 
Дітям здається, що легко зробити, щоб не було на світі бідних, несправедливості, образ. “А чому не випускають більше паперових грошей, що таке податки, чим займається міністр фінансів і як одна країна дає в борг іншій?” 
Я хотів би все це пояснити, та сам до ладу не знаю. Та й невелика втіха знати, коли нічого не можна вдіяти: це не від нас залежить. Але від нас залежить, щоб ми один одного в школі любили, знали і взаємно допомагали. А бідні й багаті не знають один одного і не дуже-то люблять. 
Є дітвора, яку мало хвилює, скільки у кого грошей і як хто вдягнений, але ж інші бідні не люблять багатих однолітків і, навпаки, багаті не люблять бідних. 
Бідним здається, що всі багаті зазнаються, що у них зле серце і всі вони пани й модні панянки — вдають із себе делікатних і думають про задоволення. А багатим знову-таки здається, що бідні заздрісні, нещирі й погано виховані. 
Я знаю, чому так стається. Тому що порядний бідний частіше знайомиться з багатим розпоряджалою і задавакою, а порядний багатий — з бідним підлизою і шалапутом. Багатий задавака шукає бідних, щоб вихвалятися, а бідний пройдоха — багатих, щоб що-небудь виманити. А порядні бідні й порядні багаті цураються один одного. 
Порядний бідний думає: “Навіщо мені з ним розмовляти? Ще подумає, що я хочу, щоб він мене частував. І буде думати, що милість мені робить”. 
Порядний бідний боїться несправедливих підозр, злих товаришів, соромиться, що не так добре одягнений. А порядний багатий думає: “Може, він сердиться на мене за те, що у мене все є? Може, сердиться, що я хотів надати йому послугу?”. 
Я часто чую, як про хлопців кажуть: “Усі вони такі”. Наприклад: “Усі хлопці — хулігани та замурзанці”. 
Або: “Всі дівчата — плакси і ябеди”. Неправда, кожного треба узнавати окремо й окремо оцінювати, й узнавати не поверхово, а ґрунтовно. Важливо не лише те, що людина каже, але й що вона думає, відчуває, чому вона така, а не інакша. Тільки ледарі, які не любить думати, кажуть: “Всі вони такі”. Коли я був маленьким, я був багатий, а потім став бідним і знаю і те, й інше. І я знаю, що можна бути порядним і добрим, і так, і інак, і що можна бути і багатим, проте дуже нещасним. Треба багато звідати і багато самому передумати, але й тоді людина часто помиляється і всього не знає. 
***

Януш Корчак (справжнє ім’я Генрік Гольдшміт) — польський педагог, письменник, лікар і громадський діяч.
Народився у Варшаві 22 липня 1878 р. в інтелігентній асимільованій єврейській родині.
Шкільні роки пройшли у Варшаві, де хлопчик навчався в російській гімназії, в якій панувала сувора дисципліна. Після смерті батька в 1896 р. родина опинилася у скрутному матеріальному становищі. З 15 років Генрік почав підробляти репетиторством.
У 1898 р. Корчак вступив на медичний факультет Варшавського університету. Влітку 1899 р. він їздив у Швейцарію, щоб ближче познайомитися з педагогічною діяльністю Песталоцці. У 1903 р. отримав диплом лікаря.
У 1911 р. Корчак залишає професію лікаря і створює “Будинок сиріт” для єврейських дітей, яким керував (з перервою в 1914—1918 рр.) до кінця життя.
У 1914—1918 рр. Корчак перебував в Україні, зокрема в Києві, де, крім діяльності військового лікаря, займався облаштуванням дитячого будинку для польських дітей, а також написав книгу “Як любити дитину”.
У 1940 р. разом із вихованцями “Будинку сиріт” потрапив у Варшавське гетто. Він відхилив усі пропозиції шанувальників свого таланту вивести його з гетто і сховати на “арійській” стороні.
Коли в серпні 1942‑го прийшов наказ про депортацію “Будинку сиріт”, Корчак пішов разом зі своєю помічницею і другом Стефанією Вільчинською і 200 дітьми на станцію, звідки їх у товарних вагонах відправили у Треблінку. Він відмовився від запропонованої в останню хвилину свободи і вважав за краще залишитися з дітьми, 6 серпня прийнявши з ними смерть у газовій камері.
Корчаку належить понад 20 книг про виховання (найвідоміші з них — “Як любити дитину” і “Право дитини на повагу”).

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.