Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я — як мідь, що дзвенить, або кімвал, що бринчить

На противагу іудеям і язичникам
У ранній період церковної історії поширення дару говоріння різними мовами було зумовлене потребою проповідувати християнство у язичницькому і багатонаціональному світі, який вимагав якихось ознак для підтвердження істинності тієї чи іншої доктрини. На момент поширення християнства язичницькі жерці могли робити такі речі, які дуже дивували людей (примушували ідолів говорити, пророкували). Крім того, дар говоріння іншими мовами був даний апостолам для того, аби переконати євреїв, що до спасіння закликається не лише Ізраїль, а й язичники. Говоріння мовами було також знаком для язичників, невіруючих і малодушних (див.: 1 Кор. 14: 22).


Віра, не підтверджена чудесами
У міру того, як поширювалося християнство, дар інших мов у Церкві став зменшуватися. За свідченням Іринея Ліонського, у II–III ст. дар цей був ще дуже поширений. Але вже в 407 р. Іоанн Златоуст свідчить, що цей дар майже не зустрічається в Церкві: «З якої ж, насправді, причини тепер припинилася і була відібрана від людей благодать ця? <…> Тодішні люди були ще вельми нерозумні, як ті, що нещодавно визволилися від ідольського служіння, думка їхня була такою грубою і нечулою, що вони цілковито були прив’язані до самих лишень плотських предметів… Для цьо­го і звершувалися чудеса… А нині я не маю потреби у знаменнях: чому? Бо я і без чудес навчився вірувати Господові. Запоруки потребує той, хто не вірить, а мені, як віруючому, не потрібні ані запевнення, ані чудеса. Припустімо, я не розмовляю новими мовами, але я знаю, що я очищений від гріхів. Вони тоді не вірували цьому без явлення чудес, тому-то і звершувалися чудеса, як запорука віри, яку вони приймали». Цей дар став зайвим. Такої думки дотримується блаженний Августин: «Церква, коли прийняла Святого Духа, перебувала в одному домі, за чисельністю була невеликою, але володіла мовами всього світу. І ось тепер ми бачимо, що вона утворила, Церква мала, яка говорила мовами усіх народів, чи не те ж мала значення, як нині велика, що від сходу до заходу повсюдно говорить мовами усіх народів».

Доцільність Божих дарів
Апостол Павел порушив питання про слушність використання цього дару. У Першому посланні до Коринфян він вказує, що сенс життя християнської громади не зводиться тільки до набуття цих дарів, оскільки вони можуть і припинитися у Церкві (див.: 1 Кор. 13: 8). Він закликає християн до здобуття дару любові (див.: 1 Кор. 13: 13). За словами апостола Павла, усі перераховані дари Святого Духа — ніщо у порівнянні з любов’ю, бо без неї вони нікому не принесуть користі (див.: 1 Кор. 12: 28–31). Апостол хотів показати, що недостойне використання духовних дарів може стати осудом для їхнього володаря. У Євангелії від Матфея йдеться, що той, хто має пророцтво, віру, та не має любові — буде засуджений (див.: Мф. 7: 22–23). Попри рівноцінні дари, даровані у Хрещенні, лише ті будуть гідними нагороди від Господа, які творять Його волю, чинять справи любові. Іуда теж мав усі дари, але він не мав любові і тому зрадив Христа і повісився. І коли життя християнина основується не на християнській любові, то жоден дар не допоможе йому у ділі спасіння. Саме цю думку розвиває апостол Павел у 12–14 главах Першого послання до Коринфян. Тож дар говоріння мовами не може бути свідченням спасіння, як навчають п’ятидесятники.
П’ятидесятники стверджують, що говоріння іншими мовами являло собою абсолютно різні форми прояву цього дару у книзі Діянь святих апостолів і в посланнях до Коринфян, і ці випадки різняться за своїм призначенням. У книзі Діянь читаємо, що апостоли говорили мовами різних національностей, але в Першому посланні до Коринфян (13: 1) йдеться про ангельську мову, а далі (1 Кор. 14: 4–6) про якусь незнану мову. П’ятидесятники пояснюють це явище так званою «теорією змішаних мов», згідно з якою дар мов, який отримує людина, робить її спроможною володіти багатьма історичними мовами. Глоссолал (людина, яка отримала дар мов) каже одну фразу німецькою, другу — коптською, третю —турецькою. Чи взагалі кожне слово — іншою мовою: одне слово англійською, друге — китайською і т. д. Тільки ж тоді який сенс у такому дарі?
Говоріння мовами у Коринфі мало на меті лише настановити учасників зібрання, тому там це супроводжувалося розтлумаченням, поясненням. Оскільки християни Коринфа говорили мовою, якої ніхто не розумів, то доводилося цю незрозумілу мову роз’яснювати, а п’ятидесятники вважають, що в Першому посланні до Коринфян йдеться про якусь ангельську мову.

Чи обов’язково говорити ангельською мовою?
Попри те, слова Павла про ангельські і людські мови (див.: 1 Кор. 13: 1) не можна розглядати поза зв’язком з 12-ю, 13-ю і 14-ю главами Першого послання до Коринфян. У 13-й главі апостол показує усю марність дару мов без любові: «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я — як мідь, що дзвенить, або кімвал, що бринчить» (1 Кор. 13: 1).
Ці слова розкривають значення попередніх фраз апостола про дар різних мов, а також інших дарів: зцілення, заступництва, управління (див.: 1 Кор. 12: 28). Усе це тільки дари, а варто дбати про виконання заповідей любові до Бога і ближніх. Якщо людина має різні дари від Бога, які самі по собі не є плодом виконання заповідей, і до того ж не трудиться на ниві свого серця для здобуття любові, то її дари (наприклад, інших мов), ніби мідь, що дзвенить, бездумне стрясання повітря.
Щодо того, чи говорили перші християни ангельськими мовами, то постають цілком логічні запитання: якщо це і можливо, то для чого і наскільки необхідно?
У Посланні до Галатів апостол Павел застерігає, що «коли б навіть ми або Ангел з неба став благовіствувати вам не те, що ми вам благовіствували, нехай буде анафема» (Гал. 1: 8). Щоб надати безсумнівності й авторитету раніше проповідуваному ним ученню, апостол вдається до такого сильного виразу: «якби й ми і не лише ми, але й Ангел». Людині може бути попущено відвернутися від виконання волі Божої, але Ангелу Господньому, після розділення небесних сил на добрих і злих, — це неможливо. «Тому, — пише блаженний Феодорит, — якщо пізнаю усі людські мови і навіть мови невидимих сил, але любові до ближнього не матиму, то нічим не відрізнятимуся від мертвого знаряддя». Навіть найвисокодуховніші думки, приміром ангельські, не зможуть надати сили словам, які виходять із кам’яного серця.
Апостол Павел заохочував говоріння різними мовами, але вказував на те, що коли немає тлумача, то той, хто має дар говоріння мовами, нехай мовчить (див.: 1 Кор. 14: 27–28). Він закликав до ладу і порядку під час говоріння різними мовами, чого немає у п’ятдесятників; казав, що несистемне говоріння мовами на необізнаного може справити враження біснування. Але п’ятидесятники стверджують, що апостол Павел переконував у жодному разі не забороняти говорити іншими мовами (див.: 1 Кор. 14: 5). Проте у тому ж посланні (див.: 1 Кор. 7: 7) апостол висловив, наприклад, і таке побажання: «бажаю, щоб усі люди були такими, як і я» (тобто безшлюбними — М. М.). Ми у п’ятидесятників не знаходимо обов’язковості виконанні цього побажання, тоді як говоріння різними мовами вони вважають неодмінним для усіх. «Чи всі Апостоли? Чи всі пророки? Чи всі вчителі? Чи всі чудотворці? Чи всі мають дари зцілення? Чи всі говорять різними мовами? Чи всі тлумачі?» (1 Кор. 12: 29–30). Із цього риторичного запитання апостола випливає, що не всі християни в апостольський період мали дар говоріння іншими мовами. Тобто і сьогодні він не є обов’язковим.

Максим Мудрак

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.