«Я зобов’язаний робити те, що корисно для стражденних»

Пам’яті святителя Луки (Войно-Ясенецького)
Мій батько був католиком, дуже побожним, він завжди ходив у костел і подовгу молився вдома. Батько був людиною дивовижно чистої душі, ні в кому не бачив нічого поганого, всім довіряв, хоча через займану ним посаду був оточений нечесними людьми. У нашій православній родині він, як католик, був дещо відчуженим. Мати cтаранно молилася вдома, й до церкви, мабуть, ніколи не ходила… Релігійного виховання я в сім’ї не отримав, і, якщо можна говорити про спадкову релігійність, то, ймовірно, я її успадкував головним чином від дуже набожного батька.
З дитинства в мене була пристрасть до малювання, і одночасно з гімназією я закінчив Київську художню школу, в якій виявив неабиякі художні здібності, брав участь в одній з пересувних виставок невеликою картинкою, що зображувала старого жебрака з простягнутою рукою. Потяг до живопису в мене був настільки сильний, що після закінчення гімназії я вирішив вступати до Петербурзької Академії Мистецтв.

Але під час вступних іспитів мене опосіли тяжкі думи про те, чи правильний життєвий шлях я обираю. Недовгі вагання скінчилися рішенням, що я не маю права робити те, що мені подобається, а зобов’язаний робити те, що корисно для стражденних. З Академії я надіслав телеграму матері про бажання вступити на медичний факультет, та всі вакансії вже були зайняті, і мені запропонували вступити на природничий факультет з тим, щоб потім перейти на медичний. Від цього я відмовився, оскільки мав велику нелюбов до природничих наук, яскраво виражений інтерес до наук гуманітарних, особливо до богослов’я, філософії та історії. Тому я надав перевагу юридичному факультету і протягом року з інтересом вивчав історію та філософію права, політичну економію і римське право.
Та через рік я знову відчув непереборний потяг до живопису. Я поїхав у Мюнхен, де вступив до приватної художньої школи професора Кнірр. Проте вже через три тижні туга за батьківщиною нестримно поривала мене додому, я поїхав у Київ і ще впродовж року з групою товаришів посилено займався малюванням і живописом.
У цей час вперше проявилася моя релігійність. Я кожного дня, а іноді й двічі на день їздив у Києво-Печерську Лавру, часто бував у київських храмах і, повертаючись звідти, замальовував те, що бачив у Лаврі та храмах. Я зробив багато замальовок, начерків та ескізів молільників, лаврських богомольців, що приходили туди за тисячу верст, і тоді вже склався той напрямок художньої діяльності, в якому я працював би, якби не полишив живопису. Я пішов би шляхом Васнецова і Нестерова, бо вже яскраво визначився основний релігійний напрям у моїх заняттях живописом. На цей час я ясно зрозумів процес художньої творчості. Всюди: на вулицях і в трамваях, на площах та базарах — я спостерігав усі яскраво виражені риси облич, фігур, рухів і після повернення додому все це замальовував. На виставці у Київській художній школі отримав премію за ці свої начерки.
Для відпочинку від цієї роботи я щодня ходив версти за дві берегом Дніп­ра, дорогою посилено розмірковуючи про дуже складні богословські і філософські питання. З цих роздумів моїх, звичайно, нічого не вийшло, бо я не мав ніякої наукової підготовки.
У цей самий час я пристрасно захопився етичним вченням Льва Толстого і став, можна сказати, завзятим толстовцем: спав на підлозі на килимі, а влітку, їдучи на дачу, косив траву і жито разом із селянами, не відстаючи від них. Однак моє толстовство тривало недовго, лише доти, поки я не прочитав його заборонений, виданий за кордоном твір «У чому моя віра», який різко відштовхнув мене знущанням над православною вірою. Я відразу зрозумів, що Толстой — єретик, дужу далекий від істинного християнства.
Правильне уявлення про Христове вчення я незадовго до того виніс із пильного прочитання всього Нового Завіту, який, за добрим старим звичаєм, я отримав від директора гімназії при врученні мені атестата зрілості як життєвий дороговказ. Дуже багато місць цієї Святої Книги, яку я зберігав десятки років, справили на мене глибоке враження. Вони були відзначені червоним олівцем.
Але ніщо не могло зрівнятися по величезній силі враження з тим місцем Євангелія, в якому Іісус, вказуючи учням на поля дозрілої пшениці, сказав їм: «Жнива багато, а женців замало. Тож благайте Господаря жнива, щоб вислав женців на жниво Своє» (Мф. 9: 37–38). У мене буквально здригнулося серце, я мовчки вигукнув: «О Господи! Невже у Тебе мало женців?!» Пізніше, через багато років, коли Господь покликав мене женцем на ниву Свою, я був упевнений, що цей євангельський текст був першим закликом Божим на служіння Йому.
Так минув цей досить дивний рік. Можна було б вступити на медичний факультет, але знову я поринув у роздуми народницького штибу, і через юнацьку запальність вирішив, що потрібно якомога швидше взятися за корисну практичну для простого народу роботу. Відвідували думки про те, щоб стати фельдшером або сільським учителем, і в цьому настрої я якось пішов до директора народних училищ Київського навчального округу з проханням влаштувати мене в одну зі шкіл. Директор виявився розумною і проникливою людиною: він добре оцінив мої народницькі прагнення, але дуже енергійно відмовляв мене від мого наміру і переконував вступити на медичний факультет.
Це відповідало моїм прагненням бути корисним для селян, так погано забезпечених медичною допомогою, але на заваді стояла моя майже відраза до природничих наук. Я все-таки подолав цю відразу і вступив на медичний факультет Київського університету.
Коли я вивчав фізику, хімію, мінералогію, у мене було майже фізичне відчуття, що я насильно змушую мозок працювати над тим, що йому чуже. Мозок, як стисла гумова куля, прагнув виштовхнути чужий йому зміст. Тим не менш, я вчився на одні п’ятірки і несподівано надзвичайно зацікавився анатомією. Вивчав кістки, малював і вдома ліпив їх з глини, а своєю препаровкою трупів відразу звернув на себе увагу всіх товаришів і професора анатомії. Вже на другому курсі мої товариші одноголосно вирішили, що я буду професором анатомії, і їхнє пророцтво збулося. Через двадцять років я дійсно став професором топографічної анатомії та оперативної хірургії. Відбулася цікава еволюція моїх здібностей: вміння дуже тонко малювати і моя любов до форми перейшли в любов до анатомії і тонку художню роботу при анатомічній препаровці та при операціях на трупах. З нереаліазованого художника я став художником в анатомії та хірургії.
…На свято Стрітення Господнього 1921 року, я був висвячений на священика єпископом Інокентієм.
Я забув раніше сказати про те, що в Ташкенті я був одним з ініціаторів відкриття університету. Більшість кафедр очолювали обрані з числа ташкентсь­­ких докторів медицини, і лише мене одного було чомусь обрано в Москві на кафед­ру топографічної анатомії та оперативної хірургії.
Мені довелося поєднувати своє священицьке служіння з читанням лекцій на медичному факультеті, слухати які приходило багато студентів інших курсів. Лекції я читав у рясі з хрестом на грудях: у той час ще було можливим неможливе тепер. Я залишався і головним хірургом ташкентської міської лікарні, бо служив у соборі тільки по неділях…
Крім того, мені доводилося протягом двох років часто вести публічні диспути при величезній кількості слухачів з протоієреєм Ломакіним, який відрікся від Бога. Він — колишній місіонер Курської єпархії, очолював антирелігійну пропаганду в Середній Азії.
Як правило, ці диспути закінчувалися осоромленням відступника від віри, і віруючі не давали йому проходу запитанням: «Скажи нам, коли ти брехав: тоді, коли був попом, чи тепер брешеш?» Нещасний боговідступник почав боятися мене і просив організаторів диспутів позбавити його від «цього філософа».
На нещасному огуднику Духа Святого страшно збулося слово псалмоспівця Давида: «смерть грішників люта». Він захворів на рак прямої кишки і при операції виявилося, що пухлина вже проросла в сечовий міхур. У тазу невдовзі утворилася глибока, вкрай сморідна порожнина, наповнена гноєм, фекаліями і сечею, що кишіла черв’яками. Ворог Божий вкрай озлобився від своїх страждань, і навіть партійні медичні сестри, призначені для догляду за ним, не могли терпіти його злоби та прокльонів і відмовлялися від догляду за ним.
У цей важкий для мене час, коли мені доводилося поєднувати служіння і проповідь у кафедральному соборі з завіду­ванням кафедрою топографічної анатомії та оперативної хірургії і читанням лекцій, я повинен був спішно вивчати богослов’я. І в цій справі мені допомагав Господь Бог через одного зі слухачів моїх бесід і диспутів — віруючого букініста, який приносив мені так багато богословських книг, що скоро у мене зібралася чимала бібліотека.
Але і цього мало: я продовжував працювати головним лікарем клініки, широко оперував щодня і навіть ночами в лікарні, і не міг не обробляти своїх спостережень науково. Для цього мені нерідко доводилося робити дослідження на трупах у лікарняному морзі, куди щодня привозили вози, горою навантажені трупами біженців з Поволжя, де лютували тяжкий голод та епідемії заразних хвороб. Свою роботу на цих трупах мені доводилося починати з власноручного очищенням їх від вошей і нечистот. Багато з цих досліджень на трупах лягли в основу моєї книги «Нариси гнійної хірургії», що витримала три видання загальним накладом 60 000 екземплярів. За неї я отримав Сталінську премію першого ступеня.

Із книги архієпископа
Луки (Войно-Ясенецького)
«“Я полюбив страждання…” Автобіографія»

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.