ВОЛОДИМИР ЛЕГОЙДА: «РАДІЙМО РАЗОМ!»

Сьогодні в нас у гостях «Самарянка» — єдиний у вітчизняному інформаційному просторі православний жіночий журнал. Але, хоча журнал і єдиний, він висвітлює багато граней життя наших сучасниць, що робить його цікавим і для сильної половини. Тому чоловіки не тільки читають «Самарянку», але часто з’являються на її сторінках як автори та співрозмовники. 

 «Самарянка» зустрілася з головним редактором знаменитого журналу «Фома», головою Синодального інформаційного відділу Московської Патріархії, завідувачем кафедри журналістики МДІМВ, виконавчим директором навчально-дослідного центру МДІМВ «Церква і міжнародні відносини» — Володимиром Легойдою.
ПРО ЧАС І МОЖЛИВОСТІ

— Володимире Романовичу, Ваш послужний список вражає. Як вдається впоратися з таким обсягом роботи?
— Погано вдається. Йду з роботи з відчуттям того, як багато знову не встиг. І хоча не можу назвати себе людиною ледачою, та часу бракує. Намагався займатися тайм-менеджментом, щось для себе звідти брав, але… немає часу опрацювати ці книжки.
— На жаль, людські можливості обмежені…
— Так, і я на собі це відчуваю. І все ж люблю дізнаватися нове. Мені подобається роль учня. Хоча непогано почуваюся і як учитель, оскільки дуже рано почав викладати.
— А ким Ви хотіли стати в дитинстві?
— Важко сказати… Адже, на відміну від Льва Миколайовича Толстого, я не пам’ятаю себе з двох років. Моє дитинство проступає плямами, якимись епізодами. Але, оскільки батько працював у МВС, був період, коли мені хотілося працювати в охороні правопорядку. В третьо­му класі я почав був писати роман чи повість, хоча не пам’ятаю, щоб хотів стати письменником.
— Хоча б назва роману в пам’яті залишилася?
— На жаль! Навіть не згадаю, про що він… Пізніше почав писати вірші. Та, на щастя, дуже швидко зрозумів, що я не поет. Хоча, будучи школярем навіть читав свої вірші на зльоті поетів Казахстану. Чому я на це звертаю увагу? Бо, як будь-який редактор (і я думаю, Ви мене зрозумієте), я стикаюся з великим потоком віршів, які надсилають поети… І як людина, «зіпсована» Пушкіним, погано сприймаю сучасну поетичну творчість, хоча і не можу себе віднести до знавців чи великих шанувальників поезії. У мене був учитель у житті, який привчив мене до вдумливого та багатообразного сприйняття життя. Я дуже багато читав ще у шкільному віці, тому якийсь час хотів бути вченим. Хоча, знову ж, дякувати Богу, захищаючи дисертацію, я зрозумів, що це не моя життєва домінанта. Іншими словами, заняття наукою — не основна моя життєва потреба.
ПРО ВСТУП ДО МДІМВ

— Після школи Ви вступили до Інституту міжнародних відносин…
— Це сталося не відразу, хоча закінчив школу із золотою медаллю. Я виріс у невеликому місті Кустанаї, у Північному Казахстані, шкіл там було не дуже багато, населення — близько 300 тисяч. У наш випуск в усьому місті було лише два золотих медалісти — одна дівчинка та я. І я єдиний з класу, хто нікуди не вступив. Усі вступили, а я поїхав у МДІМВ і недобрав один бал.
— Прикро…
— Так. Прохідними були 23 бали, а я набрав 22. Я приїхав додому, і двоюрідний брат сказав: «Що ти засмучуєшся? Хтось скаже: “Я вступив у Кустанайський педінститут”, а ти скажеш: “Я не вступив до МДІМВ. Що крутіше?”».
— І що було потім?
— Півроку працював на «швидкій допомозі», а потім уже готувався до вступу в МДІМВ. Друга спроба увінчалася успіхом.
— А чому все-таки МДІМВ? 
— Це така дивна історія, на прикладі якої можна розмірковувати про Божий Промисл. Я, власне, не збирався вступати у МДІМВ. У той час я захоплювався філософією і хотів вступати на філософський факультет у МДУ. У нас завжди були дуже довірчі стосунки з мамою, я розповідав про свої ідеї, і, коли закінчив дев’ятий клас, ми поїхали у Москву «на розвідку». Прийшли в МДУ, зайшли в деканат, щоб дізнатися про вступ. Там сидить людина, друкує на машинці. Через плече з нами привіталася. Я пояснюю, що, ось, хочу вступати на філософський факультет. Вона запитує: «А ви звідки?». Я відповідаю: «З Північного Казах­стану». Далі йде фраза: «Ви не вступите», і людина продовжує друкувати на машинці. Я розгубився. А людина за машинкою додала: «Зв’язки є?»…
— Так, була така історія. Квоти на здобуття вищої освіти…
— Але, оскільки я не казах, довелося їхати в МДІМВ. А там усі в краватках, такі ввічливі, ми щось запитали, нам ввічливо відповіли, ми знову щось запитали, нам знову відповіли. І я був абсолютно зачарований цією атмосферою ввічливості. І все якось склалося, хоча і не відразу…
— Як складалося навчання? Вам подобалося?
— Мені подобалося навчатися, безумовно. У нас були чудові викладачі. В інституті я зустрів другого свого вчителя Юрія Павловича В’язем­ського, якого дуже полюбив, якому я багато чим зобов’язаний.
ПРО ВІРУ, «ФОМУ» ТА ДРУЗІВ
— А яким був Ваш шлях до віри? Це був шлях самостійного пошуку чи якісь сімейні традиції?
— Мої батьки родом із Вінницької області, з сусідніх сіл. Дитинство їхнє починалося ще до війни, батько — 1933 р., мама — 1938 р. народження (я досить пізня дитина). Їхнє дитинство проходило в релігійному середовищі. Потім вони поїхали на цілину, і все це минуло. Але були бабуся й дідусь, до яких ми їздили влітку, — це татові батьки. Там теж відбулася цікава історія — в якийсь момент вони стали баптистами. Оскільки батько не дуже дозволяв усе це діло, то нас вони із собою на збори не брали. Але у них вдома була Біблія, яку я в дитинстві читав.
(Цікаво, що моя бабуся перед смертю повернулася в Православ’я, принесла покаяння і померла, посповідавшись і причастившись Святих Христових Таїн.)
Потім я був піонером, комсомольцем, як і багато хто в ті роки. Ви знаєте, у мене такий стандартний шлях без потрясінь, скоріше за інтелектуальною лінією. Спочатку був Достоєвський, потім дядько Славко — мій перший учитель, потім журнал «Питання філософії» став видавати додаток «Російські філософи», і я читав Бердяєва, Флоренського, потім вступив до інституту… Там на нас сильно вплинув один викладач, який вів історію музики. І ми якось стали ходити до церкви, потім я вперше посповідався.
— У Вашому житті був цікавий момент, пов’язаний з поїздкою в Америку…
— На третьому курсі інституту я поїхав навчитися в Америку. І, як прийнято говорити, абсолютно випадково опинився в маленькому містечку Чико в Каліфорнії, де було представництво братства, заснованого ієромонахом Серафимом (Роузом). Знайомство з цією громадою мене дуже сильно перевернуло в плані розуміння церковного та громадського життя. І ми там робили журнал для панків. Там, у невеликому будиночку жили два послушники (вони називали його Богоявленський скит), до них можна було зайти, двері завжди були відчинені. Ідеш американським містом і бачиш напис — «Theophany Skete». Обидва слова для американців незрозумілі. Заходиш туди — там ікони, в інший світ потрапляєш. Я був не дуже церковною людиною тоді, але все-таки для мене це було рідне, й, опинившись за кордоном, я мимоволі тягнувся туди, а, з іншого боку, вони тяглися до мене. І мене це вразило, бо вони сприймали мене як живого носія православної традиції: «Ти ж з Росії при­їхав». І мене це спонукало хоч якось «бути на рівні».
— Можна детальніше про журнал для панків? І як він міг перетинатися з православною громадою?
— Журнал називався «Смерть для світу», одночасно обігруючи в назві ідею панківську та ідею вмирання ченця для світу. Він був простенький, робився у таких жорстких дизайнерських рішеннях, хоча, напевно, це гучно сказано. Все вирізувалося, клеїлося, виходив якийсь колаж, неіснуючого формату — квадратний такий, — потім його розмножували на ксероксі. Я їм трохи допомагав. А коли від’їжджав, отець Герман, з яким отець Серафим (Роуз) засновував це братство, сказав мені, що треба випускати журнал в Росії. Я кажу: «Я ж не панк», отець Герман відповідає: «Не треба панківський, просто журнал для молоді». Я здивувався: «Не знаю, як це робити», а отець Герман каже: «Але ж тобі Господь дав голову, роби». Я приїхав, довгий час думав що і як, поки не зустрів Володю Гурболикова, з яким ми і придумали журнал «Фома».
— Ви, якщо не помиляюся, і зараз разом працюєте…
— Так, ми і зараз працюємо разом. Журнал тривалий час не мав головного редактора, хоча реально ним був Володя, позаяк уже володів професійним досвідом. Але потім необхідно було виконувати якісь представницькі функції, і нам довелося зробити мене головним редактором. Я дуже багато чим зобов’язаний Володі й дуже його люблю.
— Це така велика рідкість — протягом багатьох років зберегти дружбу і професійне взаєморозуміння…
— Ну, це завдяки Володі, який терпляче ставиться до моїх недоліків. Взагалі, Господь милостивий, я майже скрізь працюю зі своїми друзями, і це, звичайно, рідкість, тому що виникають робочі ситуації, які неминуче призводять до конфліктів. Але поки все виходить.
ПРО СІМ’Ю
— Що для Вас сім’я?
— Щось таке, чого щодня вчишся і що намагаєшся зрозуміти. Це належить до речей, що складно виразити словами. Моїй родині тільки три роки, і це нові почуття і нові відчуття. Я дуже щасливий, що в мене така дружина, яка з розумінням ставиться до складнощів мого характеру. Я дуже імпульсивна, емоційна людина, і, як мені здається, зі мною дуже непросто перебувати поруч, принаймні тривалий час, а їй якось вдається…
— А як Ви познайомилися? Якщо не секрет, звичайно…
— Не секрет. Я йшов по редакції, бачу: дівчина за комп’ютером працює. Я у Володі Гурболикова запитую: «А хто це?», а він мені відповідає: «Та це ж Настя Вєріна, яка нам три роки про новомучеників пише». Ми почали спілкуватися і якось швидко зрозуміли, що треба створювати малу церкву. У травні ми познайомилися, а в жовтні вже одружилися. Нам уже не по 18 років було, тому ми пропустили довгі етапи придивляння-приглядання одне до одного.
— Чи з’явилися якісь спільні захоплення? Щось разом робите?
— Радше, разом не робимо. Я іноді прошу Настю подивитися разом якийсь фільм, у ті рідкісні хвилини, коли це виходить. А спільні захоплення на сьогодні — наші діти, разом дивимося на те, як вони змінюються. Це дивовижний процес!
— У Вас дві доньки. Старшій два з половиною рочки, молодшій — шість місяців. Чи відчуваєте в собі якісь зміни з появою дітей?
— Не можу сказати, що я став іншим чи пом’якшав. Але точно можу сказати, що з появою дітей я став щасливішим. Поруч зі мною джерело постійної радості. Так, до речі, я згадав, що все-таки змінилося. Коли у мене не було дітей — я «переживав за людство». Тепер у мене двоє дівчаток, і я став замислюватися про майбутнє своїх дітей.
— Ви перестали переживати за людство?
— Ні, не перестаючи переживати за людство, я переживаю за те, в якому світі житимуть мої діти, і якими вони будуть у цьому світі. Коли ми хрестили молодшу дочку, то духівник моєї дружини, чудова і дуже глибока людина, ігумен Дамаскін (Орловський), який присвятив своє життя прославлянню новомучеників, сказав: «Як батькам виховати своїх дітей християнами? Тільки особистим прикладом». Я кажу: «Батюшко, якось важко це зробити». На що й отримав відповідь: «Зате спасительно».
— Чи вдається поєднувати Ваші професійні навантаження із зобов’язаннями перед родиною?
— Дуже погано. І коли дружина починає щось таке мені говорити, я відповідаю: «Ви все одно мене бачите частіше, ніж я вас, — ви мене бачите по телевізору, а я вас ні».
— Чи є у Вас якісь домашні обов’язки?
— Якихось особливих обов’язків немає. Коли є можливість, гуляю з дітьми, можу викупати. Посуд помити.
ПРО СЕБЕ
— Ваші сильні і слабкі сторони?
— Я запальна людина, дуже. І ще в мене гіпертрофована відповідальність. Мені мій близький друг каже, що не можна пред’являти до людей підвищені вимоги, бо вони не зобов’язані так само віддаватися справі, як і ти. Але я вважаю, що люди повинні нести відповідальність за свої слова і вчинки, бути обов’язковими.
— У Вас є якісь риси, особисті чи професійні, над якими довелося неабияк попрацювати?
— Так, є. Це ефект чистого аркуша й ефект входження в нову аудиторію. Я викладач із 1994 р., але щоразу, коли входжу в нову аудиторію, — завжди дуже хвилююся. Те саме відбувається, коли сідаєш перед чистим аркушем паперу (зараз — перед чистим екраном комп’ютера) і вимучуєш перші рядки. Але знайшов вихід: я диктую, а потім уже переношу на папір.
— Володимире Романовичу, Ви великий книжник. Які літературні напрями Вам близькі? Ваші улюблені книги, автори?
— Нічого оригінального: я прихильник російської та зарубіжної класики. Дуже люблю Ф. М. Достоєвського, це недосяжна величина. Вважаю, що читати потрібно лише ті книги, які пройшли випробування часом, тому раз на кілька років я намагаюся перечитувати певний набір улюблених книг. Це «Дон Кіхот», «Брати Карамазови», «Злочин і кара», «Війна і мир». Є у мене ще автор, якого дуже люблю. Це Сергій Довлатов. Людина, яка була геніальним журналістом і письменником, яка творила у руслі російської культури. Довлатов був невіруючою людиною, принаймні він сам так казав, і всі його твори показують, на мій погляд, безвихідь світу невіруючої людини. Це очевидно. У нього чудові твори — вони і сумні, і смішні, і глибокі, але для мене вони просто волають про те, що світ людини без Бога трагічний.
— Чи трапляються нові літературні відкриття?
— Цього року прочитав нову книгу про Довлатова, але якось вона не справила на мене враження, а от вкотре перечитавши «Дон Кіхота» зрозумів, наскільки я дурніший за цю книгу. У мене є звичка читати книги з олівцем у руці, і я думав, що до моїх позначок додати вже нічого. Помилявся.
— Чим Вам близький герой Сервантеса?
— Дивлячись який герой. Мені Санчо в чомусь набагато ближчий за Дон Кіхота. А про Сірого — улюбленого осла Санчо — я взагалі не кажу: наймиліша тварина.
— Що побажаєте нашим читачкам?
— В Євангелії є такий заклик — завжди радійте! У мене поки не виходить, можливо, спробуємо разом?
Бесіду вела Катерина Немчинова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.