«ВІЗЬМИ ХРЕСТ СВІЙ ТА ЙДИ ЗА МНОЮ…»

 

Хрестовоздвиженський храм (на Подолі) — перлина православного Києва. Білосніжна кам’яна споруда підноситься над землею, але не відразу являє себе світові, оскільки прикрита, з одного боку, мальовничим пагорбом, а з іншого — висотною (якщо судити за подільськими мірками) будівлею. Навіть нехрещених, які бачать цю перлину, тягне відмовитися якщо не відразу й від усього, то від повсякденної суєти на певний час — точно. Неодноразово був свідком того, як далекі від Церкви українці й іноземці, випадково побачивши храм, довго не могли відвести від нього погляду, після чого піднімалися мурованими східцями в невідомий для них світ… Цього року храм відзначив своє 170‑річчя.   Основний престол у верхньому храмі — на честь Воздвиження Хреста Господнього — освятили у 1841 р. (будівництво розпочали у 1823‑му). Північний приділ — на честь Казанської ікони Божої Матері (добудований у 1860‑х рр.) — прикрашений розписами, що їх дослідники відносять до маловивчених сторінок творчості живописця Григорія Світлицького. Він, до слова, в одній з композицій («Покров Богоматері») написав автопортрет, де, дотримуючись традицій майстрів минулого, зобразив себе в образі диякона…

Храм, який ніколи не закривався

Хрестовоздвиженський храм не завжди був монументальним. У середині XVIII ст. на його місці височіла однойменна дерев’яна церква, зведена на кошти жителів та ремісників урочищ Гончари та Кожум’яки — вони, до речі, у складі Київського братства (засноване 1615 р.) захищали православну віру в Речі Посполитій. У 1811‑му спустошлива пожежа на Подолі знищила дерев’яну споруду. У тому ж році, за твердженням авторитетного історика М. Закревського, закладається нова будівля — кам’яний теплий храм в ім’я Архангела Михаїла… Існує припущення, що Михайлівський приділ розписували майстри з кола В. Васнєцова та М. Нестерова (на що вказує малюнок, манера роботи, розуміння специфіки монументального живопису). У деяких випадках сюжети та композиції повторюють оздоблення Володимирського собору в Києві. Однак імена майстрів точно не встановлені, оскільки видаткова фінансова документація не збереглася. У нижньому храмі також є престол в ім’я апостола Андрія Первозванного. А в 1914‑му на ділянці побудували каплицю. Хрестовоздвиженський храм ніколи не закривався.

Пристановище для стомлених мандрівців

27 вересня 2011‑го храм приймав гостей. Звали, як і годиться, без упередженості і зустрічали з християнською привітн­істю. Ближче до опівдня всі бажаючі сіли за святкові столи. А до цього — від сьомої ранку — батюшки, диякони, послушники і понад сотні парафіян отримували їжу духовну: відслужили Літургію, пройшли хресним ходом, відправили молебень з освяченням води… За лічені години торжествуюча радість розливається по Подолу і здіймається в небо церковним передзвоном. За огорожею храму несміливо осіняють себе хресним знаменням співробітники й відвідувачі управління МВС (розташованого поряд). У дворі храму — святкують. Біля входу молодий парафіянин поділився зі мною своїми переживаннями: «З десяток років тому буквально тут же я дивився у бездонне ясне небо і був щасливий, як ніколи в житті. Отець Олександр звершив наді мною Таїнство Хрещення — над втомленим від блуду і гордості, зломленим практикою східних єдиноборств. Але відчуття щастя було недов­гим. Смілива спроба воцерковити сектантку провалилася з гріховним тріском: тодішні клятви у “вічній любові” й тези “релігійної” дискусії в п’яному чаду, які, нібито, зв’язали нас взаємною відповідальністю перед Господом, шматки роздертої в моїх руках ікони Богородиці — все це досі пригадується. Але, напевно, для чогось потрібно було пронести і такий хрест!.. Рятує, підтримує і зміцнює Таїнство Сповіді — “друге Хрещення”…».

Слово до пастви

На моє прохання дати інтерв’ю настоятель Хрестовоздвиженського храму протоієрей Андрій Пєчник скромно ухилився. Однак відповіді на підготовлені запитання я отримав з його проповіді: «У дні прославлення Хреста Господнього у кожного з нас виникає запитання: “Навіщо Іісус Христос був розіп’ятий? Навіщо Він страждав у муках на Хресті?”. Ось відповідь: “Христос приніс Себе в жертву добровільно, за наші гріхи, щоб Своїми хресними стражданнями ввести нас в Царство Духа Божого!”. Бажаючим наслідувати Царство Господь пропонує взяти хрест свій і йти за Ним, за Іісусом Христом. Він говорить: “…якщо хто хоче йти за Мною, зречися себе, візьми хрест свій та йди за Мною” (Лк. 9: 23). У цих словах пропонується три умови: по‑перше, необхідне самозречення, по‑друге, потрібно взяти хрест свій, нарешті — піти за Господом. Ось щаблі на Небо. Інших немає і бути не може. У чому ж полягає і які межі зречення себе? Воно повинно сягати у душі християнина тих меж, щоб себе зненавидіти. Як зрозуміло сказав Іісус Христос: “…коли хто приходить до Мене і не зненавидить… життя свого, той не може бути Моїм учеником” (Лк. 14: 26). І як же зненавидіти себе, коли кожен по природі любить себе? А як ненавидить себе злочинець, в якому прокинулася совість, який сам собі бажає кари?! А як ненавидить себе хворий, який страждає невимовно, прикликаючи смерть! Пізнаймо ж, що ми заражені смертоносною отрутою гріха, що ця отрута призводить до смерті вічної, і тоді готові будемо не тільки розлюбити, а й зненавидіти себе! І, таким чином, виконати вимогу Небесного Лікаря, щоб цілковито зректися себе, заради слідування за Ним. Друга умова — взяти хрест свій, знаряддя страти, необхідне, коли є злочинець, якого потрібно покарати. Хто ж цей злочинець? Ми самі! Наша гріховна людина, наша зла воля, наше самолюбство. Чим же будемо умертвляти ворога нашого, тобто — наші пристрасті, догоджання плоті, гордість? Власним розумом… Проте, за словом апостола Павла, розум наш робить нас гордовитими, повстає проти Розуму Божого, аж поки не відродиться згори, і воля наша така слабка на добро, що: “…бажання добра є в мені, але щоб зробити таке, того не знаходжу” (Рим. 7: 18). І як же така воля здійме руку на своє самолюбство?.. Необхідне знаряддя зовнішнє, могутнє, тому нам і велено взяти хрест після зречення себе, тобто — полюбити, обрати, засвоїти все те, що завдає поразки нашому самолюбству, злій волі, чуттєвості, пристрастям. Тому хрест є бідність і недоліки, безчестя, хвороби і слабості, невдале одруження, бездітність і багатосімейність, втрата рідних і друзів, усілякі нещасні випадки… Цей самий хрест — сукупність прикростей, досад, втрат, спокус, бід — потрібно взяти і засвоїти тому, хто хоче бути істинним послідовником Христа. Однак потрібно взяти не так, як злочинець бере знаряддя страти (з роздратуванням, досадою), а добровільно — скоряючись благій волі Божій, з твердим переконанням у користі й необхідності хреста, як хворий бере найгіркіші й найвідразливіші ліки, чекаючи від них повернення здоров’я та сил. Але необхідно знати також і те, що хрест — сукупність втрат — неминучий для кожного з нас на землі, його не можна оминути нікому. Свій хрест несуть й ті, хто не слідує за Христом. Але такий хрест не спасає, а мучить безплідно і вбиває. А оскільки хрест є необхідністю для кожного, то Промислом Божим наші життя влаштовуються так, що у кожного своя частка скорбот, спокус і хвороб. Цей бо Хрест, улаштований Самим Господом, і є Животворящий. “…І йди за Мною”, — сказав Іісус Христос. Третя умова. Життя наше — безперервний шлях. Можна зупинитися у своїй діяльності, але не можна зупинити течію душі, розвитку чи спаду своїх сил за життя. Тому Спаситель і велить йти за Ним — не стояти в роздумах, взявши хрест, не дивитися на всі боки, а йти, не зупиняючись, йти безупинно — від сили в силу, від чесноти до чесноти, не зупиняючись на досягнутому. Якщо належить йти з хрестом за плечима, то очевидно не на шлюб чи бенкет. Йдучи зі своїм хрестом за Господом, не можна не прийти на Голгофу. Для чого носили злочинці свої хрести? Щоб бути на них розіп’ятими! Для того і ми повинні нести свої хрести… Так, апостол Павел говорить: “…ті, які Христові, плоть свою розп’яли з пристрастями й похотями” (Гал. 5: 24). Подає і приклад цього — розп’яття самого себе: “…я не бажаю хвалитися, хіба тільки хрестом Господа нашого Іісуса Христа, Яким для мене світ розп’ятий і я для світу” (Гал. 6: 14). Тому той, хто сповнений рішучості слідувати за Христом, має зважитися на уметвління у собі всього того, що суперечить волі Божій. Але, як бачимо, умертвління у собі ветхої людини пов’язане з багатьма стражданнями і скорботами. Чому? Все це — хвороби народження духу! Як по плоті не можна народитися без крові та сліз, так не можна відродитися і в духові без скорбот і печалі по Богу. Спаситель нікого не примушує до цього, Він каже: “хто хоче”. Але чи багато задоволених своїм життям у світі? Всі стогнуть і зітхають! Тому, якщо страждання неминуче, то краще терпіти і страждати для Христа і з Христом, аніж для світу і зі світом. У першому випадку тимчасові страждання нагороджуються вічним блаженством, у іншому ж — слугують запорукою вічних мук. Іншого шляху в Царство Боже немає і бути не може. Як говорить апостол Павел: “…багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже” (Діян. 14: 22). І Христос попереджає: “У світі матимете скорботу, але мужайтеся: Я переміг світ” (Ін. 16: 33). Все це послужить великій радості в майбутньому. Хоча, ті, хто слідує за Христом, уже в цьому житті пізнають радість бути з Богом, радість перемоги над гріхом і відчуття батьківської турботи Небесного Отця…»

В’ячеслав Дарпінянц

 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.