Віруйте твердо й непохитно і будьте єдині у вірі. Історія Православ’я у Галичині

Хрещення галицьких земель. Часи Київської Русі



Галич. Церква на честь Різдва Христового.
Споруджена приблизно між 1350 і 1400 рр.

 За церковним Переданням поява перших християнських общин у нинішній Галичині припадає на часи діяльності святих братів Кирила і Мефодія, учителів Словенських. Завойована за княжіння у Великій Моравії Святополка I її західна частина під назвою “Transtheissia” від 881/882 дo 896 р. була частиною моравських володінь. Святий рівноапостольний Мефодій († 885) і його учні несли Благу Вість по всіх землях князівства і, ймовірно, встигли охрестити певну частину дулібів, білих хорватів і бужан, котрі жили на крайньому його сході до угорського нашестя наприкінці IХ ст. Втім, угорці швидко пішли до Дунаю, у Паннонію, і частина нинішньої Галичини з 902 р. потрапила під володарювання польських князів. У 981 р. київський великий князь Володимир відвоював у Польщі Перемишль і червенські міста, і ці землі почали йменуватися Червоною Руссю. Святий рівноапостольний князь, за словами його молодшого сучасника, майбутнього першого руського митрополита Іларіона, “охрестив усю землю Руську від краю і до краю”, отже й Червону Русь, що стала частиною Волинської єпархії. Митрополит Макарій (Булгаков), видатний церковний історик ХIХ ст., припускав уже в ХI ст. наявність тут окремих єпархій: “Природно погодитися з переданням, що якщо не за часів Володимира, то за часів Ярослава засновані були й у Русі Червоній дві єпархії: Галицька й Перемишльська, хоча звістки про них в наших літописах немає. Правда, усе сказане нами не більше ніж здогади, але здогади небезпідставні, і те, принаймні, вірогідно, що не в шести тільки, прямо названих літописами, але й у інших містах поставлені були у нас спочатку єпископи”.

Все ж більшість сучасних істориків не поділяють його думки та вважають більш достовірною набагато пізнішу дату — 1156 р., коли Галицька єпархія (її архієреєм був тоді єпископ Косма) вперше згадується у літописі, або інші близькі до цієї дати. Фактично незалежне від Києва Галицьке князівство було створене за 12 років до цього з кількох більш дрібних. У 40-х рр. XII ст. за Володимирка Володаревича — творця єдиного Галицького князівства, у Галичі було споруджено князівський палацовий комплекс із церквою Спаса, що не дійшов до наших днів. Як вважають дослідники, на замовлення галицьких князів тут працювала артіль польських майстрів — у храмі виразно простежуються риси романської архітектури, використовується техніка білокамінної кладки, що раніше не застосовувалася в руських землях. За даними Православної енциклопедії, уявлення про зовнішній вигляд цих церков можуть дати збережені ростово-суздальські пам’ятки епохи Юрія Долгорукого (Спасо-Преображенський собор у Переяславлі-Заліському, церква на честь святих князів Бориса і Гліба у Кідекші), побудовані, судячи з усього, тією ж артіллю, отриманою Юрієм від свого головного союзника Володимирка Галицького. В останні роки правління Володимирка у столиці було споруджено величний собор на честь Успіння Пресвятої Богородиці (за археологічними даними, вперше у літописі згадується у зв’язку з похованням у ньому князя Ярослава Осмомисла), що став кафедральним. Розміри його фундаментів, установлені археологами, поступаються розмірами лише Софії Київській. “Романські елементи становлять одну з істотних особливостей зодчества стародавнього Галича, — пише мистецтво­знавець В. С. Вуйцик. — Тут була застосована та ж будівельна техніка, використовувались подібні матеріали. Водночас провідними у ньому залишаються типологічні риси візантійського зодчества, що виявились у загальній концепції хрестово-купольного храму. Якщо план Успенського собору в Галичі аналогічний планам київських будівель (Десятинна церква) і храмів Північно-Східної Русі (Успенський собор у Володимирі), то білокамінне різьблення, навпаки, має прямі аналогії серед романських, зокрема південнонімецьких, пам’ятників”.
Галицьке князівство досягає найвищої могутності за князя Ярослава Володимировича (Володимирковича) Осмомисла (1153–1187). Розташоване на торговельному шляху з Києва
у Західну Європу, князівство налагодило активні торговельні й дипломатичні зв’язки з Польщею, Угорщиною, зі Священною Римською імперією, з Візантією (з останньою і церковні — Іпатіївський літопис під 1165 р. повідомляє про посольство до Константинополя на чолі з єпископом Космою).
Нагромадження приватних багатств мало і негативний бік — значне посилення боярства при Ярославі, що становить характерну рису і подальшої історії Галича. Боярське свавілля вдалося на час приборкати волинському князеві Роману Мстиславичу Великому, який об’єднав у 1199 р. Галицьке й Волинське князівства. У ці роки, особливо після падіння під ударами хрестоносців Константинополя в 1203 р., різко посилюється латинська експансія на Русь, особливо в південно-західну її частину. Роману Мстиславичу папа Інокентій III пропонував королівську корону за умови, що Роман прийме католицтво, однак князь рішуче відмовився і зберіг у своїх володіннях православну віру. При ньому у столиці було зведено церкву в ім’я великомученика Пантелеймона, яка прикрашає Галич і понині.

Опір галичан католицькій експансії. Данило Галицький

Роман Галицький приймає послів папи Інокентія III.
Картина М. В. Неврева, 1875 р.

Князь Роман, названий літописцем “самодержцем всієї Руської землі” і “царем у Руській землі”, взявши участь у польських усобицях, загинув у 1205 р., залишивши двох малолітніх дітей. Один з них (Данило), після кількох десятиліть завзятої боротьби з бунтівним боярством та угорцями, які претендували на землі князівства, зумів відродити державу батька і примножити її славу. На жаль, не помічником, а супротивником Данила Романовича Галицького у цій боротьбі був єпископ Артемій (30-ті — початок 40-х рр. XIII ст.), прихильник його суперника за галицький престол, князя Ростислава Михайловича. Артемій втік із Галича після рішучої перемоги князя Данила у 1245 р. у битві під Ярославом на р. Сяні.
Разом з угорськими і польськими феодалами, які неодноразово захоплювали Галич, ішов і латинський клір. Ще під час першого захоплення ними Галичі в 1188–1189 рр. угорці “в божницах почаша кони ставляти”. У часи юності князя Данила бояри сприяли тому, що у 1215–1219 рр. на галицькому престолі опинився Кальман (Коломан), син угорського короля Андраша (Андрія) II (1205–1235). Для зміцнення позицій сина Андраш II прагнув підкорити Галицьку єпархію Римові. Король писав папі Інокентію III (1198–1216) про бажання “вельмож и народа Галича… пребывать в единении и послушании святой Римской церкви, с тем, однако, чтобы им дозволено было ни в чем ином от своего обряда не отступать”. Папа з готовністю схвалив унію й наказав Естергомському архієпископові коронувати Кальмана королівським вінцем. Яке було “бажання” унії серед жителів князівства, видно зі ставлення до цього літописця: “Король угорьскый посади сына своего в Галичи, а епископы и попы изгна из церкви, а свои попы приведе латыньскые на службу”. Коломана прогнав новгородський князь Мстислав Удатний (Відважний), який діяв у союзі з Данилом Романовичем, котрий княжив тоді на Волині, видавши за нього свою дочку Ганну. Перемігши, Мстислав уклав мир з Андрашем II і видав іншу свою дочку Марію заміж за його сина Андраша. Мстислав невдовзі помер, і Данило залишився один проти об’єднаних сил угорського й польського королів, котрі поновили агресію. Наступний період короткого панування угорців у Галицькій землі припав на 1227–1234 рр. (з перервою між 1229 і 1232 рр.), коли галицьким королем був згаданий вище Андраш, відомий на Русі як “королевич Андрій”. Очевидно, на цей час припадає заснування у Галичі домініканського монастиря. Андрій правив за підтримки галицьких бояр, у постійному конфлікті з простим народом, який хотів бачити галицьким князем Данила Романовича.
У 1238 р. Данило Романович, нарешті, заволодів Галичем, передавши Волинь братові й вірному сподвижникові Васильку Романовичу, а потім ненадовго зайняв і Київ. Ведучи завзяту боротьбу проти князівських чвар і засилля бояр, Данило опирався на дрібних служилих людей і населення міст, розвитку яких усіляко сприяв, залучаючи туди ремісників і купців, побудував нові міста: Холм, Львів, Угровеськ, Данилів, обновив Дорогочин, відбитий ним у добжинських лицарів. Данило переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холма, прикрасивши його кількома храмами. Успішно відбиваючи постійні набіги польських і угорських феодалів і нових супротивників на заході Русі — литовців і споріднених з ними ятвягів, Данило зіштовхнувся з непереборною силою навіть для такого великого удільного князівства, як Галицько­Волинське, — з навалою монголо-татар, котрі прийшли у ті роки на Русь. Після загибелі під час взяття монголами Києва у 1240 р. митрополита Іосифа Данило Романович подбав про обрання нового Київського митрополита. Його стараннями ним утретє в історії Русі став місцевий уродженець — Кирил II (III). Отримавши у 1246 р. в Орді ханський ярлик на княжіння (ця в цілому успішна, поїздка, яка, проте, супроводжувалася приниженнями у ханській ставці, залишила в душі князя Данила незгладимий слід гіркоти, яскраво описана літописцем: “О злее зла честь татарская!”), князь відрядив митрополита Кирила у Нікею, до патріарха Мануїла II, який затвердив його у митрополичій владі. Кирил († 1281), “архієпископ всієї Русі”, як він себе називав, став видатним діячем Церкви, котрий ревно оберігав і зміцнював її в умовах “иссушающего саму душу народа” монголо-татарського ярма.
Данила безмірно обтяжувала залежність від Орди. Розраховуючи (як виявилося, марно) на західноєвропейських союзників у протистоянні з нею, він погодився прийняти від папи Римського Інокентія IV у 1254 р. королівський титул (“король Русі” або “князь усієї землі руської, галицької і володимирської”), однак запропоновану церковну унію відкинув. Він уклав кілька династичних шлюбів: одружив свого сина Шварна з донькою литовського князя Міндовга, чия племінниця стала після смерті Ганни Мстиславівни другою дружиною самого Данила; король Угорщини Бела погодився на шлюб, що давно вже планувався Данилом, своєї дочки із сином Данила Левом; інший його син — Роман — одружився зі спадкоємицею австрійського герцогства. Сподівання отримати допомогу від європейських правителів, заклопотаних своїми усобицями, у боротьбі проти монголів не виправдалися, та й Інокентій IV вів активну політику на обережне зближення з Ордою, намагаючись підкорити своїй владі несторіан та інших християн у її володіннях. Бажаючи укласти союз проти монголів з іншими руськими князями, Данило видав за великого князя Володимирського Андрія Ярославича свою дочку Устину (Ганну) (їх особисто у Володимирі-на-Клязьмі вінчав митрополит Кирил), однак у 1252 р. той був скинутий військом хана Сартака, а його ярлик передано більш лояльному братові, тоді київському князю, Олександру Невському, який розумів, як і митрополит Кирил, неможливість для Русі опору набагато переважаючій силі Орди в існуючих умовах.
Отримавши перемогу в кількох сутичках з монголами, Данило підкорився новому намісникові, темнику Бурундаю, два походи якого в 1258–1259 рр. змусили його спорудити укріплення у багатьох містах, серед яких і Володимир-Волинський, і брати участь у набігах на Польщу і Литву. Тепер монголо-татарське іго міцно встановилося й у Галицько-Волинському князівстві. Однак Данило у міру можливостей продовжував політику розвитку своїх володінь. У свою нову столицю — Холм — близько 1240 р. ним було перенесено з Угровська центр іще однієї нової єпархії. Тут було зведено кілька храмів, що згоріли восени 1257 р. у полум’ї грандіозної пожежі (див. ЦПГ № 17 за 2010 р.). Король Данило знову відбудував місто й церкву в ім’я святого Іоанна, яку освятив місцевий єпископ Іоанн, спорудив нову більш простору церкву в ім’я Пресвятої Пріснодіви Марії, прикрасивши її “пречудными” іконами. У ній через чотири роки після її освячення, у 1264 р., великий син Русі й був похований: “І поклали його в церкві святої Богородиці в Холмі, яку він сам побудував”.

Православ’я у Галицько-Волинському князівстві при спадкоємцях Данила. Перша Галицька митрополія

Після смерті Данила Галицького корона перейшла до його сина Лева I Даниловича (1264–1301), але правив він тільки галицькою частиною своїх володінь. Його дядько Василько до своєї смерті у 1269 р. вважався (і був) старшим у роду, інші сини першого короля — Мстислав у Луцьку, Шварн у Холмі з Дорогочином (певний час, після того як його тесть — православний литовський князь Войшелк — пішов у монастир, він правив і Литвою), — також майже не залежали від влади племінника. Король Лев у 1268 р. під час банкету вбив Войшелка. Становище Шварна у Литовській землі похитнулося, він невдовзі помер, і його галицькі володіння дісталися Леву. В 1272 р. Лев Данилович переніс столицю Галицько-Волинських земель із Холма у Львів. Тут, зокрема, було побудовано церкву в ім’я Миколая Чудотворця, вона у значно перебудованому вигляді збереглася до наших днів. Після кончини князів Волинського Володимира-Івана Васильковича й Луцького Мстислава у 1292 р. Лев узяв усю Волинь під свою руку, знову, таким чином, відновивши єдність у Галицько-Волинських землях. Він, постійно воюючи з Польщею, зміг приєднати до Галицько-Волинського князівства частину Закарпаття з містом Мукачеве (близько 1280 р.) і Люблінську землю. Незадовго до смерті Лев знову ходив разом із тататрами на Польщу і повернувся “с большой добычею и полоном”. Відомо, що його дочка Святослава († 1302) була черницею.
Помер Лев I у 1301 р., передавши корону та ще не досить тривко зміцнені володіння своєму старшому синові Юрію I Львовичу († 1308 або 1316). Незадоволений переїздом Київського митрополита Максима із розореного монголо-татарами Києва у Володимир-на-Клязьмі в 1299 р., Юрій добився у Константинопольського патріарха встановлення у своїй державі особливої митрополії. Видатний історик Руської Церкви А. В. Карташов так описує цю подію: “Із грецьких пам’яток ми дізнаємося, що греки, які взагалі неприхильно ставилися до поділу руської митрополії, цього разу були чимось переконані, й у 1302 чи 1303 р., при імператорові Андронику II Палеологу Старшому і патріархові Афанасію, Галицька єпископія отримала ступінь митрополії. За свідченням пізнішого документа (грамота короля Казимира 1371 р.), першим Галицьким митрополитом був якийсь Нифонт. У новій митрополії опинилися, звичайно, усі ті шість єпархій (Галицька, Перемишльска, Володимирська, Луцька, Холмська, Туровська), які були у межах великого князівства Галицько-Волинського”. Митрополія проіснувала недовго. До 1305 р. померли обидва митрополити — Київський Максим і Галицький Нифонт. Спадкоємцем останнього з волі короля повинен був стати святитель Петро, засновник та ігумен Ратського монастиря на Волині видатний іконописець, творець ікони Божої Матері “Петровська”.
Однак у червні 1308 р. Константинопольський патріарх Афанасій поставив Петра на Київську митрополичу кафедру з титулом “всієї Русі”. А. В. Карташев: “…сталося так, що ті ж самі — імператор Андроник II і патріарх Афанасій, які незадовго до того влаштували поділ Руської митрополії, тепер цей поділ скасували, і митрополитом Київським і всієї Русі поставили Петра…”. Як Галицький митрополит пізніше згадується Гавриїл, жодних відомостей про діяльність якого не збереглося. Святитель Петро після недовгого перебування у Києві, як і його попередник, переїхав у Північно-Східну Русь, до Володимира, а згодом — і до Москви.
Перша Галицька митрополія, очевидно, була остаточно скасована митрополитом Київським і всієї Русі Петром у 1323 р., після загибелі в тому ж році королів Галицьких, братів-співправителів Лева II Юрійовича (престол у Галичі) і Андрія (престол у Володимирі-Волинському), у битві чи то з татарами, чи то з литовцями. Через два роки бунтівні бояри прикликали на престол замість сина Лева II, останнього Галицького короля-рюриковича, Володимира, — його родича Болеслава, сина Мазовецького князя Тройдена Пяста і Марії Юріїв­ни, дочки Юрія I Львовича. Прийнявши Православ’я з іменем Юрій, він відомий історії під іменем Юрія II Болеслава. Отруєний, як вважає частина істориків, у 1340 р. боярами за спробу ввести у Галицькому королівстві католицтво, він, у зв’язку з відсутністю спадкоємців, заповів престол польському королеві, ревному католикові Казимирові Великому, тоді як боярами на Волинь був покликаний княжити православний Любарт-Дмитрій, син великого князя Литовського Гедиміна, що спричинило кровопролитну польсько-литовську війну за галицько-волинську спадщину, що тривала понад півсторіччя — від 1340 до 1392 р.

Далі буде Володимир Моїсеєнко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.