ВІН ПІШОВ

Розповів мені цю історію баяніст Сашко Кузнєцов.

…Був у нас у солдатському ансамблі пісні й танцю Ріхард трубач. Він — латиш і, крім своїх рідних мелодій, грав на срібній трубі російські, українські, грузинські і якісь такі, яких мені й чути не доводилося. Звичайно ж, думали ми, що труба його була з чистого срібла, тому що звук у неї був дивовижної краси й задушевності…

У сорок першому, як і всі, ми відступали. Ішли від синіх Карпат… Бігли ми з балалайками замість гвинтівок, і нам видавалося, що наша віра в самих себе, наша надія залишилися в Прикарпатті, у дніпровських вирах, куди ми неодмінно повинні повернутися, якщо хочемо, щоб удома нас вважали чоловіками.
І ми повернулися.
Якось увечері зайшов до мене Ріхард, якийсь аж надто смутний. Так я про себе визначив його настрій по очах.
— Якщо ти нікуди не квапишся, — сказав він, — посидимо трохи. Поговоримо.
Минулася війна, і заспівало 
в солдатові: додому, ДОДОМУ! А в Ріхарда чомусь не було цієї радості, веселого очікування. Турбувало його щось, боліло в ньому.
— Сідай, друже… Я розпалю камін, відчиню вікно, загашу світло, щоб краще бачити зірки, і посидимо, поговоримо.
— Не треба камін, не треба зірки, — сказав він і засмикнув штору вікна. — Тільки ти, я й тиша.
— А що трапилося? Та ти сідай.
Сів він у дубове крісло з різьбленою спинкою вище його голови, по-німецькому ґрунтовне.
— Нічого не трапилося, я просто стомився від шуму. Стріляють, стріляють!
— Але ж уже не стріляють.
— Стріляють. У вухах залишилося. Я навіть ночами прокидаюся від стрілянини… Давай помовчимо. З тобою вдвох. Ти дуже схожий на мого брата. Дякую.
— За що? — здивувався я.
— За те, що схожий на мого рідного брата. На мого молодшенького.
Він прикрив очі темними із блакиттю повіками. Якийсь час сидів нерухомо, а потім глянув на мене, тихенько посміхнувся:
— Я дуже люблю, коли люди мовчать. Коли вони мовчать — не кажуть неправди, не проголошують слів, за якими ховають свої думки та справи… Вибач, але мені все-таки треба трохи поговорити, дещицю сказати, якщо ти можеш послухати мої слова.
— Звичайно, кажи.
— Дякую.
— Нема за що.
— О-о, якщо людина уважно, душевно слухає тебе — спасибі їй. Усі люблять говорити, мало хто може душевно слухати… 
— Навіщо ти так, Ріхарде? У нас багато дуже хороших, як ти кажеш, душевних хлопців.
Він зупинив мене, ввічливо піднявши свою руку музиканта.
— Є яких багато, але я їх так мало зустрічав. Послухай мене, будь ласка… На небі є дуже багато зірок, але мені зовсім не треба таке велике небо, так багато зірок. Мені потрібна одна, маленька зірочка. Нехай найменша, але зрозуміла мені, тому що вона розуміє мене… Я довго, дуже довго, багато думав і вирішив — Бога все-таки немає. Напевно, немає.
— Звичайно, немає! Давно всім відомо.
— Щасливий ти, — сумно сказав він. Не тільки словами, але й своїми великими сумними очима сказав.
— Чому я? Ми обидва не віримо, виходить, і щасливі обидва.
— Ні. Ти щасливий, ти так напевно все знаєш, розумієш.
— Та облиш, Ріхарде! Була така страшна війна, скільки людей полягло, а ми з тобою залишилися живі. Хіба це не щастя?! І Бог тут зовсім ні до чого!
— Ні, щасливий ти, а я… краще б мене вбило.
— Що за дурість! — обурився я. — Ми обидва з тобою — живі! На ранок заснуть зірки, зійде сонце! Ми побачимо його! Зрадіємо!
— Не треба так голосно, — зморщився Ріхард. — У мене від гучних слів болить голова. Поговоримо тихенько, подумаємо тихенько — душевно… Він щільніше втиснувся в куток крісла, склав руки на грудях і так дивився перед собою, начебто не стіна була перед ним, а відкритий простір. 
— Якби був Бог, — продовжував Ріхард, — він, перш ніж народити мене на світ, мав би показати, яке є життя людини, життя птаха, дерева. Якби я сам обрав людське життя, якби кожний добровільно обрав його сам собі, то люди не були б такими… жорстокими, кривавими. Вони не були б такими нещасними.
— Що ти говориш! Мудрі люди кажуть: людина — звучить гордо, людина — це вінець природи.
Ріхард зіщулився, втягнув голову в плечі:
— Не треба цих гучних фальшивих слів. Я не хочу бути людиною, відпусти мене.
— Як це — я?! Куди?! Зовсім не розумію тебе.
— Неправда. Розумієш. Відпусти мене — туди, — і він показав рукою, немов би знову не стіна була перед ним, а відкритий простір.
Мені стало якось недобре, мороз поза спиною пішов… Мені стало страшно. Не за себе, а за Ріхарда, за його срібну, душевну трубу.
— Не знаю, як це й куди я можу тебе відпустити. Поясни, будь ласка. І якщо тобі не подобається бути людиною, то ким би ти хотів бути? — стримуючи свою знервованість, сказав я.
— Дуже люблю віслючків. Вони такі гарні, добрі й дуже мирні. Я хотів би народитися віслючком. Яка це дивовижна тварина. Найпрацьовитіша, найбільш мирна, най… Я хочу піти туди, де вони живуть. Відпусти мене.
Лишенько, що з ним?
Він побачив моє сум’яття, підійшов, поклав руку мені на плече.
— Ти не думай, що я хворий. Ні. Я просто стомився від кровожерливих людей.
— Але ж війна уже скінчилася, Ріхарде!
— Ні. Вона ніколи не скінчиться… Ти подивися: французи поклали великого вбивцю Наполеона на найпочеснішому місці Парижа й вклоняються йому. А в нас? Що більше він убив людей, то більше в нього нагород на грудях.
— Що ти кажеш, Ріхарде, наші герої вбивали фашистів, а фашисти — нелюди!
— Що ти кажеш! — обурився й Ріхард, гнівом спалахнули його красиві очі. — Якби перемогли німці, вони нас називали б нелюдами.
— Ти помиляєшся. Це фашисти зчинили війну. Ми позбавили людство від коричневої чуми.
— А вони називають нас червоною чумою.
— Отямся, Ріхарде! Наша, перша у світі держава трудового народу!..
— Не треба, — болісно зморщився Ріхард і зіщулився, забився в самий куток величезного крісла. — Ти ж хороший хлопець, а таке говориш… У давні часи, якщо людина вбивала людину, навіть захищаючи своїх дітей, однаково вважалася великим грішником і йшла геть, щоб на самоті, своєю скорботою очиститися від страшного гріха і тільки потім повернутися додому. А тепер? Он як усі вони радіють, пишаються своїми вбивствами, їм не шкода німецьких матерів, дітей, їм не боляче дивитися на свої закривавлені руки…
— Замовкни, будь ласка, Ріхарде! — скрикнув я, злякавшись, що нас хтось може почути. — Ти, дійсно, дуже стомився, тобі треба добре відпочити…
— Виходить, ти мене відпускаєш?! — зрадівши вигукнув він.
— Але в мене немає права…
— Є, є! У тебе найбільше право — мого друга, мого брата. Ти тільки скажи, що відпускаєш, і більше нічого не треба. Я піду туди, де живуть віслючки. Може, до Єрусалима. Може, знайду там Бога, з Ним легше буде жити. Так я думаю, так думав мій дід, моя бабуся.
Я не знав, що сказати.
Я мовчав.
— Дякую! — вигукнув Ріхард. — Ти мій справжній душевний друг. До побачення! Прощавай!
Він пішов… На роялі в кімнаті, де жив Ріхард, у розкритому футлярі лежала срібна труба.
Лейтенант зі «Смерша» допитував хлопців нашого ансамблю. Випитував, чи не помічав хто раніше чогось підозрілого в поведінці «підлого дезертира, що втік на захід».
Ні.
Нічого не помічали.
Треба б сказати лейтенантові, що зовсім не на захід пішов Ріхард, що він просто хворий, що…
А якщо не він, а всі ми хворі?
Ріхард сказав, що війна ніколи не скінчиться. А як їй скінчитися, якщо це стародавнє місто лежало в забутті, немов контужене було. Народився й був він Бреславлем, потім став Бреслау, тепер став Вроцлавом. Був він і під чехословаками, і під угорцями, і під австріяками, і під поляками, і під німцями, тепер знову — під поляками, а хто наступний?
І все кров, кров, кров…
Але чому Ріхард пішов у бік Єрусалима?
Не знав я тоді.
Та й тепер — лише здогадуюсь.
Євген Карпов
(Друкується у скороченні)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.