«Відкинувши морок ідолопоклонства…». Історія християнства в Англії. Частина II

Від нормандського завоювання 1066 р. до сьогодні

Церква Англії в ХІ–ХVI ст.

У 954 р. вся Англія об’єдналась під владою нащадків Альфреда Великого, хоча правові особливості Данелагу зберігалися. У цей період християнство поширилося і серед данів, Хрещенню яких поклав початок ще своєю перемогою біля Етандуна сам король Альфред. Велику роль у релігійному підйомі у країні зіграв святий Дунстан († 988), єпископ Уорчестерський і Лондонський, згодом архієпископ Кентерберійський. Трудами святого Дунстана, «першого абата англійського народу», розпочалося відродження в Англії чернецтва, яке прийшло у занепад через спустошливі набіги вікінгів (норманів) у попередньому столітті. Завдяки зусиллям святителя було відновлено близько 30 монастирів.

З кінця Х ст. поновлюються набіги норманів, і в 1011 р. данці взяли у полон архієпископа Кентерберійського Альфеджа. Святий не дав їм за себе необхідного викупу і заборонив це робити іншим, за що розлючені данці вбили святителя.

У 1016–1035 рр. Англія разом з Данією та Норвегією входила до складу імперії Кнуда Великого. Цей данський король протегував Церкві й особливо монастирям. Таку саму політику потім проводив і передостанній англосаксонський король Едуард Сповідник (1042–1066), пізніше канонізований і шанований як святий Римо-Католицької Церкви і як місцевошанований святий Сурозької єпархії РПЦ. Коронував на трон Едуарда Сповідника останній перед великою схизмою 1054 р. і нормандським вторгненням православний архієпископ Кентерберійський святий Едсіг. Едуард в останні роки свого правління відсторонився від участі в державних справах, присвятивши себе Церкві. Головним звершенням його життя стало заснування бенедиктинського монастиря — знаменитого Вестмінстерського абатства. За правління Едуарда великий вплив при дворі отримали нормандські феодали. Герцогу Нормандії Вільгельму він заповів англійський трон, але англосаксонське зібрання знаті й вищого духовенства (вітенагемот) обрало новим королем Гарольда II, брата дружини Едуарда і фактичного правителя країни в останні роки його життя. Вільгельму Завойовнику, який висадився з військом в Англії, 14 жовтня 1066 р. вдалося розбити англійців при Гастінгсі й заволодіти троном. Виправдовуючи вторгнення, Вільгельм апелював також до необхідності захисту англійської Церкви від узурпації — коронацію Гарольда проводив архієпископ Кентерберійський Стіганд, який, однак, ще не був офіційно визнаний папською курією. Гарольд загинув у битві. Його дочка Гіта уникнула полону, виїхавши в Данію, а потім на Русь, де стала дружиною Володимира Мономаха. Серед їхніх дітей — великі князі Київські Юрій Долгорукий і святий Мстислав-Гарольд Великий, який отримав своє друге ім’я на честь діда.

Того ж року Вільгельм Завойовник коронувався у Вестмінстері, і перший запис в абатстві засвідчив це. Традиції коронування тут збереглися донині.

Наприкінці XI ст. Церкву Англії було реформовано новим архієпископом Кентерберійським, одним із найближчих радників Вільгельма, Ланфранком. Йому в 1072 р. вдалося домогтися визнання папою Римським примату Кентербері над усією Церквою Англії, включаючи і раніше напівнезалежне Йоркське архі­єпископство. Були прийняті постанови про заборону симонії, про введення обов’язкового целібату священиків. Реформа розділила світську та церковну юрисдикції, що поклало початок канонічному праву та становленню церковних судів. В умовах боротьби між папою Григорієм VII і антипапою Климентом III Вільгельму неважко було протистояти прагненню Риму встановити феодальний сюзеренітет папського престолу над Англійським королівством. Проте він продовжував виплачувати «Гріш Святого Петра» — пожертву Святому Престолу. Відтепер жоден папа не міг бути визнаний в Англії без згоди короля, будь-які нововведення в церковних питаннях мали попередньо схвалюватися королем. У цей час велося широке будівництво храмів — були закладені, зокрема кафед­ральні собори в Рочестері та Ворчестері, що збереглися донині.

«Історія Англії» Вільяма Ньюбурзького, каноніка монастиря у Північному Йоркширі, описує діяльність його сучасників, двох архієпископів Кентерберійських — Теобальда та його наступника Томаса Бекета. Теобальд відіграв важливу роль у припиненні феодальної анархії, що терзала країну впродовж 1135–1154 рр. За часів Теобальда було засновано «безліч монастирів для обох статей, більше, ніж за усе попереднє століття». Томас Бекет був спочатку канцлером короля Генріха II, потім з 1162 р. — архієпископом Кентерберійським. Сприяючи обранню Бекета, король сподівався підкорити собі англійську Церкву: запропоновані ним так звані Кларендонські конституції суттєво обмежували її права та привілеї. Папа Олександр III відмовився визнати конституції, що суперечили канонічному праву. Слідом за папою Бекет також відмовився від їх підписання. 29 грудня 1170 р. він був убитий лицарями короля. Вбивство архієпископа біля вівтаря його власного кафедрального собору вразило всю середньовічну Європу. 21 лютого 1173 р. папа Олександр III причислив Бекета до лику святих. В Англії гробниця Томаса Бекета скоро стала місцем паломництва, а 12 липня 1174 р. до гробниці священномученика приходив босоніж з покаянням сам Генріх II.

Англія до ХIV ст. залишалася відносно відсталою країною, яка пережила кілька періодів смут. Під тиском повсталих баронів, підтримуваних духовенством, лицарями та городянами, король Іоанн (Джон) Безземельний 15 червня 1215 р. підписав Велику хартію вольностей, що в подальшому стала одним з основоположних конституційних актів Англії. На час тривалого правління його сина, Генріха III (1216–1272), припадає зростання культу святого короля ХI ст. Едуарда Сповідника. Генріх на спомин про нього заснував ряд церков і монастирів, французькими архітекторами було перебудовано в готичному стилі Вестмінстерське абатство, роль якого як адміністративного центру королівства зросла.

У роки Столітньої війни, що велася з 1337 р., англійські королі все більше обтяжливим вважали втручанням пап у справи англійської Церкви. У 1370-ті рр. розгортається діяльність попередника протестантизму Джона Вікліфа — богослова, професора Оксфордського університету. Вікліф відкидав учення про дійсну присутність Христа в Євхаристії, допускаючи тільки Його духовну присутність. Погляди професора на Євхаристію були визнані єретичними. Джон Вікліф — перший перекладач Біблії середньоанглійською мовою.

У 1401 р. Генріхом IV був введений закон (De heretico comburendo), що дозволяв спалювати єретиків. Закон також забороняв перекладати Біблію англійською мовою і мати таку. В 1413 р. лолларди (англ. lollard, від середньонідерландськ. lollaert (d), букв.: «які бубонять (молитви)»), які виступали проти папства, церковного землеволодіння та соціального нерівноправ’я, підняли повстання, але зазнали поразки. Їхнього вождя Джона Олдкасла пізніше було схоплено і спалено.

Церква в періоди Реформації та Англійської революції (ХVI–ХVII ст.)

У ході війни Червоної та Білої троянди за володіння короною Англії, що тривала три десятиліття (до 1485 р.), загинув увесь цвіт аристократії. Нова династія Тюдорів, нащадки Ланкастерів та уельської знаті, правили країною наступні 117 років. У країні бурхливо розвивалися ремесла і торгівля. Серед нового дворянства — джентри, торговців і мануфактуристів зростало невдоволення розкішшю верховного кліру. Вони вимагали «дешевої церкви» і прагнули підвищити вкрай низький освітній рівень духовенства.

Після початку лютеранської Реформації в Священній Римській імперії король Генріх VIII (1509–1547) спочатку був противником останньої. Він навіть написав книгу «На захист семи таїнств», у якій гнівно обрушився на Лютера та його ідеї. Однак кілька років потому король різко змінив свою позицію. Формальним приводом для розриву відносин з Римом йому, який хотів мати потомство чоловічого роду, послужила відмова в 1529 р. папи Климента VII визнати незаконним шлюб Генріха з Катериною Арагонською (і відповідно потім анулювати його, щоб король зміг одружитися з Анною Болейн). Призначивши новим архі­єпископом Кентерберійським свого прибічника, Томаса Кранмера, король вирішив це питання через нього, всупереч волі папи. У відповідь папа відлучив Генріха від Церкви.

У 1534 р. парламент прийняв «Акт про супрематію», за яким король був проголошений главою Церкви Англії, керованої примасом — архієпископом Кентерберійським. Незгодних прирівняли до державних зрадників. Упродовж наступних п’яти років монарх провів масштабну секуляризацію монастирських земель. Спеціально створені комісії закрили всі англійські обителі: їхнє майно конфіскували, братію вигнали, мощі багатьох святих осквернили, знищували ікони, скульптури, вітражі та інші церковні реліквії.

Спротив жорстоко карався. У 1536 р. було спалено видатного протестантського реформатора, перекладача Нового Завіту англійською мовою, Вільяма Тіндейла. Особливо лютував Генріх у другій половині життя. Свої переконання він змінював так само часто, як і дружин (їх у нього було шість), і всі незгодні з офіційною політикою оголошувалися зрадниками. (За свідченням хроніста Рафаеля Холіншеда, загальне число жертв становило 72 тисячі людей, або 3 % населення країни.) Його хворобливий син Едуард, переконаний протестант, помер у 16-літньому віці. Нетривалий час його правління позначений створенням протестантського катехізису та «Книги загальних молитов», що остаточно закріплювала визнання тільки двох таїнств (Хрещення і Вечері Господньої, тобто Євхаристії) і трактування символічного характеру Євхаристії.

П’ятирічне правління Марії Тюдор ознаменувалося жорстокою католицькою реакцією, масовими стратами протестантів, за що королеву стали прозивати «Кривава Мері». Всього було спалено близько 300 осіб. Смерть бездітної королеви привела до влади іншу дочку Генріха VIII, Єлизавету, переконану протестантку. Її правління (1558–1603) — розквіт англійського абсолютизму, час швидкого зростання економіки та могутності країни: Англія оспорювала у Іспанії статус «володарки морів», серед багатьох торговельних компаній успішно розвивалася заснована при Едуардові Московська торгова компанія. Іван Грозний був одним з претендентів на руку англійської королеви (яка, втім, так і не вийшла заміж). Англіканським священикам на відміну від католицьких було дозволено служити в Російській державі. Посольський священик Хамфрі Коул з’явився в Москві в 1583 р., тоді ж він представив Грозному короткий виклад англіканського віровчення.

Уже в 1559 р. «Актом про наступність» королева Єлизавета I показала, що слідуватиме курсом Реформації. Релігійне примирення, поступово досягнуте за її правління, дало Церкві Англії іден­тичність, що зберігається і понині. Церква зберегла наступність щодо попереднього періоду її діяльності у сповіданні католицького Символу віри, в архітектурі та літургійних аспектах. Церкву Англії часто називають «і католицькою, і реформованою». Основним джерелом віровчення в Англіканській Церкві є Святе Письмо. Англіканство не заперечувало авторитету Священного Передання, але обмежило його першими п’ятьма століттями християнства і постановами перших чотирьох Вселенських Соборів.

Після смерті Єлизавети на престол зійшов Джеймс (Яків) I, він же Джеймс VI Стюарт, король Шотландії, в якій панівною була Кальвіністська пресвітеріанська церква. Однак надії пуритан на ліквідацію церковної ієрархії та надмірної пишноти богослужіння не виправдалися. Новий король прекрасно усвідомлював роль єпископату в офіційній Церкві: «Немає єпископа — немає короля, немає знаті!».

У 1643 р. система єпархіального управління в Англії та Уельсі була скасована, а власність усіх єпископів та інших духовних осіб, які підтримали короля в його війні з парламентом, — секвестрована. Але спроба організувати національну Церкву за пресвітеріанським зразком наштовхнулася на опір як англіканців, незадоволених розривом з багатовіковою традицією, так і радикальних пуритан.

Церква Англії наприкінці XVII — у першій половині XХ ст.

Після реставрації монархії Карл II у 1662 р. утвердив Книгу загальних молитов і «Акт про наступність», таким чином повернувши Церкву до англіканської доктрини. Його наступник Яків II видав «Акт про терпимість до католиків» (1688) і всіляко допомагав їм, що викликало обурення протестантського населення. «Славна революція» звела на престол Вільгельма III Оранського (1689–1702), який прагнув опертися на коаліцію усіх протестантських сил. Новий король видав «Акт про віротерпимість» стосовно радикальних сект, які отримали право вільно відправляти свої культи.

На рубежі XVII–XVIII ст. в англіканстві сформувалися поняття «висока Церква» і «низька Церква». Перший термін стосується членів Церкви, схильних підкреслювати її спільність скоріше з католицькою, ніж з протестантською традицією, а «низька Церква» ідейно позиціонувала себе ближче до радикального протестантизму.

Криза в конституційних відносинах світської держави і Церкви на рубежі XIX–XX ст. привела до створення в 1919 р. Національної асамблеї Церкви Англії, покликаної готувати законодавчі пропозиції з питань церковного життя. Два роки потому було проведено реформу церковного самоврядування: в парафіях в обов’язковому порядку створювалися ради за участю мирян.

Релігійне життя в Англії у другій половині ХХ — на початку ХХI ст. Англіканство і Православ’я

У 1969 р. Національна асамблея Церкви Англії, згідно з ухваленим дещо раніше Актом про синодальне управління, була перетворена на Генеральний синод Церкви Англії, який отримав право законодавчої ініціативи у церковних питаннях. Зберігши обов’язковість за Книгою загальних молитов (в редакції 1662 р.), Національна асамблея, а потім Генеральний синод і парламент прийняли постанову про допущення альтернативних форм богослужіння. У 1974 р. парламентом було прийнято акт «Про Церкву Англії (її богослужіння та доктрину)», що вперше визнає юридичне право самої Церкви в особі Генерального синоду вносити зміни до віровчення і змінювати порядок богослужіння. З 1980-го до 2000 рр. поряд з Книгою загальних молитов діяв Альтернативний служебник, який доповнював Книгу загальних молитов, з першої неділі Адвента 2000 р. його замінила Книга громадського богослужіння 2000 р. (Book of Common Worship 2000).

Зараз Англіканська Церква нараховує близько 26 млн членів. У 1998 р. у її власності перебувало 42 кафедральних собори і 16 тисяч храмів, з яких 13 тисяч вважаються архітектурно-історичними пам’ятниками. Англіканські єпископи є духовними лордами королівства, обидва архієпископи і 24 єпископи входять до складу Верхньої палати парламенту. З 27 лютого 2003 р. архієпископом Кентерберійським є Роуен Дуглас Вільямс. У країні також проживають 4,2 млн католиків (8 % усього населення).

Взаємини Англіканської та Православної Церков охоплюють кілька століть. У 20–30-х рр. XX ст. навіть велися переговори про досягнення літургійного спілкування. Продовження цього діалогу обидві сторони визнають бажаним. Православ’я в Англії своїми складовими має парафії Руської, Константинопольської та інших Помісних Церков. Загальна кількість православних — близько 250 тисяч. Основою Сурозької єпархії РПЦ, юрисдикція якої поширюється на Великобританію та Ірландію, є Лондонська Успенська парафія, що існувала як руська посольська церква з 1716 р. Нині єпархію очолює архієпископ Сурозький Єлисей (Ганаба).

Володимир Моїсеєнко

 Англійський переклад Біблії

У 1380 р. професор Оксфорду Джон Вікліф здійснив перші рукописні переклади Вульгати англійською мовою.

Біблія короля Якова була випущена 1611 р. Питання про створення нового перекладу Біблії поставила перед королем група пуритан на чолі з Джоном Рейнольдсом. Яків I у січні 1604 р. скликав так звану Хемптон-Кортську конференцію, де було розглянуто ряд помилок у попередніх перекладах, перш за все в офіційно прийнятій Англіканською Церквою Єпископській Біблії (1568 р.). Учасники конференції ухвалили рішення створити новий переклад.

Перекладом займалися 47 членів Англіканської Церкви. Джерелом для перекладу Нового Завіту послужив грецький Textus Receptus. Старий Завіт перекладався з івриту (масоретських текстів), другоканонічні книги — з грецької Септуагінти, крім Другої книги Ездри (у слов’янській традиції — Третьої), перекладеної з латинської Вульгати.

Біблія короля Якова складається з 27 книг Нового Завіту і 39 книг Старого Завіту.

Нова англійська Біблія. У різкому контрасті з різноманітними виправленнями перекладів перебуває розпочата у ХХ ст. спроба створити новий авторитетний текст англійської Біблії. Нова Англійська Біблія (Новий Завіт, 1961; Новий Завіт, Старий Завіт і Апокрифи, 1969) — це абсолютно новий, свіжий переклад оригінальних текстів розмовною англійською мовою ХХ ст. У ньому вдалося уникнути як архаїчних конструкцій ХVII ст., так і буквального копіювання грецьких зворотів. Переклад вийшов у світ за підтримки та участі всіх християнських конфесій Великобританії за винятком Римо-Католицької Церкви.

На сьогодні в англомовних країнах існує понад 500 варіантів перекладів Біблії.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.