«Відкинувши морок ідолопоклонства…» Історія християнства в Англії. Частина І

Перше хрещення Британії. Римське панування над островом

Британські острови здавна були знайомі жителям Середземномор’я — колиски цивілізації в Європі. Першими сюди дісталися фінікійці, потім греки. «Батько історії» Геродот (середина V ст. до н. е.) згадує про Олов’яні острови (Касситериди). Давні греки купували у місцевих кельтських племен (відомих під загальною назвою «бритти») крім олова й інші метали — свинець, залізо, а також шкіри, зерно, продаючи їм предмети розкоші — витончені гончарні та ювелірні вироби, тонкі тканини, вина. Незадовго до римського вторгнення у бриттів з’являється золота монета. Язичники, бритти поклонялися священним гаям та водоймам, вірили у загробне життя. Їхні жерці-друїди користувалися великою пошаною серед одноплемінників. Проте поширена раніше думка, що вони побудували знаменитий мегаліт (споруда з величезних каменів, що головним чином слугувала могильним пам’ятником або святилищем) Стоунхендж, помилкова. Ретельні археологічні дослідження показали, що його поетапно зводило ще докельтське населення бронзового і навіть новокам’яного віку —
III–II тисячоліть до Р. Х.

На рубежі нашої ери племена бриттів перебували вже на стадії розпаду первіснообщинного ладу, об’єднуючись іноді в племінні союзи на чолі з військовими ватажками («королями»). Вони чинили запеклий опір римським завойовникам, які, підкоривши галлів, белгів та інші кельтські племена на південь від Ла-Маншу, дісталися і до їхніх острівних родичів — бриттів. Гай Юлій Цезар у 55 і 54 рр. до н. е. звершив два походи у Британію, він же першим докладно описав країну та її населення. Але закріпитися тут римлянам тоді не вдалося.

Систематичне завоювання Британії Римом почалося майже через сторіччя, в 43 р. н. е., і в основному завершилося наприкінці 80‑х рр. Обійшлося це римлянам дорогою ціною — повстання залежного від Риму бритського племені іценів у 61 р. ледь не скинуло їх у море. Королева Боудікка (неточна передача імені Боадицея, лат. Boadicea) — жінка дуже високого зросту, шаленої енергії, наділена яскравою харизмою лідера, зібрала понад 200 тисяч воїнів, але римляни і тут, як і в багатьох інших місцях їхньої імперії, зуміли показати, що воюють не кількістю, а вмінням. Підкоривши бриттів, вони рушили на північ, у землі споріднених з бриттами піктів. До 84 р. римський полководець, правитель Британії Гней Юлій Агрікола завоював Уельс, Північну Англію і піктів південної частини Каледонії (нинішньої Шотландії).

На початку II ст. римська провінція Британія відмежувалася від войовничих північних горян Адріановим валом. Серед римських легіонерів і поселенців у містах були вихідці з усіх куточків неосяжної імперії, серед них і християни. На рубежі II–III ст. християнство починає поширюватися в цій віддаленій провінції. Сучасники, ранні християнські автори Тертуліан і Оріген, згадували про існування Британської Церкви. А близько 304 р., за часів гонінь при імператорі Діоклетіані, вона отримала першого з лику своїх мучеників — святого Албана (Албанія) Веруламського. Він був римським воїном, який під час переслідувань прихистив у себе священика Амфібала, під впливом якого сам «відкинув морок ідолопоклонства і став щирим християнином». Засуджений на смерть, Албан був усічений мечем у м. Веруламіумі, нині це м. Сент-Олбанс, названий на честь святого. Є, однак, версії, що цей святий постраждав за Христа набагато раніше, за часів імператорів Луція Септимія Севе́ра (бл. 209 р.) або Гая Деція (249–251). Поряд із ним, першими святими Британських островів, чиї імена достовірно відомі, є священномученики Аарон і Юлій, пресвітери Карлеонські, які загинули за часів гонінь Діоклетіана. Ці троє святих — єдині в Англії, шановані з часів Римської Британії.

У 314 р., через рік після Міланського едикту імператорів Костянтина і Ліцинія, що проголошував релігійну терпимість на території Римської імперії, три єпископи — Лондона, Йорка і Карлеона — були присутні на Соборі (Синоді) в Арлі. Британські ієрархи брали участь і в Соборі в Ріміні в 359 р. На досить широке розповсюдження християнства вказують ранні знахідки із зображеннями Розп’яття і монограми Христа. У Британському музеї зберігається мозаїка з Хінтон-Сент-Мері у Дорсеті, що прикрашала підлогу романо-британської вілли (перша половина IV ст.), з погрудним зображенням і грецькою монограмою Христа (можливо, це найраніше з відомих мозаїчних зображень Спасителя). Ймовірно, будувалися і храми. Місіонери Британської Церкви — святий Іллтуд, свята Нініан і святий Патрик — проповіду­вали Благу Вість населенню Уельсу, Шотландії та Ірландії. Все це свідчить про значний розвиток церковного життя в Римській Британії.

Але Римська імперія в цей час вже наближалася до свого занепаду. У 395 р. вона була розділена на Східну (пізніше відому нам як Візантія) і Західну, що швидко наближалася до своєї загибелі. «Свободой Рим возрос, а рабством погублен», за образним визначенням О. С. Пушкіна. «Народы юные, сыны свирепой брани» — пікти півночі, скотти з Ірландії, сакси з материка — все частіше проривають укріплення і вторгаються в межі провінції. Її правителі, спокушені ослабленням центрального керівництва, узурпують владу і навіть посягають на імператорський трон, відводячи з собою війська, тим самим залишаючи Британію зовсім беззахисною. Все це, а також слабка романізація населення привело до втрати Римом цієї окраїнної провінції. Від 410 р. указом імператора Гонорія римський протекторат над Британією було скасовано — вона була віддана на ласку власної долі. Романо-кельтське населення утворило кілька дрібних князівств, невдовзі завойованих прихідцями з континенту — англами і саксами.

Саксонський період (449–1066 рр.). Хрещення англосаксів

Незалежність не принесла романо-кельтам (бриттам) процвітання. Римська цивілізація занепадає, населення міст швидко скорочується, життя в багатьох з них поступово завмирає, або вони перетворюються на села. Бартер замінює монетний обіг, ремесло мізерніє. Занепад торкнувся і кельтської Церкви: вона опинилася під впливом єресі пелагіанства. Пелагій (кельтське ім’я Морган, † після 418 р.), римський християнський чернець кельтського походження, на противагу концепції благодаті і призначення Августина Блаженного, вважав спасіння людини результатом її власного морально-аскетичного зусилля і заперечував спадкоємну силу первородного гріха. Пелагіанство після довгого протистояння було засуджено як єресь на Третьому Вселенському Соборі в 431 р. Ще раніше послідовники Пелагія знайшли прихисток на батьківщині вчителя. Для викорінення єресі вчитель святого Патрика святий Герман Оксеррський двічі відвідував Британію в 429 і 440 рр.

Не маючи змоги протистояти набігам піктів і скоттів, бритти, за переказами, в 449 р. призвавши на допомогу ютів, розбили ворогів, але їхні успіхи привернули на острів нові орди германців — саксів, англів та ютів. Більш ніж столітня запекла боротьба між кельтським населенням та іноземними прибульцями завершилася поневоленням і асиміляцією, а почасти відтісненням бриттів у гори Уельсу і Корнуолл, де вони ще довго зберігали свою незалежність. Частина переселилися на материковий півострів Арморику (нинішня Бретань у Франції). Героєм цієї національної боротьби, згідно з кельтським епосом, став їхній король Артур і його лицарі Круглого столу. Під його керівництвом, близько 500 р., біля якоїсь не встановленої г. Бадон бритти здобули рішучу перемогу, на десятиліття затримавши просування саксів (останнє підтверджує й археологія). Але сили були не рівні. У своїй «Історії розорення Британії» преподобний Гільда Мудрий († 570) суворо засуджував своїх одноплемінників-бриттів, за гріхи яких острів зазнав нашестя англосаксів.

Язичники англосакси всіляко намагалися витіснити християнство зі своїх володінь, проте місіонери продовжували активно поширювати його в кельтських землях — в Ірландії, де воно особливо вкоренилося; в Уельсі, де діяв єпископ Давид Валлійський (Меневійський, † між 587 і 601 рр.), просвітитель і святий покровитель краю. У 563 р. виходець з Ірландії святий Колумба заснував перший монастир на території нинішньої Шотландії, на острові Іона. Тут склалася (в результаті відсутності міст з успадкованими від Риму муніципальними інститутами управління, що стали в більш розвинених країнах опорою єпископської влади) монастирська структура кельтської Церкви. Деякі особливості богослужіння, особлива кельтська пасхалія (збірник правил, на підставі яких визначається день святкування Пасхи), особлива форма тонзури — ось, власне, єдині серйозні розбіжності в тодішній релігійній практиці Риму та кельтської Церкви. Але це згодом стало причиною їхнього гострого суперництва в місіонерській діяльності серед англосаксів. Якщо римські проповідники були активнішими на південному сході, то ірландські просувалися з північного заходу.

Завоювавши Англію, англосакси створили не одне, а сім (спершу навіть дев’ять) держав (т. зв. Гептархія, дослівно «Семицарство»). Спочатку вони вперто трималися язичництва, у своїх набігах на бриттів руйнували храми, спалювали монастирі і знищували бібліотеки, але з розвитком суспільних відносин і державності становище змінювалося. У крайньому південно-східному з їхніх королівств Кенті християнство вперше стало державною релігією. Місцевий король Етельберт, одружений з християнкою — Бертою, дочкою франкського короля Харіберта I, після смерті короля Уессекса став бретвальдом — номінально верховним англосаксонським правителем. Мабуть, як і багато правителів Європи до і після нього, сподіваючись на посилення своєї влади за допомогою світової релігії, він попросив папу Григорія відрядити місіонерів. Біографи дружини короля відзначають її роль в ухваленні рішення чоловіком. Історики, через відсутність прямих свідчень у документах, розходяться у тому, йшла ініціатива розпочати місію від кентського двору чи від папи. Як би там не було, святий папа Григорій I Великий, знаний у православній традиції як Григорій Двоєслов († 604, папа Римський від 3 вересня 590 р.), послав сюди місію у кількості 40 чоловік на чолі з бенедиктинським ченцем святим Августином, на той час пріором монастиря святого Антонія в Римі.

У 597 р. місія прибула в столицю Кенту Кентербері. Король дозволив використовувати для служб каплицю дружини — церкву святого Мартіна, дозволив вільно проповідувати, велів відновити інші старі храми римських часів. На Різдво святий Августин охрестив кілька тисяч чоловік. Король Етельберт сам прийняв Хрещення (швидше всього — раніше, 2 червня того ж року, на Трійцю, а можливо, і кількома роками пізніше) і сприяв подальшій християнізації своїх володінь. Святий Августин — «апостол англійців» — став першим єпископом, а з 601 р. — архієпископом Кентерберійським. Він створив монастир святих Петра і Павла, що став згодом абатством святого Августина. Була заснована єпархія в Йорку, потім з’явилися ще дві — в Лондоні і Рочестері. За рік до своєї смерті, в 603 р., виконуючи бажання папи, він зробив спробу об’єднання під своєю владою кельтських єпископів. Однак тоді це зробити не вдалося. Позначилися його незнання місцевих звичаїв, розбіжності, описані вище, і побоювання бриттів перед експансією англосаксонських королівств Уессекса і Мерсі, що межували з ними. Ці та інші королівства прийняли Хрещення у наступні десятиліття, останнім — сусідній з Кентом
Сассекс.

У Нортумбрії, де зійшлися обидва потоки місіонерів, Хрещення супроводжувалося різними ускладненнями. Щоб вирішити застарілі суперечки про пасхалії, тонзури та всі інші відмінності, що викликали протистояння, у Стріншалці (Стренешалці; два століття потому вікінги назвуть його Уітбі) в 664 р. був скликаний Собор. Настоятелькою монастиря, де проходив Собор, була тоді свята Хільда (614–680). Поставлений у тому ж році єпископом Йоркським святий Уілфрид зміг перемогти в диспуті прихильника кельтської традиції єпископа Нортумбрії Колмана. Римська точка зору взяла гору, але все ж основою Церкви Англії (англ. — The Church of England, лат. — Ecclesia Anglicana), що формувалася тоді, стала комбінація всіх трьох «потоків» християнства: римської традиції святого Августина Кентерберійського та його наступників, залишків старої римо-британської Церкви та кельтської традиції, яка прийшла з Шотландії разом з місіонерами — святим Айданом, «апостолом Нортумбрії» († 651), і святим єпископом Хексема Кутбертом († 687).

За часів правління архієпископа Феодора Кентер­бе­рійсь­кого в 672 р. відбувся церковний Собор у Хертфорді, що став першим загальним Собором Англійської Церкви. Англійська Церква отримала єдність, якої так не вистачало англійському народу, що формувався, напередодні важких випробувань — навали вікінгів. У результаті зростання просвітництва виникають зачатки християнської літератури, яка досягла високого ступеня розвитку в «Церковній історії народу англів» ченця Беди Досто­славного (бл. 672–735). Англосаксонський літописець, який писав латиною, охопив своїми творами період майже 800 років — від походів у Британію Юлія Цезаря до 731 р. Його описи сучасних або близьких йому за часом подій особливо важливі, бо є головним, а нерідко і єдиним писемним джерелом з історії Англії того часу. Святому Беді належать також коментарі на Євангеліє і твори отців Церкви, трактати з граматики і природознавства.

У 793 р. язичники-вікінги розорили монастир у Ліндісфарні. Відтоді з Данії та Норвегії все частіше прибувають човни-драккари із завойовниками. Від 865 р. «дани», як називали їх англійці, влаштувалися на острові, і почалася затяжна «битва за Англію», за висловом недавнього минулого. Майже два століття з перемінним успіхом тривала ця боротьба. Зовнішня небезпека прискорила утворення єдиного Англійського королівства. Від початку IX ст. сім королівств поступово підпадають під вплив Уессекса. Короля Уессекса Егберта (802–839) частина істориків вважає першим королем Англії. Його онук, Альфред Великий (871–899), перший з королів
Уессекса став сам називати себе королем Англії. Він намагався звільнити свою країну, отримавши в 878 р. перемогу над датчанам поблизу Етандуна. За умовами миру ватажок данів, король Східної Англії Гутрум, був змушений прийняти Хрещення, причому Альфред став його хрещеним батьком. Уедморський договір розділив Англію між данами і королем Уессекса. Данці населяли так званий Данелаг (область данського права) — територію у північно-східній частині Англії. Альфред відновив за рахунок своєї скарбниці десятки монастирів і заснував при них школи, особисто переклав з латини кілька творів і переповів «Історію» Беди Достославного так, що вона надовго стала улюбленим твором у країні. За його ініціативою в 891 р. було розпочато «Англосаксонську хроніку». Але найбільше дбав благочестивий король про Церкву і релігійну освіту народу. Він переклав деякі глави з Біблії і творів блаженного Августина.

Близько століття, аж до часу короля Етельреда II Нерозумного (978–1016), Англія пожинала плоди діяльності свого великого сина. Але з цього часу данці відновили напади, незважаючи на виплачувану їм данину, для чого з народу стягували податки — «данські гроші». Етельред пішов війною на датчан, сподіваючись вигнати їх з острова, але в результаті сам втратив трон. А через півстоліття Англія була завойована армією Вільгельма Завойовника, герцога Нормандії, — почався новий період в її світській і церковній історії.

Володимир Моїсеєнко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.