ВІДХІД У “ДАЛЕКИЙ КРАЙ”, АБО РЕАЛЬНА НЕРЕАЛЬНІСТЬ

Є в сучасному православному парафіяльному житті особливість, про яку знає більшість священиків. При цьому самим священикам часто приділяється “особливе місце”, щоправда, не в перших рядах… Я маю на увазі групи або невеликі об’єднання віруючих у самій парафії, думки та дії яких, як-то кажуть, “не завжди співпадають з позицією” настоятеля або навіть правлячого архієрея. Ці парафіяни моляться й постують, сповідаються та причащаються. Не уникають вони і справ милосердя…


Тож навіщо тоді знадобилося церковним чадам створювати, здавалось би, у віками усталеному парафіяльному житті інший світ, іншу реальність? Що стає каталізатором появи груп віруючих, які начебто з нами, але, по суті, не з нами?

На жаль, слова апостола Павла про те, що серед церковного народу трапляються заздрощі, чвари та незлагоди, актуальні й понині.
Людина, яка ще не прийшла у Церкву, але вже взяла в руки Євангеліє, послухавши чи переглянувши чергову православну програму, хоче бути з тими, хто схожий на Христа або хоча б подібний до святих. Але при цьому стати таким наш майбутній потенційний парафіянин найчастіше хоче без особливих зусиль і, бажано, якнайшвидше. Він ще не знає, що Церкву називають цілительницею душ людських не для того, щоб виправдати гріховність парафіян, але щоб вказати, що зцілення під склепіннями храму — процес тривалий і складний.
Наше старше та й середнє покоління, тобто переважну більшість тих, хто сьогодні наповнює храми, у доцерковному житті навчали прогресувати, а не преображатися. І з таким досвідом розуміння моральної досконалості вони прийшли в Церкву, привносячи у парафіяльне життя ті постулати, звичаї та принципи, до яких звикли поза храмом і на яких виховувалися в атеїстичні часи. Це стає головною передумовою появи груп віруючих, які відрізняються від інших парафіян своєю непримиренністю, відособленістю та критиканством.
Дуже важко людині “дивлячись на славу Господню, преображатись у той же образ від слави до слави” (див: 2 Кор. 3: 18).
Не отримавши в Церкві бажаного відразу, за старою радянською звичкою починають шукати ворога й визначати винних. Також спрацьовує відомий із книги Буття принцип, коли Адам впав у гріх, то спочатку звинуватив Єву, а потім і Бога у тому, що сталося. Пригадуєте: “жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв” (Бут. 3: 12)?
Як потрібно зустріти людину, яка прийшла у храм Божий, щоб вона звернула свій погляд усередину себе й щоб причину свого гріха, невдач та помилок шукала не в зовнішніх обставинах?
Тут і починається парафіяльна робота священика та його вірних співмолитвеників і помічників.
Священик не повинен нав’язувати парафіянам власні симпатії й антипатії щодо широкого кола життєвих явищ (особливо політичних уподобань). А надто потрібно бути обачним у тих питаннях, де ще немає однозначної богословської оцінки, і з приводу яких ще відбувається церковна дискусія. Категоричність можлива лише тоді, коли перед нами очевидне зло.
Буває, що провина священика (а тим більше настоятеля парафії) у випадку створення групи, далекої від повсякденної об’єктивної реальності, полягає у тому, що пастир стає на чийсь бік. Позиціонування: “ми настоятельські” або “з нами батюшка” — не об’єднавчий, а роз’єднувальний фактор. Віряни заходжуються вишукувати гріхи один в одного. Незначні недоліки й огріхи набувають “всесвітньо історичного значення”. Намагаючись догматизувати свою позицію, знаходять підтвердження та приклади з житій святих, наводять цитати святих отців і вирвані з контексту євангельські слова. Сумнозвісні чукотські й пензенські події — яскрава ілюстрація того, коли віруючі, втративши реальну оцінку дійсності, на чолі зі своїми “пастирями” створюють маргінальні групи, що не мають нічого спільного з Православ’ям.
Біда ще й у тому, що у наших проповідях ми мало говоримо й наводимо прикладів про важливість молитви однин за одного. Виголошення єктенії “сами себе и друг друга и весь живот наш Христу Богу предадим” стає єдиним проханням богослужіння, де ми закликаємо молитися один за одного. Приватне, особисте, суто індивідуальне домінує. Кивок “здрастуйте” убік постійного сусіда по місцю у храмі, аж ніяк не означає молитви за нього. У храмі багато віруючих, таких, які розуміють Православ’я однаково, але стосовно одне одного вони залишаються чужими.
Особливо слід зазначити, що ті, хто вперше переступає поріг храму, вважають, що священик — це саме та людина, яка може розв’язати усі їхні проблеми. Не Христос, а саме священик уявляється їм останньою інстанцією. Такі миряни ще не знають, що таке духовне життя з його труднощами і вимогами повсякденної невпинної праці. На священика або на “старих” і досвідчених парафіян звалюються не тільки питання, але й перекладаються особисті рішення. Лякатися цього не варто, а от бути терплячим, шанобливим, турботливим і завбачливим конче потрібно. Чим менше у наших словах буде вимогливого й неухильного “повинен”, і чим більше ми будемо бачити у людині образ Божий, тим менше небезпеки, що, зіткнувшись з невдачею, ця людина не створить свій, окремий духовний світ.
Навіть на тих парафіях, де люди зазнайомлюються, як правило, це знайомство випадкове, побіжне. Наважусь стверджувати, що такий індивідуалізм і самозамкнутість є гріхом і однією з причин слабкості сучасного Православ’я. Я тут не маю на увазі інтровертів, тобто людей, орієнтованих на себе, вони є в будь-якому суспільстві. Але, напевно, тільки в “пострадянському” Православ’ї орієнтованість на себе стала стереотипом поведінки 90 % віруючих. Мирянин не спасається сам-один. Радше навпаки — звертаючись до книг і зрідка сповідаючись різним священикам, людина живе не за Переданням, а згідно з “Православ’ям, як я його розумію”. Навіть ченці спасаються в общині, що вже казати про мирян, які живуть у суспільстві, сповненому спокус та випробувань, — вони потребують постійного спілкування з одновірцями. Обмін досвідом духовного життя, допомога неофітам з боку духовно зрілих християн — усе це необхідно мирянам: “Будемо уважними один до одного, заохочуючи до любові й добрих діл, не будемо залишати зібрання свого, як у деяких є звичай; але будемо умовляти один одного, і тим більше, чим більше бачите наближення того дня” (Євр. 10: 24–25).
Індивідуалізм — одна з причин відходу туди, де об’єктивну реальність замінює суб’єктивно створений світ, де панують “віртуальні реалії”, вкорінені у власному гріховному “я”.
З іншого боку, там, де громада не вимагає обов’язкової однаковості усіх і кожного, де індивідуальність людини — невід’ємна і необхідна складова парафіяльного життя, — там ризик отримати серед своїх власних парафіян маргінальну групу — мінімальний.
Громада починається тоді, коли услід за богослужбовим життям відбувається її природний розвиток — християнське спілкування православних людей: “По тому знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13: 35).
Парафія залишиться лише назвою, якщо людина, яка прийшла у храм, не знайде місця своїй особистості в парафіяльному житті й залишиться самотньою серед тих, кого вона мала б вважати одновірцями. І ці “самотні” обов’язково знайдуть одне одного і створять “церкву” у Церкві, свою реальність, де проблема особистого спасіння буде пов’язана або з ІПН, або з шануванням Распутіна, або із загальним покаянням за царевбивство, або з черговим політичним лідером, або з нескінченними звинуваченнями й викриттями у відступництві тих, хто в чомусь з ними не згоден…
Протоієрей Олександр Авдюгін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.