В УСЬОМУ ВСЕСВІТ ЙОГО БЕЗКРАЙНІЙ. Говорять герої книг Достоєвського

11 листопада увесь світ відзначав 190-річчя від дня народження Федора Михайловича Достоєвського – геніального письменника й християнського мислителя. Ось як писав про нього святий Сербської Церкви преподобний Іустин (Попович): «З якого б боку ми не наближалися до Достоєвського, в усьому все­світ його безкрайній, горизонти його безмежні. Багатогранність його генія вражаюча. Здається, що Верховна Істота взяла ідеї з усіх світів і посіяла їх в одній людській душі, і так з’явився Достоєвський. У повноті своєї особистості він – і пророк, і мученик, і апостол, і поет, і філософ. Він належить всім світам і всім людям, бо він як вселюдина неосяжний і невичерпний.

Ця людина – для усіх вселюдина й усім він рідний: рідний сербам, рідний болгарам, рідний грекам, рідний французам, рідний він усім людям на всіх континентах. Він – у кожному з нас, і кожний з нас може знайти себе в ньому. Своїм вселюдським співпереживанням та любов’ю він рідний усім людям. Ніщо людське йому не чуже, і кожна людина йому дорога. Якщо це злочинець, то він віднайде в ньому розуміння, якщо це стражденний, то в ньому знайде опочинок, якщо це мученик, то в ньому він знайде заступника, якщо це зневірений, то в ньому він утішиться, якщо це бідняк, то він прийме його у свої обійми, якщо невіруючий, то він буде йому благим наставником, якщо віруючий, то в ньому він знайде чудесну апологію віри.

Але вселюдині Достоєвському і все Боже не чуже, тим більше не чуже, якщо це Боже дано і явлено в Особі Боголюдини Христа. Бо у своєму безмежному віруванні у Христа він пізнав усю Його таїну і в своїй безмежній любові до Нього зробив усі Його Божественні чесноти своїми. А тому людині, кожній людині, і найнегіднішій, і найдобрішій, Достоєвський може дати все, що їй необхідно для морального самовдосконалення, аж до боголюдської досконалості. Шлях, який пройшов Достоєвський за час свого земного життя, можна вважати найдовшим, таким, який рідко випадає на долю людської істоти на цій планеті. Діапазон його думок, почуттів, намірів та прагнень настільки великий, що може бути властивий тільки вселюдині. Дійсно, все, що може людина в житті пережити, Достоєвський пережив у небаченому масштабі, притому неймовірно гостро і значуще. На полі битви його серця і розуму довго билися диявол з Богом, поки нарешті остаточно не переміг Він – чудесний Бог і Господь – Боголюдина Христос. Все інше, людське й диявольське, назавжди загинуло. І тільки одне залишилося непереможеним у цій боротьбі: він – вселюдина, і його незмінний ідеал – Боголюдина». 
Про Достоєвського та його творчість написано томи й томи досліджень, у тому числі й православними мислителями й богословами. У відомого ієрарха Церкви митрополита Антонія (Храповицького) є стаття «Пастирське вивчення людей і життя за творами Ф. М. Достоєвського». Обсяг та багатогранність написаного Достоєвським і про Достоєвського величезні, і охопити все це в газетній статті неможливо, тому дамо слово героям творів Федора Михайловича. Комусь вони нагадають колишні враження від прочитаного, когось зацікавлять і спонукають ближче познайомитися з творчістю цього чудового письменника.

«Сон смішної людини».
Оповідач:
— …Я бачив істину, я бачив і знаю, що люди можуть бути прекрасними й щасливими, не втративши здатності жити на землі. Я не хочу і не можу вірити, щоб зло було нормальним станом людей… я бачив істину, — не те щоб віднайшов розумом, а бачив, бачив, і живий образ її сповнив душу мою навіки… Головне — люби інших як себе, ось що головне, і це все, більше зовсім нічого не потрібно…

«Зневажені і скривджені».
Іван Петрович:
— Добрі люди й не чекають, щоб їм спершу робили, Неллі. Вони й без цього люблять допомагати тим, хто цього потребує. Годі, Неллі; на світі дуже багато добрих людей. Тільки твоя біда в тому, що ти їх не зустрічала й не зустріла, коли було треба.

«Ідіот».
Князь Лев Миколайович Мишкін:
— Я… повертаючись до готелю, наштовхнувся на жінку з немовлям. Жінка ще молода, дитині тижнів шість буде. Дитя їй і посміхнулося, за її спостереженнями, вперше від свого народження. Дивлюся, вона так побожно-побожно несподівано перехрестилася. «Що ти, кажу, молодице?»… «А ось, каже, так само, як буває материна радість, коли вона першу від свого немовляти посмішку запримітить, така ж буває і в Бога радість щоразу, коли Він з Неба побачить, що грішник перед ним від усього свого серця на молитву стає». Це мені жінка сказала, майже цими ж словами, і таку глибоку, таку тонку й істинно релігійну думку, таку думку, в якій вся сутність християнства разом висловилася, тобто все поняття про Бога як про нашого рідного батька та про радість Бога про людину, як батька про своє рідне дитя, — найголов­ніша думка Христова! Проста жінка! Правда, мати…

«Злочин і кара».
Семен Захарович Мармеладов:
— Жаліти! навіщо мене жаліти!.. Навіщо жаліти, кажеш ти? Так! мене жаліти немає за що! Мене розіп’яти треба, розіп’яти на хресті, а не жаліти! Але розіпни, судде, розіпни й, розіп’явши, пожалій його! І тоді я сам до тебе піду на розп’яття, бо не веселощів прагну, а скорботи і сліз!.. Чи думаєш ти, крамарю, що цей півштоф твій мені насолоду приніс? Скорботи, скорботи шукав я на дні його, скорботи і сліз, і пізнав, і знайшов; а пожаліє нас Той, Хто всіх пожалів і Хто всіх і вся розумів, Він єдиний, Він і суддя. Прийде у той день і запитає:
«А де донька, що мачусі злій і сухотній, що дітям чужим і малолітнім себе віддала? Де донька, що батька свого земного, п’яницю непотребного, не жахаючись звірства його, пожаліла?» І скаже: «Прийди! Я вже простив тебе раз… Простив тебе раз… Прощаються ж і нині всі гріхи твої численні, за те, що полюбила багато…» І простить мою Соню, простить, я вже знаю, що простить… Я це нещодавно, як у неї був, в моєму серці відчув!.. І всіх розсудить і простить, і добрих і злих, і премудрих і сумирних…
І коли вже закінчить над усіма, тоді скаже й нам: «Виходьте, скаже, й ви! Виходьте п’яненькі, виходьте слабкенькі, виходьте соромітники!» І ми вийдемо всі, не соромлячись, і станемо. І скаже: «Свині ви! образу звіриного й печаті його; але прийдіть і ви!» І возглаголять премудрі, возглаголять розумні: «Господи! навіщо цих приймаєш?» І скаже: «Тому їх приймаю, премудрі, тому приймаю, розумні, що жоден з цих сам не вважав себе гідним цього…» І простягне до нас руки Свої, і ми припадемо… й заплачемо… і все зрозуміємо! Тоді все зрозуміємо!.. і всі зрозуміють… Господи, нехай прийде Царство Твоє!

«Підліток».
Макар Іванович Долгоруков:
— Всяка травинка, всяка комашка, мураха, бджола золота, всі на подив знають дорогу свою, не маючи розуму, про таїну Божу свідчать, безперервно звершують її самі. Все є таємницею, в усьому таємниця Божа. У кожному дереві, в кожній билинці ця сама таємниця міститься. Чи пташка мала співає, чи зірки всім сонмом на небі сяють вночі — все єдина це таємниця однакова… Краса несказанна скрізь! Тихо все, повітря легке; травиця росте — рости, травице Божа, пташка співає — співай, пташко Божа, немовля у жінки на руках пискнуло — Господь з тобою, крихітне людське створіння, рости на щастя, дитинча!.. Добре на світі, милий!.. А що таємниця, то воно тим навіть і краще; страшно воно серцю і дивно; і страх цей є провісником веселості серця; все в Тобі, Господи, і я сам в Тобі, і прийми мене!..

«Біси».
Степан Тимофійович Верховенський:
— …Я все моє життя брехав. Навіть коли говорив правду. Я ніколи не говорив для істини, а тільки для себе, я це й раніше знав, але тепер тільки бачу… Головне в тому, що я сам собі вірю, коли брешу. Найтяжче, в житті жити й не брехати… і… і власній брехні не вірити, так, так, ось це саме! Але зачекайте, це все потім…
— Друзі мої, — промовив він, — Бог уже тому мені необхідний, що це єдина істота, яку можна вічно любити…
— Моє безсмертя вже тому необхідне, що Бог не захоче допустити неправди й зовсім загасити вогонь любові до Нього, який раз спалахнув у моєму серці. І що дорожче любові? Любов вища буття, любов — вінець буття, і як же можливо, щоб буття їй не корилося? Якщо я полюбив Його і зрадів любові моїй — чи можливо, щоб Він погасив і мене, і радість мою і обернув нас на нуль? Якщо є Бог, то і я безсмертний!..
— Єдина вже повсякчасна думка про те, що існує щось безмірно справедливіше і щасливіше, ніж я, вже сповнює і мене всього безмірною радістю і — славою, — о, ким би я не був, що б не зробив! Людині набагато необхідніше, ніж власне щастя, знати і щомиті вірувати в те, що десь вже є досконале і спокійне щастя, для всіх і для всього… Весь закон буття людського лише в тому, щоб людина завжди могла схилитися перед безмірно великим. Якщо позбавити людей безмірно великого, то не стануть вони жити, і помруть з відчаю. Безмірне й нескінченне так само необхідне людині, як і та мала планета, на якій вона живе… Друзі мої, всі, всі: нехай живе Велика Думка! Вічна, безмірна Думка! Всякій людині, ким би вона не була, необхідно схилитися перед тим, що є Великою Думкою. Навіть найнікчемнішій людині необхідно хоча б щось велике.

«Брати Карамазови». 
Старець Зосима:
— Любіть усе творіння Боже, і цілісно, і кожну піщинку зокрема. Кожен листочок, кожен промінь Божий любіть. Любіть тварин, любіть рослини, любіть всяку річ. Будеш любити всяку річ і таємницю Божу осягнеш в речах. Осягнеш одного дня і вже безустанно станеш її розпізнавати все дальше й більше, з дня на день. І полюбиш нарешті весь світ цілковито, всесвітньою любов’ю.

«Брати Карамазови». 
Альоша Карамазов:
— Панове, ми скоро розлучимося… І що б там не сталося з нами потім в житті, хоча б ми і двадцять років потім не зустрічалися, — все‑таки пам’ята­тимемо про те, як ми ховали бідного хлопчика, в якого колись кидали камінням, пам’ятаєте, там біля місточка? — а потім так усі його полюбили. Він був славний хлопчик, добрий і хоробрий хлопчик, відчував честь і гірку батьківську образу, проти якої і повстав.
Отже, по‑перше, пам’ята­тимемо його, панове, все наше життя. І хоча б ми були зайняті найважливішими справами, досягли почестей чи втрапили б у якесь велике нещастя, — все одно не забувайте ніколи, як нам було якось тут добре, всім разом, об’єднаним таким хорошим і добрим почуттям, яке й нас зробило на цей час любові нашої до бідного хлопчика, можливо, кращими, ніж ми є насправді… Знайте ж, що нічого немає вищого і сильнішого, і здоровішого, і кориснішого для подальшого життя, як добрий якийсь спогад, і особливо винесений ще з дитинства, з рідного дому.
Вам багато говорять про виховання ваше, а ось який-небудь отакий прекрасний, святий спогад, збережений з дитинства, можливо, найкраще виховання і є. Якщо багато набрати таких спогадів з собою в життя, то спасена людина на все життя. І навіть якщо й один тільки добрий спогад з нами залишиться в нашому серці, то й той може послужити коли-небудь нам на спасіння.

«Брати Карамазови». 
Альоша Карамазов переповідає слова старця Зосими:
— За людьми безперервно треба, як за дітьми, ходити, а за деякими, як за хворими в лікарнях…

Підготували: монахиня 
Євтропія (Бобровнікова),
Ірина Бутузова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.