«В ТЕМНИЦІ БУВ, І ВИ ПРИЙШЛИ ДО МЕНЕ». Бесіда з тюремним священиком

Протоієрей Віктор Яценко має декілька відповідальних послухів. Він настоятель Спасо-Преображенського храму на території управління Державної пенітенціарної служби України та домового храму в ім’я святого рівноапостольного князя Володимира у Верховній Раді України. Крім того, отець Віктор — голова Синодального відділу УПЦ у справах пастирської опіки пенітенціарної системи країни. Перш ніж говорити про тюремну місію Української Православної Церкви, ми попросили батюшку розповісти про себе, про те, як Господь покликав його до священицького служіння.

— Моя зустріч із Богом відбулася на фоні пошуків сенсу життя. Не «вдарив грім», не було якихось раптових стрімких подій. Та й від батьків віра до мене не прийшла. Народився у сім’ї технічної інтелігенції: мама — інженер-технолог хімічної промисловості, тато — інженер-електрик. У 1990-ті роки я навчався у вузі на факультеті автоматизації та робототехніки, займаючись конструюванням технічних апаратів, пов’язаних із промисловістю. Начебто і з професією визначився, але душа відчувала брак чогось глобального, значущого. І Господь допоміг. Я познайомився з віруючими людьми, зі священиками, і зрозумів, що сенсом життя повинна стати віра в Бога. Відвідуючи богослужіння, спілкуючись із духівником, вирішив кардинально змінити своє життя, отримати духовну освіту, щоб служити Богу. Духівник порадив спочатку закінчити вуз і все ретельно зважити.
Але чим далі я вчився, тим більше переконувався, що мій шлях інший. І я вступив до Одеської духовної семінарії. Там для мене відкрилося нове життя. Чотири роки навчання принесли свої плоди, я став іншою людиною. Потім вступив до Київської духовної академії, де, зазвичай, учні вже з першого курсу вибирають напрям своєї майбутньої пастирської діяльності. Спочатку я ніс послух у Синодальному відділі із взаємодії зі Збройними силами, співпрацював із журналом «Віра і честь», потім став його редактором. Моїм наставником і керівником був владика Августин, на той час архієпископ Львівський, тепер митрополит Білоцерківський. Це людина дивовижної енергії, виняткових організаторських здібностей. Я багато чого у нього навчився. Ми бували у військових частинах, спілкувалися з офіцерами й солдатами. Стикнувся також і з тюремною місією…

— Розкажіть про це докладніше.

— У пострадянській країні, після 70-річного атеїстичного полону, про духовну місію спочатку не могло бути й мови.

У місця позбавлення волі перші священики прийшли на початку 2000-х. Тоді пенітенціарна служба ставилася до Церкви дуже насторожено. Та й досвіду такого служіння практично не було. Духовенство нашої Церкви отримало благословення Священного Синоду активізувати православну місію у війську, правоохоронних органах, місцях виконання покарань.
Щоб проводити успішну місію, потрібно було вивчати менталітет ув’язнених, який дуже відрізняється від менталітету звичайних людей на волі, зрозуміти закони «світу за ґратами». Це непросте завдання. Знадобилося увійти в їхню спільноту, щоб спробувати відкрити душу людини, яку держава ізолювала від суспільства.

У Синодальному військовому відділі був лише сектор з роботи в місцях відбування покарань. Священний Синод розглядав питання про оптимізацію діяльності священиків у армії і в’язницях. І стало абсолютно очевидним, що робота в армії та в місцях позбавлення волі ніяк не перетинається, оскільки у призовників і злочинців зовсім різні життєві мотивації. Перших кличе присяга, долю других визначає вердикт суду. Та й співробітники в’язниць, хоча й вони у погонах, не зовсім люди армійські. Й завдання у них різні. Адже в армії мова йде про захист Вітчизни, а в пенітенціарії блокується зло, ставиться перешкода розповзанню злочинним раковим пухлинам суспільства.

Коли у 2009 р. створили Синодальний тюремний відділ, перевагу надали тим, хто в цій сфері працював. Я був тоді вже у священному сані, й мені доручили координувати місію в місцях позбавлення волі. Прийняв цей послух як волю Божу, розуміючи, наскільки він тяжкий, але важливий і необхідний.

Поділюся з вами своєю особистою думкою, яка сформувалася у мене за роки роботи в Синодальному пенітенціарному відділі: від якості й від успіху нашої місії в місцях позбавлення волі почасти залежить і доля Православ’я в Україні.

Ви запитаєте — чому? Тому що в’язниці збирають разом таких людей, які в буденному житті у храм ніколи не заходять. На волі з ними спілкуватися дуже складно, оскільки вони одурманені наркотиками або алкоголем, ніколи не чули церковних проповідей, не знають, що таке покаяння, не можуть побачити свою гріховну природу, свої пристрасті. Ці люди по-своєму дуже нещасні. А тут є можливість достукатись до них: тут вони тверезі, з ними можна говорити про віру, про серйозні речі. Звичайно, вони страждають. Але людина, що знаходиться в скрутних обставинах, страждає плоттю, в якійсь мірі перестає грішити і більш схильна до сприйняття слова Божого. У неї відбувається переоцінка цінностей, вона замислюється про те, чому опинилася у в’язниці, де змушена проводити, можливо, найкращий час свого життя. Таким чином, народжується думка про Бога, про сенс життя. І ось тут зусилля священиків можуть принести такий плід, який дуже важко зростити на волі.

— Отче Вікторе, які першочергові завдання Ви ставите у своїй діяльності?

— Ми впритул наблизилися до законодавчого оформлення статусу тюремного священика, бо це особ­ливий клас духовенства, який несе специфічне пастирське служіння. Потрібна спеціальна підготовка, як з боку Церкви, так і з боку держави. В інших країнах цих священиків називають тюремними капеланами. Держава допомагає їм у пастирській та соціальній роботі, адже право на свободу совісті, релігії вважається одним із базових. Проте зусиль лише Церкви замало, вона не може взяти на себе увесь сегмент цієї діяльності. Без підтримки держави тюремне служіння дуже важко налагодити.

Мова також йде про притягнення до тюремного служіння мирян як волонтерів. Це було б великою підмогою для священнослужителів. Один священик у в’язниці не дуже багато може встигнути. Сама служба, підготовка до неї забирає багато часу. Волонтери могли б проводити бесіди, готувати бажаючих до Хрещення, вести недільні школи.

У Російській імперії існувала громадська організація, що складалася з мирян, яка називалася «Комітет опіки тюрем». Вона навіть брала на себе обов’язки з матеріального утримання тюремних пастирів. Ми хочемо відродити цю діяльність. Адже Господь сказав у Нагірній проповіді: бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; жадав пити, і ви напоїли Мене; був странником, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви одягнули Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; в темниці був, і ви прийшли до Мене (Мф. 25: 35–36).

Крім того, ми хочемо організувати при Синодальному відділі постійне періодичне видання, яке б висвітлювало діяльність пенітенціарної місії та служило підмогою для самих священиків, що опікуються людьми, які оступилися.

Також на порядку денному — розвиток та оформлення програм з роботи із жертвами злочинів. Це величезне поле діяльності, робота на якому може принести великі плоди. Ми бачимо цих людей, але нічого не знаємо про них. Вони не говорять про свої образи, травми, біль. Часто приходять, стоять з опущеними очима у притворах, не наважуючись підійти до священика, запитати про те, що мучить. Важкість травми, нанесеної їм, заважає бути нормальним членом суспільства. Цей біль час не лікує.

— Успіх тюремної місії полягає ще й у тому, коли з місць позбавлення волі людина виходить розкаяною?

— Кількість ув’язнених, які відвідують служби в тюремному храмі, залежить від атмосфери у в’язниці й від того, як людина готується до виходу на свободу. З чим вона повернеться? Зі злістю, з агресією, з бажанням помститися, з ненавистю до всіх, мовляв, «я сидів, а ви розкошували»? Повірте, така зарядженість людини не на користь суспільству. І з такою людиною не хотілося б зустрітися ввечері у провулку…

Або вона повернеться з усвідомленням того, що порушила закон, що вона грішна, що в неї немає сил перемогти гріх, який носить у собі, ту саму алкогольну чи наркотичну залежність, потяг до крадіжок. І вона при цьому розуміє, що допомогти їй може тільки Господь, що тільки з допомогою Божою вона зможе змінити себе, свою душу, приборкати свої пристрасті та гріховні поривання.

Ось дві різні людини, які виходять із в’язниці. І якщо віруючий знову оступиться, все одно з ним легше вести виховну роботу, тому що він знає, як потрібно позбавлятися від гріха, від злочинної залежності.

— Чи можна охарактеризувати діяльність пенітенціарної служби в цифрах?

— Ми духовно опікуємося людьми, які перебувають у в’язницях, а також тими, хто перебуває під слідством і стоїть на обліку в кримінально-виконавчій інспекції. Таких у нашій країні приблизно 300 тисяч осіб. До цієї цифри варто додати ще близько 50 тисяч пенітенціарного персоналу. Це фахівці, які відважилися боротися зі злом, тому вони також потребують пастирської турботи, можливо, навіть більше, ніж ув’язнені, оскільки від них залежить, чи звучатиме у в’язниці церковна проповідь і на кого ув’язнені стануть орієнтуватися.
У широкому сенсі тюремне служіння охоплює набагато більше людей, ніж реєструє статистика. По-перше, це люди, які відбувають покарання, і ті, хто вже звільнився і має гіркий досвід — з ними священик може говорити однією мовою; по-друге, це жертви злочинів, на яких, на жаль, ніхто не звертає уваги — ні держава, ні громадські організації (а за кордоном ця категорія населення перебуває під особливим захистом і опікою).
Тюремне служіння охоплює і родичів ув’язнених. Це теж непрямі жертви злочинів, учинених їхніми близькими. Через злочин чоловіка, батька, сина сім’ї приречені на страждання, на громадський осуд. До того ж ці сім’ї страждають соціально, адже годувальники перебувають за ґратами. Мало того, що вони не можуть допомогти своїм родичам, так ще й самі потребують матеріальної підтримки, чекають передач від близьких. Родичів ув’язнених можна побачити біля слідчих ізоляторів і в’язниць. Їхні обличчя зовсім не радісні, що й зрозуміло: дуже важко бачити рідну людину виснаженою і пригніченою.
Зараз ми готуємо комплексну програму. У кожній колонії України висить оголошення такого змісту: «Якщо хочете подбати про ваших дітей, зробити їм радісний подарунок, повідомте у Синодальний відділ з тюремного служіння адресу, контактну особу і вік дитини». Це дозволить привітати кожну дитину із Різдвом від імені її батька чи матері, які перебувають в ув’язненні. Крім того, відбираємо за листами найзнедоленіших дітей і запрошуємо їх до Києва на зустріч Різдва у 2014 р. — з відвідуванням театрів, святкових вистав. Зараз спільно із громадською організацією «Золотий вік України» йде підготовка зі збору коштів, пошук спонсорів. Програма називається «Ялинка ангела».

Бесіду вів Сергій Герук
Поділюся з вами своєю особистою думкою, яка сформувалася у мене за роки роботи в Синодальному пенітенціарному відділі: від якості й від успіху нашої місії в місцях позбавлення волі почасти залежить і доля Православ’я в Україні. Ви запитаєте — чому? Тому що в’язниці збирають разом таких людей, які в буденному житті у храм ніколи не заходять
Ми впритул наблизилися до законодавчого оформлення статусу тюремного священика, бо це особливий клас духовенства, який несе специфічне пастирське служіння. Потрібна спеціальна підготовка, як з боку Церкви, так і з боку держави. В інших країнах цих священиків називають тюремними капеланами
У широкому сенсі тюремне служіння охоплює набагато більше людей, ніж реєструє статистика. По-перше, це люди, які відбувають покарання, і ті, хто вже звільнився і має гіркий досвід — з ними священик може говорити однією мовою; по-друге, це жертви злочинів, на яких, на жаль, ніхто не звертає уваги — ні держава, ні громадські організації

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.