o_Anatolij_Zatovskij

В ГОСТЯХ У БАТЮШКИ. До 70-річчя протоієрея Анатолія Затовського

Це, мабуть, найнепомітніший храм у Києві. Не випадково в оточенні гаїв і глибоких ярів Татарки він 70 років ховався від борців з «пережитками минулого», не випадково його розписував обдарований художник Іван Їжакевич, і служив тут дивовижний отець Георгій Єдлінський, який кілька десятиліть після війни таємно опікував київську інтелігенцію. Наприкінці життя він передав естафету духівництва тоді ще молодому настоятелю протоієрею Анатолію Затовському. Тепер уже й отець Анатолій готується зустрічати 70-річчя… Час плине, а Макаріївський храм усе стоїть на Старій Поляні, 46… Так думалось, коли, серед травневого цвітіння садів і гаїв цього затишного київського куточка, ніби застиглого в часі, я поспішав на зустріч із відомим київським священиком і духівником, щоб поговорити про минуле та сьогодення, про те, з яким настроєм і якими думками зустрічає поважний пастир своє 70-річчя.
Ми зустрілися у дворі біля недільної школи — старовинного одноповерхового будинку, в якому ще сто років тому збиралися на уроки Закону Божого маленькі кияни дитячого притулку, що діяв тут, і куди сьогодні знову приходять діти вже ХХІ ст. У цьому будинку жив, творив, молився учитель отця Анатолія, улюблений і незабутній пастир — протоієрей Георгій Єдлінський (1902–1988). У 2007 р., стараннями отця Анатолія та його помічників, побачила світ блискуча житійна монографія «Любляче Господа серце», що розповідає про життєвий шлях цього унікального священика, а також його батька — священномученика Михаїла Єдлінського († 1937) — святого київського пастиря, відомого в дореволюційній Росії. Отець Георгій пішов шляхом свого батька. Він був висвячений 1941 р. Весь священицький шлях, його проповіді, духовна сила і прозорливість залишилися в пам’яті парафіян Макаріївської церкви, духовних чад і близьких як яскравий і незабутній приклад пастирського служіння. На схилі його віку, в 1984 р., до нього і був посланий Господом 39-річний отець Анатолій. І ось позаду залишився ще 31 рік…
Отець Анатолій провів мене у свій скромний кабінет. Над письмовим столом — великий портрет протоієрея Георгія, який привітно дивиться зі свого часу й ніби нагадує: «Поспішайте, браття, час швидкоплинний!». Батюшка Анатолій вийняв з теки підшивку різних публікацій та рукописів, вибачився і з властивою йому якоюсь лагідною і тихою скромністю запропонував трохи зачекати, оскільки в храм приїхала мати з хворою дитиною і просила відслужити молебень про здоров’я. І я подумав тоді: скільки людських душ відчули молитву цього пастиря! Скільки людських імен вимовив він перед Господом, молячись про них день у день протягом десятиліть…
Гортаю документи, пожовклі фотографії, і переді мною оживає ціла епоха династії священиків Затовських — батька протоієрея Анатолія — Леоніда, дідуся — Михаїла, дядька — Всеволода і двоюрідного діда, брата отця Михаїла — Іоанна Затовського († 1938), новомученика, причисленого до лику місцевошанованих Черкаських святих. Про що ж запитати отця Анатолія, яке запитання поставити йому? Але батюшка, повернувшись із храму й не чекаючи запитань, сам допоміг мені.
— Ось зараз люди скаржаться на важке життя, впадають у відчай, зневіру, шукають вихід і не бачать його, — трохи задумливо сказав він. — А я їм кажу: нашим батькам, дідам і прадідам було ще складніше. Набагато складніше… Пережити революцію і громадянську війну на початку минулого, такого страшного і кривавого століття, пережити страшні 1930-ті роки — репресії, голодомор. А потім і найстрашнішу в історії світову війну. Розруху, голод, атеїзм, гоніння… Я народився 1 червня 1945 р., а війна остаточно завершилася в серпні розгромом мілітаристської Японії. Тож я належу до дітей війни… Час був і голодний, і холодний. Моя сестра Лариса старша за мене на п’ять років і розповідала потім, що каші в сім’ї вистачало тільки мені одному, як найменшому. І сестричка годувала мене з ложки, і після кожної ложечки, відправленої мені до рота, намагалася її облизати… Тато, як священик, ходив на поховання і приніс додому склянку квасолі. Такий заробіток був у батюшки, і раділи цьому. І сонцю раділи, і дощику, і першому снігу. Життю раділи, бо жили з вірою, надією та любов’ю…
З дитинства
— Ось пам’ятаю себе зовсім ще маленьким, було мені близько п’яти років. Батько був священиком, і пере­їхали ми в селище Лелеківку під Кіровоградом. А тато служив у місті. Транспорту не було, і ми ходили пішки, чотири кілометри, щоб потрапити на службу. Батько мене брав із собою в храм. І я пам’ятаю ці служби й батька біля престолу Божого. І те, як ми поверталися вже пізно увечері серед літньої природи, сяяли зірки на небесному куполі, й щось невимовно світле торкалося дитячого серця…
І ще епізод, який часто згадую. Я вже до першого класу пішов, у Вознесенську. Тато почав будувати церкву, де він служив потім 38 років, до кінця життя. Приїжджав владика Інокентій, єпископ Кіровоградський і Миколаївський (Леоферов, † 1971), і я у стихарику прислужував. Одного разу я загавився, владика вийшов з вівтаря у храм на молебень, а мені кажуть: «А де жезл владики?». І я кинувся через царські врата подавати жезл. Мене, звичайно, повернули. А наш секретар єпархії Євген Борщевський, що дав мені згодом рекомендацію на дияконське висвячення, сказав: «Тоді тебе Господь і призначив до священства»…
Про батька-священика, якого наслідував
усе життя
— Тато закінчив семирічку. Далі синові священика дорога до освіти була закрита. Для того щоб продовжити навчання, дідусь отець Михаїл, порадившись із сестрою, прийняв таке рішення: через суд віддати їй Леоніда на усиновлення. Так мого тата, щоб убезпечити від репресій, усиновила рідна тітка. Після цього він зміг вступити до черкаського медичного училища. Але хтось із учнів доніс, що він підтримує стосунки з батьком. І після першого курсу тата відрахували.
Батько був обдарованою людиною і мав дивовижну жагу до знань. Йому вдалося вступити на робітфак, потім до Черкаського педінституту, після закінчення якого він викладав у школі фізику й математику. При цьому він зберігав віру, незважаючи на гоніння і безбожні п’ятирічки. Тато розповідав, як зачинявся у себе в кабінеті фізики, ніби для підготовки до уроків, а сам молився Господу. А на Великдень, Трійцю, інші великі свята він йшов далеко в поле, де нікого не було, де можна було на весь голос співати святкові богослужбові гімни. Почалася війна, батько поспішав із Черкас додому, сподіваючись піти на фронт. Але німці вже захопили область. Як допомогти своєму народу? Душа вимагала молитви. І в 1942 р. він прийняв сан священика. Після війни, в 1947 р., заочно закінчив Одеську духовну семінарію, а в 1955 р. — Ленінградську духов­ну академію, через рік захистив кандидатську роботу.
У Вознесенську, де він служив з 1952 р., його зусиллями було побудовано Вознесенську церкву. Про характер батька можна судити за прикладом з його життя. Так, під час будівництва храму він зламав ногу. Вийшовши з лікарні, кульгаючи, щодня приходив до церкви керувати будівництвом. На милицях стояв і під час освячення храму.
Батько до кінця днів удосконалював свій духовний рівень, читав богословську літературу, виписував десятки церковних і світських журналів і газет, писав проповіді та статті для журналу «Православний вісник». У нього була величезна бібліотека. А до 1000-річчя Хрещення Русі стараннями мого батька Леоніда Затовського було розписано Вознесенський храм, побудовано куполи, дзвіницю. Будучи важко хворим, він ніколи не пропускав службу і останню Літургію відслужив за день до своєї смерті в 1990 р. (Між іншим, отець Леонід ніколи не був у відпустці ні для відпочинку, ні для лікування і не залишав парафію більш ніж на два дні.)
Про війну і Перемогу
— Війна торкнулася всіх. Мій брат 1939 р. народження, на шість років старший за мене, і він добре запам’ятав німців під час окупації А я пам’ятав уже наслідки. Люди гинули і після війни. На полях залишилися снаряди, міни. Тракторист оре поле: раз — і підірвався. А в поминальних записках — цілі стоси у вівтар надходили — все про упокій воїнів, воїнів, воїнів… Навіть на початку 1970-х років, коли я служив у Флорівській обителі дияконом, у кожній поминальної граматці половина імен була про упокій загиблих воїнів. Багато фронтовиків приходили в храми Божі. Я запам’ятав, як один фронтовик розповідав татові, як він лежав у окопі й раптом почув голос: «Стрибай убік!». І він сказав напарнику: «Давай пересунемося». А той у відповідь: «Та ми ж із кулеметом і в укритті». Тоді боєць стрибнув убік на два-три метри, а через кілька секунд у те місце, де він перебував перед цим, влучив снаряд. Товариш загинув. І боєць зрозумів — Господь урятував його, хоча він був невіруючим.
Війна, 70-річчя перемоги в якій ми відзначали нещодавно, здійснила переворот у свідомості суспільства: люди зрозуміли, що це страшне випробування — викупна жертва за зречення від Бога, і що без допомоги Божої нам не перемогти ворога. На фронтах воювали переважно хрещені, віруючі люди. А в храмах підносилася гаряча молитва духовенства та парафіян — матерів, дружин, вдів, старих, дітей. Зараз ми молимося про мир. І він обов’язково настане молитвами нашого віруючого народу.
Домашня церква
— Нескінченно вдячний своїй матушці Надії, яка підтримала мене в той момент, коли я вирішив залишити роботу в науково-дослідному інституті й піти духовною стежкою. Це був мужній вчинок і з її боку. Вона, яка з відзнакою закінчила інститут, аспірантка, що подавала блискучі надії, поставила хрест на своїй науковій кар’єрі і цілком присвятила своє життя нашій домашній церкві. У 1974 р., при «розвиненому соціалізмі», — це був подвиг, бо моє священство на той час розцінювалося деякими співробітниками майже як зрада Батьківщині, й вони «радили» дружині негайно розлучитися з таким чоловіком.
Ми ніколи не жалкували про зміну життєвого шляху, хоча труднощів випало більш ніж досить. Матушка Надія завжди була і є моїм однодумцем, помічником і вірним другом, розділивши зі мною шлях служіння Христу… А пам’ятаю, як після мого висвячення колишні співробітники і «друзі», щоб не зустрічатися зі мною, переходили на інший бік вулиці. Мій друг ледь не позбувся роботи лише за те, що взяв мене (тоді вже диякона Флорівського монастиря) свідком на весілля… Якось ми з отцем Миколаєм Запорожцем увечері їхали в метро у підрясниках, а тоді це ох як не заохочувалося! Осторонь стояв чоловік пенсійного віку, мабуть затятий атеїст, спопеляв нас ненависним поглядом, а потім, при виході, процідив крізь зуби: «Якби мені автомат, я б вас розстріляв». Такі були часи… Оці всі атаки безбожного світу допомагала відбивати мені матушка Надія. Адже все наше подальше життя показало правильність обраного шляху…
Суспільне служіння
— Особливо важливим поворотом у долі Православної Церкви, як і в житті всього суспільства, стало святкування 1000-річчя Хрещення Русі. Інтелігенція, вчені, простий народ потягнулися в храм за ковточком свіжого повітря. Багато хто вперше усвідомив, що історія, культура, писемність нашої Вітчизни починається аж ніяк не з 1917 р. Тільки в нашому маленькому храмі одночасно хрестилися по 30 осіб дорослих. Усі газети й журнали висвітлювали святкування ювілею Хрещення Русі. 1989 р. у Биківні ми вперше служили панахиду по жертвах сталінських репресій. Прийшло море людей. Представники Церкви перестали бути «стороннім предметом».
Слава Богу, настав час, коли священиків почали запрошувати в інститути, школи, навіть у дитячі садки. Стали відкриватися нові храми. Якщо 30 років тому в Києві було всього вісім храмів і два монастирі, то зараз у столиці понад 100 храмів, а в нашому районі їх близько 30-ти. Важливо було знайти стежку до школи, де ще довгий час панувала радянська, по суті, атеїстична ідеологія. У 1998 р., з ініціативи прото­ієрея Владислава Софійчука, архімандрита Лонгина (Чернухи) і протоієрея Богдана Огульчанського була створена громадська організація «Всеукраїнське православне педагогічне товариство», що має свої підрозділи майже у всіх областях України. Я був обраний його головою. Ми провели кілька з’їздів православних педагогів України, на яких було вироблено концепцію спільної діяльності. Нас підтримали академіки Академії педагогічних наук Микола Борисович Євтух та Ольга Василівна Сухомлинська, президент АПН Василь Григорович Кремінь, директор коледжу ім. В. Сухомлинського, член-корес­пондент АПН Василина Миколаївна Хайруліна. Стіну нерозуміння вдалося зруйнувати. На II з’їзді Всеукраїнського православного педагогічного товариства з вуст заступника міністра освіти Віктора Огнев’юка прозвучало: «Ми в Православній Церкві бачимо партнера у справі виховання молодого покоління».
Плодом спільної роботи Всеукраїнського православного педагогічного товариства з держструктурами освіти і науки стало видання підручників для молодших класів «Християнська етика в українській культурі»: 1 клас — «Дорога добра» (протоієрей Богдан Огульчанський), 2 клас — «Дорога милосердя» (ігумен Лонгин (Чернуха), Е. В. Бєлкіна), 3 клас — «Дорога доброчинності» (протоієрей Богдан Огульчанський), 4 клас — «Дорога мудрості» (ігумен Лонгин (Чернуха), Е. В. Бєлкіна). У 140 школах Києва й досі викладають «Християнську етику» за нашими підручниками.
Зустрічі
з цікавими людьми
— Багато пам’ятних зустрічей трапляється на життєвому шляху священика. Для мене це спілкування, а часто і співробітництво, з істориками Іваном Гончаром та Оленою Компан, письменником Іваном Сенченком, поетами Борисом Олійником та Іваном Драчем, кінорежисерами Сергієм Параджановим, Леонідом Осикою, Микитою Михалковим, Миколою Мащенком, кіноакторами Давидом Георгобіані, Ольгою Кобзевою, співаками Віктором Женченком, Наталією Матвієнко. Це й багаторічна дружба з нашими чудовими парафіянами Макаріївського храму доктором медичних наук Юрієм Миколайовичем Квітницьким-Рижовим, академіком Юрієм Сергійовичем Ліпатовим та його чудовою дружиною, доктором наук, поетом Тетяною Есперівною… Запам’яталася зустріч із Раїсою Максимівною Горбачовою, з якою ми спілкувалися в Києво-Печерській Лаврі. Вона сприяла відкриттю храмів і монастирів в останні роки СРСР… Безліч інших чудових людей посилав мені Господь…

* * *
Ну ось, обсяг газетної сторінки закінчується, а я ще й не почав розповідь про цю дивовижну людину — протоієрея Анатолія Затовського. Про те, скільки добрих і богоугодних справ зробив він, допомагаючи людям, ведучи їх до прекрасного й нескінченного Життя. Але ця книга вже написана ним самим, його власним життям. Многая і благая літа Вам, дорогий отче Анатолію!
Сергій Герук

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.