В. Г. ПЕРОВ. ТІТОНЬКА МАРІЯ

«Трійка. Учні-майстрові
везуть воду»,
1866 р.
Декілька років тому я писав картину (йдеться про картину «Трійка. Учні-майстрові везуть воду» — ред.), в якій мені хотілося представити типового хлопчика. Довго я його шукав, та, попри всі пошуки, задуманий мною тип не зустрічався.

Одначе якось навесні, а саме наприкінці квітня, чудового сонячного дня я походжав коло Тверської застави, і назустріч мені стали траплятися фабричні й різні майстрові, що поверталися із сіл, після Великодня, на свої важкі літні роботи; проходили цілі групи прочан, переважно селянок, що йшли на поклоніння преподобному Сергію і московським чудотворцям; а біля самої застави, у спорожнілому сторожовому будинку із забитими вікнами, на напіврозваленому ґанку я побачив велику юрбу втомлених пішоходів. Одні сиділи й жували якусь подобу хліба; інші, солодко заснувши, розляглися під теплими променями блискучого сонечка. Картина була приваблива!

Я став придивлятися до її подробиць й осторонь помітив бабусю із хлопчиком. Бабуся щось купувала у жвавого крамаря. Коли я підійшов ближче до хлопчика, то був вражений, оскільки побачив той типаж, якого так довго шукав. Я одразу ж почав розмовляти з бабусею та з ним і між іншим запитав у них: звідки й куди вони йдуть? Бабуся одразу заходилася розповідати, що вони з Рязанської губернії, були в Новому Єрусалимі, а тепер прямують до Троїце‑Сергія і хотіли б переночувати в Москві, але не знають, де притулитися.
Я взявся показати їм місце для нічлігу. Ми пішли разом. Бабуся йшла повільно, трохи шкутильгаючи. Її смиренна постать з торбинкою за плечима і сива голівка у білій хустині була дуже милою. Уся її увага була прикута до хлопчика, який тільки те й робив, що щоразу спинявся і з великою цікавістю розглядав усе довкола; бабуся ж, очевидно, боялася, щоб він не загубився. Я тим часом обмірковував, як би їй пояснити мій намір написати її маленького супутника. Не придумавши нічого кращого, я розпочав із того, що запропонував їй грошей. Бабуся здивувалася і не наважувалася їх узяти. Тоді вже, з конечної потреби, я одразу сказав їй, що хлопчик мені дуже подобається і мені хотілося б написати з нього портрет. Вона ще більше здивувалася і навіть ніби трохи оторопіла. Я став пояснювати свє бажання, намагаючись говорити якомога простіше й зрозуміліше. Та попри всі мої мудрування і пояснення бабуся майже нічого не второпала, а тільки усе більш недовірливо на мене поглядала. Я зважився тоді на останню можливість і став умовляти піти зі мною. На це останнє бабуся погодилася. Прийшовши до майстерні, я показав їм розпочату картину й пояснив у чому справа. Вона, здається, зрозуміла, а проте рішуче відмовлялася від моєї пропозиції, посилаючись на те, що вони не мають часу, що це великий гріх, та й до того ж вона ще чула, що від цього не тільки марніють люди, але навіть умирають. Я, як міг, намагався запевнити її, що це неправда, що це просто небилиці, й на доказ своїх слів поставив за приклад, що і царі, і архієреї дозволяють писати із себе портрети, а святий євангеліст Лука сам був живописцем, що є багато людей у Москві, з яких написані портрети, але вони не марніють і не вмирають від цього. Бабуся вагалася. Я навів їй ще декілька прикладів і запропонував гарні гроші. Вона подумала, подумала й зрештою, на мою велику радість, погодилася написати портрет з її сина, як виявилося згодом, дванадцятирічного Василька. Сеанс розпочався негайно.
Старенька одразу всілася неподалік і безперестанку приходила та причепурювала свого сина, то поправляючи йому волосся, то обсмикуючи сорочку: одним словом, дуже заважала. Я попросив її нічого не чіпати й не підходити до нього, пояснивши, що це уповільнює мою роботу.
Вона сумирно сіла й почала розповідати про своє життя‑буття, усе поглядаючи з любов’ю на свого милого Василька. З її розповіді можна було помітити, що вона зовсім не така стара, як мені здалося з першого погляду; років їй було небагато, але праця й горе зістарили її без часу, а сльози згасили її маленькі смиренні й ласкаві очі.
Сеанс тривав. Тітонька Марія, так її звали, усе розповідала про свою важку працю і нещастя; про хвороби й голод, що даються їм за їхні великі гріхи; про те, як поховала свого чоловіка та дітей і залишилася з однією розрадою — синочком Васильком. І відтоді, уже декілька літ, щороку ходить на поклоніння великим угодникам Божим, а цього разу вперше взяла із собою і Василька.
Багато розповідала вона цікавого, хоча й не нового, — про своє гірке вдівство й селянські злидні.
Сеанс закінчився. Вона обіцяла прийти наступного дня і дотрималася обіцянки.
Я продовжував мою роботу.
Хлопчик сидів добре, а тітонька Марія знову багато говорила. Але потім почала позіхати і хрестити свого рота, і зрештою зовсім задрімала. Тиша настала непорушна і тривала близько години. Марія спала міцно і навіть похропувала.
Але раптом вона прокинулася і стала якось неспокійно метушитися, щохвилини запитуючи мене, чи довго я ще їх протримаю, що їм вже час іти, що вони спізняться, бо вже ж, бачте, далеко за полудень і їм давно вже треба бути в дорозі. Я поквапився закінчити голову, подякував їм за працю, розрахувався з ними і провів їх. Так ми й попрощалися, задоволені одне одним.
Минуло близько чотирьох років. Я забув і бабусю, і хлопчика. Картина давно була продана й висіла на стіні відомої зараз галереї пана Третьякова.
Одного разу наприкінці Страсної седмиці, повернувшись додому, я дізнався, що до мене двічі заходила якась сільська бабуся, довго чекала і, не дочекавшись, воліла прийти завтра. Наступного дня, щойно я прокинувся, як мені сказали, що бабуся вже чекає на мене. Я вийшов і побачив перед собою маленьку, згорблену бабусю у великій білій хустині, з‑під якої визирало маленьке личко, вкрите дрібними зморщечками; тонкі губи її були сухі й ніби загорнулися усередину рота; маленькі очі дивилися сумно.
Обличчя її було мені знайоме: я бачив його багато разів, бачив і на картинах великих живописців і в житті. Це була не проста сільська бабуся, яких ми чимало зустрічаємо, ні — це було типове уособлення безмежної любові й тихого смутку; у ньому було щось середнє між ідеальними бабусями в картинах Рафаеля і нашими добрими старими няньками, яких тепер уже немає на світі та й навряд чи ще коли-небудь такі будуть. Вона стояла, опираючись на довгу палицю, зі спірально вирізаною корою; її некритий кожушок був підперезаний якоюсь поворозкою; мотузка від торбини, що висіла за спиною, стягла комір її кожушка й оголила схудлу, зморшкувату шию; її неприродної величини постоли були брудні; увесь цей старий, не раз заштопаний одяг мав якийсь сумний вигляд, і щось прибите, страждальницьке було у всій її постаті. Я запитав, що їй потрібно. Вона довго беззвучно ворушила губами, безцільно метушилася й, нарешті, витягши із кошика яйця, зав’язані в хустинку, подала їх мені, дуже просячи прийняти подарунок і не відмовити їй у її великому проханні. Тут вона сказала мені, що знає мене давно, що років зо три тому вона була у мене і я писав її сина, і, наскільки вміла, навіть пояснила, яку я писав картину. Я згадав бабусю, хоча й важко було упізнати її: так вона постаріла за цей час! Я запитав її, що привело її до мене? І щойно я поставив це запитання, як ураз все обличчя бабусі начебто сколихнулося, почало рухатися: ніс її нервово засмикався, губи затремтіли, маленькі очі часто‑часто заморгали й раптом зупинилися. Вона хотіла вимовити якусь фразу, довго й нерозбірливо шамкотіла одне й те саме слово, та, вочевидь, не мала сил доказати цього слова до кінця. «Добродію, а синок мій…» — почала вона чи не вдесяте, а сльози текли рясно і не давали їй говорити. Вони текли й великими краплями швидко скочувалися по її зморшкуватому обличчю. Я подав їй води. Вона відмовилася. Запропонував їй сісти — вона залишилася на ногах і все плакала, втираючись волохатою полою свого зашкарублого кожушка. Нарешті, наплакавшись і трохи заспокоївшись, вона пояснила мені, що синок її, Василько, торік захворів на віспу й помер. Вона розповіла мені з усіма подробицями про його важку хворобу й страждальницьку кончину, про те, як опустили його в сиру землю, а з ним закопали й усі її втіхи та радощі. Вона не звинувачувала мене в його смерті, — ні, на те воля Божа, але мені здалося самому, начебто в її горі частково винен і я. Я помітив, що вона так само думала, хоча й не казала. І от, поховавши своє дороге дитя, розпродавши увесь свій скарб і пропрацювавши зиму, вона зібрала трохи грошей і прийшла до мене, аби купити картину, де був написаний її синок. Вона переконливо просила не відмовити їй у її проханні. Тремтячими руками розв’язала вона хустку, де були загорнені її сирітські гроші, й запропонувала їх мені. Я пояснив їй, що картина тепер не моя і що купити її не можна. Вона засмутилася й почала просити, чи можна їй хоча б подивитися на неї. Я її втішив, сказавши, що подивитися вона може, і призначив їй наступного дня піти зі мною; але вона відмовилася, кажучи, що вже дала обіцянку у Страсну суботу, а також у перший день Світлого свята пробути коло святого угодника Сергія, і, якщо можна, то вона прийде на другий день після Великодня. У призначений день вона прийшла дуже рано й усе квапила мене йти швидше, щоб не спізнитися. Близько дев’ятої ми вирушили до пана Третьякова. Там я велів їй почекати, сам пішов до хазяїна, щоб пояснити йому в чому справа, і, зрозуміло, негайно дістав від нього дозвіл показати картину. Нас повели розкішно вбраними кімнатами, обвішаними картинами, але вона ні на що не звертала уваги. Прийшовши до тієї кімнати, де висіла картина, яку бабуся так переконливо просила продати, я надав їй можливість самій знайти цю картину. Зізнаюся, я думав, що вона довго шукатиме, а можливо, і зовсім не знайде дорогі для неї риси; тим більше це можна було припустити, що картин у цій кімнаті було дуже багато. Але я помилився. Вона озирнула кімнату своїм смиренним поглядом і стрімко пішла до тієї картини, де дійсно був зображений її милий Василько. Наблизившись до картини, вона зупинилася, подивилася на неї і, сплеснувши руками, якось неприродно скрикнула: «Сину мій! Рідненький ти мій, ось і зубик твій вибитий!» — і з цими словами, немов трава, підрізана змахом коси, впала на підлогу.
Попередивши служника, щоб він дав спокій бабусі, я пішов нагору до хазяїна й, пробувши там близько години, повернувся вниз подивитися, що там відбувається. Перед моїми очима постала така сцена: служник із вологими очима стояв, притулившись до стіни, і, лише жестом показавши мені на бабусю, швидко вийшов, а бабуся стояла навколішки й молилася на картину. Вона молилася гаряче й зосереджено на зображення її дорогого та незабутнього сина. Ні мій прихід, ні кроки служника не порушили її уваги; вона нічого не чула, забула про все довкола і тільки бачила перед собою те, чим було сповнене її розбите серце. Я зупинився, не наважуючись перешкодити її святій молитві, й, коли мені здалося, що вона закінчила, підійшов до неї і запитав: чи надивилася вона на свого сина? Бабуся повільно звела на мене свої смиренні очі, і в них було щось неземне. Вони блищали якимось захватом матері при несподіваній зустрічі свого улюбленого й загиблого сина. Вона питально зупинила на мені свій погляд, і було ясно, що вона або не зрозуміла мене, або не чула. Я повторив запитання, а вона тихо прошепотіла у відповідь: «Чи не можна до нього прикластися?» — і показала рукою на зображення. Я пояснив, що цього не можна, через похиле положення картини. Тоді вона стала просити дозволу ще надивитися востаннє в її житті на її милого Василька. Я пішов і, повернувшись уже з хазяїном п. Третьяковим години за півтори, побачив її, як і першого разу, усе в тому ж положенні, навколішках перед картиною. Вона нас помітила, і важке зітхання, більше схоже на стогін, вирвалося з її грудей. Перехрестившись і вклонившись ще декілька разів до землі, вона промовила: «Вибач, люба моя дитино, вибач, мій милий Васильку!» — підвелася й, обернувшись до нас, почала дякувати п. Третьякову й мені, кланяючись у ноги. Пан Третьяков дав їй трохи грошей. Вона взяла і поклала їх у кишеню свого кожушка. Мені здалося, що вона це зробила несвідомо.
Я, зі свого боку, обіцяв написати портрет її сина й надіслати їй у село, для чого взяв її адресу. Вона знову впала в ноги — чималих зусиль вартувало зупинити її від виявлення такої щирої подяки; але, нарешті, вона якось заспокоїлася і розпрощалася. Виходячи з будинку, вона все хрестилася й, обертаючись, комусь низенько вклонялася. Я також попрощався з п. Третьяковим і пішов додому. На вулиці, обганяючи бабусю, я подивився ще раз на неї: вона йшла тихо й здавалася стомленою; голова її була опущена на груди; часом вона розводила руками і про щось сама із собою розмовляла.
Через рік я виконав свою обіцянку й надіслав їй портрет її сина, прикрасивши його позолоченою рамкою, а за декілька місяців одержав від неї листа, де вона мене повідомляла, що «лик Василька повісила до образів і молить Бога про його упокій і моє здоров’я». Увесь лист від початку до кінця складався з подяки.
Ось минуло вже добрих п’ять або шість років, а й досі нерідко переді мною постає образ маленької бабусі з її маленьким личком, укритим зморщечками, з хусткою на голові й із зашкарублими руками, але великою душею.
І ця проста російська жінка у своєму убогому вбранні стає високим типом та ідеалом материнської любові й смирення.
Чи жива ти тепер, моя бідолашна? Якщо так, то посилаю тобі моє сердечне вітання. А можливо, давно вже вона спочиває на своєму мирному сільському цвинтарі, уквітчаному влітку й укритому непрохідними заметами взимку, — поруч зі своїм любим синочком Васильком.
***

Василь Григорович Перов народився 2 січня 1834 р. в Тобольську. Будучи дошлюбною дитиною барона фон Крідінера, отримав прізвище свого хрещеного батька — Васильєв. Перовим він стане пізніше, змінивши прізвище на прізвисько, дане в дитинстві за успіхи у краснописі.
Закінчивши курс в Арзамаському повітовому училищі, був відданий до художньої школи О. В. Ступіна в Арзамасі. У 1853 р. вступив до Московського училища живопису, скульптури й зодчества, де його вчителями стали М. І. Скотті, А. М. Мокрицький та С. К. Зарянко.
У 1856 р. отримав малу срібну медаль в імператорській Академії мистецтв. Потім були інші: у 1858 р. — велика срібна медаль за картину «Приїзд станового на слідство», у 1860 р. — мала золота медаль за картини «Сцена на могилі» та «Син дяка, підвищений у перший чин», у 1861 г. — велика золота медаль за картину «Проповідь на селі».
Отримавши разом із золотою медаллю право на поїздку за кордон, Перов у 1862 р. відвідав головні художні центри Німеччини і провів близько півтора року у Парижі. Повернувся до Росії у 1864 р. до закінчення терміну.
Серед яскравих прикладів творчості Перова — «Трійка» («Учні-майстрові везуть воду», 1866). Ця картина — одна з найвідоміших робіт, присвячених дитячій темі. У 1870‑ті роки художник створив галерею портретів сучасників, діячів російської культури — портрети О. М. Островського, Ф. М. Достоєвського та ін.
В останні десятиліття життя художник виявляє неабиякий талант письменника-нарисовця (оповідання «Тітонька Марія», «Під хрестом» та ін.). У 1871–1882 рр. Перов викладав у Московському училищі живопису, скульптури й зодчества, де серед його учнів були М. О. Касаткін, С. О. Коровін, М. В. Нестеров, А. П. Рябушкін.
Перов помер 10 червня 1882 р. у с. Кузьминки від сухот. Картини Перова зберігаються в Третьяковській галереї у Москві.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.