25D0-2591-25D1-2580-25D0-25B0-25D0-25BA-2B-25D0-25BF-25D0-25BE-2B-25D1-2580-25D0-25B0-25D1-2581-25D1-2587-25D0-25B5-25D1-2582-25D1-2583

Уїльям Сомерсет Моем: Шлюб з розрахунку


Я відплив з Бангкока на маленькому суденці, що вже зазнало чимало пригод, вантажністю чотириста – п’ятсот тонн /…/.

На корабель я сів рано-вранці і невдовзі побачив, що доля судила мені опинитися серед вельми розмаїтого товариства. На судні були два французькі комерсанти, бельгійський полковник, італійський тенор, власник цирку, американець з дружиною і якийсь французький чиновник у відставці, теж з дружиною /…/.

Іноді кохання приходить після весілля


На такому маленькому кораблі, вже після знайомства з усіма супутниками, якби я цього і хотів, уникнути спілкування один з одним було просто неможливо, хіба що сидіти, зачинившись у каюті. Єдиною людиною, яка трималася осібно, був італієць-тенор. Він ні до кого не промовив жодного слова, а сидів відсторонено й тихенько бренькав на гітарі. Аби вловити мелодію, доводилося напружувати слух. Бесідуючи про всяку всячину, ми спостерігали, як догорає день, вечеряли, а потім знову сиділи на палубі й дивилися на зорі… Нічна темрява, що враз оповила все навкруги, вочевидь, надихнула і тенора, який так самотою і сидів на кормі, дала йому відчуття, що він з морем сам-на-сам, бо музикант, приграваючи собі на гітарі, раптом почав співати, спочатку зовсім тихо, а потім все гучніше, й, нарешті, музика цілком заволоділа ним, і він заспівав на повний голос… Співав він з почуттям, але досить награно, і його тремоло скидалося на звичайнісінький третьорозрядний італійський тенор. Проте цієї чарівної ночі та ще й просто неба витійство його співу лише викликало посмішку, і ви відчували, як вас переповнює лінива насолода. Він співав десь близько години, і ми всі тихо сиділи й слухали. Потім він замовк, але залишився на тому ж місці, і його могутній силует невиразно вимальовувався у присмерку.
Я звернув увагу, що маленький французький губернатор тримає в руці руку своєї великої дружини, це було якось недоладно й водночас зворушливо.
— А чи знаєте ви, що сьогодні якраз річниця відтоді, як я вперше зустрів свою дружину? — розірвав він раптово тишу, яка, безумовно, гнітила його, позаяк він був на рідкість говіркий. — І сьогодні також річниця того дня, коли вона обіцялася стати моєю дружиною. Вам це може видатися дивним, але ці дві події відбулися в один день.
— Voyons, mon ami (ну що ти, любий мій — фр.), — з докором сказала його дружина, — невже ти хочеш стомити всіх цією старою історією? Ти геть нестерпний.
Але на великому, суворому її обличчі грала усмішка, а з тону можна було здогадатися, що вона не від того, щоб послухати цю історію знову.
— Адже їм це буде цікаво, mon petit chou (моя ласочко — фр.). — Саме так він завше звертався до дружини, що, зважаючи на її імпозантність і статуру, і на його невеликий зріст, сприймалося кумедно.
— Чи не так, monsieur, — звернувся він до мене. — Це романтична історія, а хіба ми всі не романтики в душі, особливо такої дивної ночі!
Я запевнив губернатора, що ми будемо дуже раді його послухати, а бельгійський полковник не проминув нагоди вкотре продемонструвати гарне виховання.
— Шлюб наш був справжнісіньким шлюбом з розрахунку.
— С’еst vrai (дійсно так — фр.), — підтвердила дружина. — Було б нерозумно це заперечувати. Але іноді кохання приходить не до весілля, а після нього, і таке кохання вірніше. Воно триває довше.

Губернаторство чи свобода



Я помітив, як губернатор ніжно стиснув її руку.
— Я довго служив на флоті, і коли вийшов у відставку, мені було сорок дев’ять років. Я відчував себе сповненим сил і енергії, тож хотів знайти собі якесь заняття. Я почав пошуки, скористався усіма зв’язками, які тільки у мене були. На щастя, мій двоюрідний брат виявився людиною впливовою. У цьому полягає одна з переваг демократичного правління: якщо ти маєш певний вплив і якісь заслуги, це неодмінно помітять і тобі віддадуть належне.
— Ти сама скромність, mon pauvre ami (мій сердешний друже — фр.), — сказала вона.
І ось одного разу мене викликав до себе міністр у справах колоній і запропонував пост губернатора в одній із колоній. Місце, куди він збирався мене відрядити, знаходилося досить далеко, до того ж на відлюдді, та позаяк усе своє життя я кочував із порту в порт, ця обставина мене анітрохи не бентежила.
Я радо пристав на пропозицію. Міністр наказав мені бути готовим до виїзду за місяць. Я відповів, що старому холостякові, у якого нічого немає за душею, окрім необхідної одежі та книг, багато часу на лаштунки не знадобиться.
— Comment, mon lieutenant (як, лейтенанте — фр.), — вигукнув він, — ви холостяк?
— Так, — відповів я. — І маю намір таким зостатися.
— Коли так, боюся, мені доведеться свою пропозицію відхилити. Для призначення на цю посаду вам необхідно мати дружину.
Це довга історія, але суть її у тому, що мій попередник, холостяк, оскандалився через те, що у нього просто в резиденції жили місцеві дівчата, і це викликало постійні скарги наших співвітчизників-колоністів і дружин службовців. Після цього було вирішено, що губернатор має бути зразком доброчесності. Я намагався перечити. Я сперечався. Я перерахував усі свої заслуги перед країною, натякнув на те, наскільки корисним може виявитися мій двоюрідний брат на майбутніх виборах. Але всі мої аргументи не справили на міністра ніякого враження. Він був невблаганний.
— Але що ж мені робити? — вигукнув я у розпачі.
— Ви можете одружитися, — порадив міністр.
— Mais voyons, monsieur le minister (але погляньте, пане міністре — фр.), у мене немає жодної знайомої жінки. Я ніколи не користувався у них успіхом, і мені сорок дев’ять років. Як я знайду собі дружину?
— Немає нічого простішого. Розмістіть оголошення в газеті.
Я був настільки ошелешений, що в мене просто відібрало мову.
— Обдумайте все як слід, — сказав на прощання міністр. — Знайдете за місяць дружину — можете їхати, не знайдете — на місце не розраховуйте. Це моє останнє слово. — Він злегка усміхнувся, ця ситуація видавалася йому цілком комічною. — Якщо надумаєте давати оголошення в газету, можу порекомендувати «Фігаро».

Лавина листів з пропозиціями



Коли я вийшов з міністерства, серце моє було сповнене великої скорботи. Мені знайоме було те місце, куди мене мали призначити, і я знав, що воно влаштувало б мене в усьому, клімат був цілком прийнятним, а будівля резиденції — великою і зручною. Перспектива стати губернатором була мені до душі, а платня, враховуючи, що, окрім пенсії морського офіцера, я не мав ані шеляга, теж не була б зайвою. І тоді я наважився. Я пішов у редакцію «Фігаро», написав оголошення і віддав його для публікації. Але мушу сказати вам: коли я йшов Єлисейськими полями, моє серце калатало так шалено, як не калатало навіть тоді, коли мій корабель збирався вступити в бій.
Губернатор посунувся трохи вперед і стис мені рукою коліно.
— Mon cher monsieur (мій дорогий мосьє — фр.), у це важко повірити, але я отримав чотири тисячі триста сімдесят дві відповіді. Це була справжня лавина. Я очікував отримати максимум півдюжини листів, але мені довелося найняти кеб, щоб перевезти всю пошту до себе в готель. Кімната була буквально завалена листами. Чотири тисячі триста сімдесят дві жінки висловлювали бажання розділити мою самотність і стати губернаторшею. Я був вражений. Вони були найрізноманітнішого віку, від сімнадцяти до сімдесяти. Тут були панянки з бездоганним родоводом і блискучою освітою, тут були незаміжні жінки, які у певний період свого життя припустилися маленької помилки і тепер хотіли стабілізувати своє положення; були тут і вдови, чоловіки яких загинули за найтрагічніших обставин; були й удовиці, чиї діти могли б стати мені розрадою на схилі літ. Були блондинки і брюнетки, високі й невисокі, повні й худорляві; одні вільно розмовляли п’ятьма мовами, інші вміли чудово грати на фортепіано. Одні пропонували мені кохання, другі жадали його отримати; треті могли мені обіцяти тільки вірну дружбу, основану на глибокій повазі; четверті мали статки і всілякі незліченні багатства. Я був приголомшений і спантеличений. Кінець-кінцем, будучи людиною запальною, я вкрай розлютився, став топтати ногами всі ці листи разом із фотографіями і кричати, що не одружуся на жодній з них. Бо ж не було ніякої надії на те, що упродовж місяця, який мені залишився, я зможу зустрітися з усіма чотирма тисячами жінок, що претендували на мою руку. Я відчував, що, коли не зустрінуся з кожною з них, мене до кінця днів гризтиме думка, що я пройшов повз жінку, призначену мені долею. Тому я вирішив відмовитися від цієї авантюри.
Мені стало моторошно у своїй кімнаті, засипаній зім’ятими листами й фотографіями, і, аби трохи розвіятися, я пішов на бульвар посидіти у кав’ярні де ля Пе. Через якийсь час з’явився один мій приятель; помітивши мене, він кивнув мені і посміхнувся. Я спробував було відповісти йому посмішкою, але на душі шкребли коти. Я уявив, що до скону віку мені доведеться животіти на скромну пенсію. Мій знайомий зупинився, підійшов до мене і сів поруч.

Заочне знайомство



— Чому ти такий похмурий, mon cher (друже мій— фр.)? — поцікавився він.
Я був радий з того, що знайшовся хтось, кому я можу повідати про своє горе, і розповів йому всю історію. Він реготав до упаду. Згодом мені неодноразово спадало на думку, що зовні цей випадок мав виглядати дуже комічно, але, запевняю вас, у той момент мені було не до сміху. Я так і сказав моєму приятелеві, причому досить різко, і тоді, намагаючись, по можливості, стримати сміх, він запитав мене:
— Але, друже мій, ти справді зібрався одружитися?
Отут я вже остаточно втратив над собою контроль.
— Ти безмозкий ідіот! — крикнув я йому. — Якби я не збирався одружитися, причому негайно, протягом двох тижнів, хіба став би я три дні поспіль сидіти над любовними цидулками від жінок, яких ніколи в очі не бачив?
— Заспокійся-но і послухай, що я тобі скажу, — сказав він тоді. — У мене в Женеві є двоюрідна сестра. Вона швейцарка. У неї бездоганна репутація, вона досить молода, старою дівою залишилася тому, що останні п’ятнадцять років доглядала за своєю хворою матір’ю, яка нещодавно померла, вона дуже освічена і зовсім не потворна.
— Просто приклад для наслідування, — сказав я.
— Цього я не гарантую, але вона отримала гарне виховання і цілком упорається з роллю, яку ти можеш їй запропонувати.
— Ти забув одну маленьку деталь. Де ті аргументи, які змусять її залишити друзів, відмовитися від звичного життя заради того, щоб супроводжувати у засланні сорокадев’ятирічного чоловіка, якого до того ж ніяк не назвеш красенем?
Monsieur le gouverneur (пан губернатор — фр.) перервав свій монолог і, знизавши плечима настільки виразно, що його голова майже зникла між ними, обернувся до нас:
— Я потворний, і мені це добре відомо. Буває така потворність, що викликає повагу або страх, мій же тип потворності здатен пробудити лише сміх, і цей тип — найгірший. Коли люди бачать мене вперше, вони не здригаються від жаху, що в якійсь мірі було б утішно, а просто починають сміятися…
— Voyons, mon ami (послухай, друже мій — фр.), — сказала його дружина своїм співучим оксамитовим голосом, — ти зовсім зарапортувався. Я не кажу, що ти Аполлон, у твоєму положенні це й не потрібно, але у тебе чимало чеснот, ти вмієш прекрасно триматися в товаристві, будь-яка жінка дасть тобі найкращу атестацію.

«Я прошу вашої руки…»



— Я продовжу свою розповідь. Отож, коли я поставив під сумнів пропозицію мого приятеля, він мені сказав:
— Вчинки жінок неможливо вкласти у логічні рамки. У самому одруженні є щось таке, що приваблює їх найдивовижнішим чином. Чим ти, власне кажучи, ризикуєш? Зрештою, коли жінці пропонують руку і серце, для неї це комплімент. У гіршому разі вона відмовиться.
— Але ж я твою двоюрідну сестру навіть не знаю й гадки не маю, як з нею познайомитися. Не можу ж я просто прийти до неї в дім, і коли мене проведуть у вітальню, оголосити: «Voila (ну от — фр.), я приїхав просити вас вийти за мене заміж». Вона вважатиме мене божевільним і почне кликати на допомогу. Крім того, я людина вкрай сором’язлива і на такий крок зроду-віку не наважуся.
— Я навчу тебе, як зробити, — сказав мій приятель. — Поїдь у Женеву і відвези їй від мене коробку шоколаду. Вона зрадіє новинам від мене й зустріне тебе із задоволенням. Ти зможеш з нею трохи поговорити, і коли вона тобі не сподобається, ти просто попрощаєшся і підеш, і все зостанеться, як було. Якщо ж, навпаки, вона тобі сподобається, ми заходимося коло цього питання серйозно, і ти офіційно їй освідчишся.
Я був у розпачі. Здавалося, іншого виходу у мене не було. Не гаючи часу, ми пішли в магазин, купили величезну коробку шоколаду, і ввечері того ж дня я потягом виїхав у Женеву. По прибутті я негайно надіслав їй листа, де повідомляв, що в мене подарунок для неї від її двоюрідного брата, і я залюбки передав би цей подарунок особисто. За годину прийшла відповідь, у якій вона повідомляла, що буде рада прийняти мене о четвертій дня. Решту часу я провів перед дзеркалом, сімнадцять разів я зав’язував і знову розв’язував краватку. Рівно о четвертій я з’явився на порозі її будинку, і мене відразу провели у вітальню. Вона чекала на мене. Її двоюрідний брат сказав, що вона не потворна. Уявіть, як я здивувався, коли побачив молоду жінку, enfin (принаймні — фр.) жінку ще молоду, зі шляхетною поставою, величаву, як Юнона, красиву, як Венера, в погляді якої світився розум Мінерви.
— Ти геть утратив чуття міри, — поморщилася його дружина. — Але всі вже й так зрозуміли, що ти перебираєш через край.
— Клянуся вам, я не перебільшую. Я був ніби громом вражений, мало не впустив коробки з шоколадом. Але я відразу сказав собі: «La garde meurt mais ne se rend pas» (Гвардія вмирає, але не здається — фр.). Я передав їй коробку цукерок і розповів про її двоюрідного брата. Вона мені здалася дуже компанійською. Так ми проговорили чверть години, після чого я наказав собі: «Уперед». І тоді я заявив їй:
— Mademoiselle, я мушу зізнатися, що я прибув сюди не тільки для того, щоб передати вам коробку шоколаду. Посміхнувшись, вона відповіла, що, цілком природно, що у мене були більш серйозні причини для приїзду в Женеву.
— Я приїхав сюди, щоб просити вашої руки.
Вона здригнулася.
— Але, monsieur, ви збожеволіли, — сказала вона.
— Благаю вас не відповідайте, перш ніж не вислухаєте фактів, — перервав її я і, не давши їй промовити ані слова, виклав усе, як було, від початку до кінця. Я розповів їй про оголошення у «Фігаро», і вона сміялася так, що по щоках її текли сльози. Потім я повторив свою пропозицію.
— Ви це серйозно? — запитала вона.
— Як ніколи у житті.
— Нерозумно заперечувати, що ваша пропозиція є для мене несподіванкою. Про заміжжя я й не думала, вік у мене вже не той, проте ваша пропозиція не з тих, які жінки відкидають не замислюючись. Це тішить моє самолюбство. Мені потрібно подумати кілька днів.
— Mademoiselle, я в повному розпачі, — вигукнув я, — але в мене зовсім немає часу! Якщо ви не погодитеся вийти за мене заміж, мені доведеться повернутися в Париж і знову сісти за читання, тому що тисячі з півтори листів ще вимагають моєї уваги.
— Але, даруйте, цілком зрозуміло, що я не можу вам дати відповідь негайно! Чверть години тому я навіть не підозрювала про ваше існування. Я мушу порадитися з друзями і родичами.
— Хіба вони якось причетні до цієї справи? Ви доросла, самостійна людина. Справа нагальна. Чекати я не можу. Я вам про все розповів. Ви розумна жінка. Хіба можуть довгі роздуми вплинути на рішення, прийняте під впливом моменту?
— Я сподіваюся, ви не вимагаєте від мене відповіді цієї ж хвилини? Це вже занадто.
— Саме про це я й прошу. Мій потяг відправляється до Парижа за дві години.
Вона задумливо подивилася на мене.
— Ви божевільний, це абсолютно ясно. Вас потрібно посадити під замок для вашої ж власної безпеки і для безпеки оточуючих.
— Тож якою буде відповідь? — не відступав я. — Так чи ні?
Вона знизала плечима.
— Mon Dieu (О, Господи — фр.) — Хвилину вона мовчала, а я згоряв від нетерпіння в очікуванні відповіді. — Так.

«Я взяв собі за дружину справжній скарб»



Губернатор простяг руку убік дружини:
— І ось вам моя дружина. Через тиждень ми одружилися, і я став губернатором колонії. Я взяв собі за дружину справжній скарб, шановні добродії, жінку з прекрасним характером, яку зустрінеш одну серед тисячі, людину з чоловічим розумом і жіночим серцем, прекрасну жінку.
— Але, mon ami, притримай хоч трошки свого язика, — урезонювала вона свого чоловіка. — Тепер ти не тільки з себе, але і з мене робиш посміховище.
Він обернувся до бельгійського полковника:
— Ви, полковнику, здається, не жонатий? Коли так, то я рішуче рекомендую вам відправитися в Женеву. Там справжній квітник (він сказав: «une pepiniere») чарівних панянок. Таку дружину, як там, ви не знайдете ніде. Крім того, Женева — прекрасне місто. Не гайте часу, полковнику, їдьте туди, я дам вам адресу племінниці моєї дружини.
Підсумувала оповідь вона:
— Річ у тім, що коли шлюб з розрахунку, то ви не розраховуєте на багато, тож навряд чи надто розчаруєтеся. А оскільки ви не виставляєте одне одному високих вимог, причин для злості й роздратування немає. Ви не шукаєте в людині досконалості, тому до недоліків одне одного ставитеся терпимо. Пристрасть, звісно, хороша річ, але це ненадійна основа для шлюбу. Бачте, двоє можуть бути щасливими у шлюбі лише тоді, коли вони здатні поважати одне одного, коли вони посідають однакове положення у суспільстві, коли у них є спільні інтереси. Тоді, якщо вони обоє порядні люди, якщо готові не тільки брати, а й віддавати, якщо готові жити не тільки задля себе, а й для іншого, їхній союз може виявитися таким же щасливим, як наш. — Вона зробила паузу. — Але, крім усього іншого, мій чоловік — надзвичайно гідна людина.

(Друкується зі скороченнями)

 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.