УСІМ СЕРЦЕМ ШУКАТИ ГОСПОДА. Преподобний Парфеній Київський

Господь, Пресвята Богородиця
і святі багаторазово укріплювали
отця Парфенія благодатними відвідинами.
На його молитовне запитання,
чи так він іде до мети схимницького подвигу,
Пречиста відповіла йому:
«Схимництвом є присвятити
себе на молитву за увесь світ»
Преподобний Парфеній (у миру — Петро Краснопєвцев) народився в с. Симонове Олексинського повіту Тульської губернії (1792), в сім’ї паламаря. Майбутній подвижник зростав у бідності, з дитинства пізнавши, що на світі немає загального благоденства, тому до земних благ не слід приростати душею. У 1805 р. Петро закінчив Тульське духов­не училище і був переведений до семінарії.

Одного разу, ще під час училищних канікул, заночувавши на шляху додому, він дивився на небо й відчув у серці невимовну радість, а потім побачив білосніжного голуба: птах ширяв над ним, не ухиляючись убік, і на світанку став невидимим. «Відтоді в серце моє запала якась солодкість і бажання чогось нетутешнього, і мене вже ніщо земне не приваблювало», — говорив згодом преподобний Парфеній. Іншого разу, задрімавши під деревом, Петро прокинувся і побачив старця-ченця, який сказав: «Чернець є мандрівник і мрець для земного», — а потім пішов у лісову гущавину. Юнак побіг слідом, проте не зміг знайти старця.

У канікули 1814 р. Петро побував у Києво-Печерській Лаврі й побажав залишитися тут назавжди. У 1815 р. він звільнився із семінарії, але батьки наполягли, щоб Петро зайняв у Симоновому місце паламаря, що звільнилося, і спробували знайти для нього наречену. Пізніше, помітивши, що серце сина не лежить до мирського життя, вони прийняли вибір Петра: у 1819 р. він вступив до Лаври. «Я зовсім не розмірковував про подвиги чернечі, про те, щоб встановити собі те чи інше правило… Я думав тільки про те, як би молитися та молитися безнастанно, і трудитися, скільки є сил, слухати у всьому, як Бога, начальника, нікого образити й не осудити; та мені й ніколи було дивитися за вчинками інших», — згадував преподоб­ний Парфеній про початок свого лаврського життя.
Перші послухи він виконував на винограднику і в саду, потім — у просфорній. Вже тоді подвижник був гранично скромний у побуті, уникаючи, щоб хоч одна думка про себе відвернула його серце й сили від молитви: після чималих праць він міг дати тілу відпочинок, лежачи просто під лавкою. У його келії панувала повна безкорисливість. Коли одного разу взимку якийсь мандрівник вкрав у нього кожух і був спійманий послушниками, Петро сказав: «Він, бідний, і в кожусі труситься; нам же добре тут у теплі сидіти, а він незодягнутий день і ніч на морозі… Не журися, брате, візьми собі цього кожуха; ось тобі й гроші на прожиток, тільки надалі не бери чужого».
Бачачи старанність послушника, його призначили начальником просфорної. Якось Петро боровся зі зневір’ям, і йому явився преподобний Никодим просфорник, який тримав у руках Псалтир. Після цього Петро став щодня прочитувати Псалтир повністю і запам’ятав його напам’ять. Обраний Богом палкий молитвеник, він не пізнав борні з плотськими помислами. Тільки одного разу, задумавшись, «та як же люди грішать, що ж за приємність у гріху плотському?» — він наступного дня був викликаний намісником і сповіщений, що через недосвідченість згрішив у помислах: святитель Антоній (Смирницький; майбутній архієпископ Воронезький) мав одкровення про це з неба. «Цей випадок, — говорив преподобний Парфеній, — вказав мені, до якої міри треба берегти себе навіть від наближення до не­чистих помислів, і як ретель­но повинні ми дотримуватися чистоти не тільки тілесної, а й у думках».
У 1824 р. Петро прийняв чернечий постриг з ім’ям Пафнутій; за ним було висвячення у сан ієродиякона. Не­забаром отця Пафнутія стали мучити сильні головні болі. Він покірно ніс цей тягар понад 30 років: з його висловлювань і записів, сповнених любові до Господа, не видно й тіні збентеження від хвороби; лише при крайніх загостреннях недуги подвижник просив звільняти його від деяких послухів. Після прийняття ієродияконства він був тимчасово переведений з просфорної на служіння в храмах Дальніх печер. У 1826 р. отець Пафнутій знову зміг керувати просфорною. У 1828 р. він попросив про переведення і був направлений у Китаївську пустинь, а звідти, після швидкого одужання, призначений на Дальні печери.
У 1829 р. відбулося висвячення отця Пафнутія у сан ієромонаха. Напередодні він мав видіння, в якому постав у вівтарі перед Архієреєм і Царственою Жоною. Архієрей звелів йому: «Пафнутію, візьми Євангеліє і священнодій». «Візьми, Пафнутію, я ручаюся за тебе», — мовила Жона, і при цих словах ієродиякон упізнав у Ній Пречисту Діву.
Невдовзі ієромонах Пафнутій був призначений духівником братії. «Гріх сам по собі мерзенний настільки, що людина не може його любити і з наміром творити; але, віддалившись від Бога через недбання, людина потрапляє в пазурі диявола, а диявол уже грає нею, як м’ячиком… Тож усякому, хто хоче спастися, треба всім серцем шукати Господа», — навчав подвижник тих, хто кається.
Через три роки його призначили на служіння в Успенський собор, у 1833 р. — на послух книгопродавця при лаврській друкарні.
У 1838 р. він прийняв схиму. Келійне молитовне правило ієросхимонаха Парфенія було вельми велике й різноманітне. «Паче меду ця молитва приємна мені; я її люблю, вона допомагає, спасає і ворогів відганяє», — казав подвижник.
Господь, Пресвята Богородиця і святі багаторазово укріплювали отця Парфенія благодатними відвідинами. На його молитовне запитання, чи так він іде до мети схимницького подвигу, Пречиста відповіла йому: «Схимництвом є присвятити себе на молитву за увесь світ».
Деякий час отця Парфенія тривожила думка: не зазнавши гонінь, чи може він іти шляхом істинних подвижників? На це святитель Філарет (Амфітеатров), який у молодості про­йшов через опалу, відповів: «Навіщо тобі гоніння? Ти сам себе гониш; хто нині побажає жити твоїм життям». І дійсно — свій подвиг преподобний Парфеній ніс не без страждань: крім сильного головного болю і висушної недуги в грудях (наприкінці життя він страждав на задуху та кашель), полум’я­но­го молитвеника мучили демо­ни («Який же від бісів напад терплю я за моє правило келійне вже двадцять років… Але слава Богу за все!» — зізнавався він).
Весну і літо отець Парфеній проводив у Голосієво, де після ранньої Літургії йшов у ліс на молитву. «Тут витає дух преподобних отців наших Печерських», — казав подвижник. Прагнучи до усамітнення, він вирішив був одного разу припинити прийом численних відвідувачів, що прагнули до нього для повчальної бесіди, але побачив уві сні звіра, якого духовні чада старця відігнали палицями.
Голосіївська пустинь. Фото Валерія Бондаренка
«Його не можна було впізнати в бесіді загальній з багатьма… Перед холодним розумом і він був холодний, і здавався звичайною людиною; а перед почуттям простим, але гарячим і віруючим, душа його з дитячою довірою виливала всі скарби свої у вогняному слові. Часто він дивував певною прозорливістю й надзвичайною влучністю своїх зауважень, які саме відповідали внутрішньому стану тих, хто приходив до нього… Сам він пояснював це досвідченістю і зустріччю з безліччю однорідних випадків, але причиною було дещо більше», — зазначали сучасники преподобного Парфенія.
Повчальний спогад про зустріч із преподобним Парфенієм наводить журнал «Домашня бесіда» за 1874 р.: «28 липня 1843 року… Їздив я в Голосіївську пустинь… Я не міг намилуватися світлим поглядом цього праведника, тихою лагідною його мовою… “Ти хто такий?” — запитав він мене лагідно. Я відповів. Він запросив мене сісти, й сам сів. “То ти вже вдівець?” — сказав він після того, як я пояснив йому бажання покійної дружини моєї прийняти у нього благословення… “Може, — зауважив він, — ти обіцяв колись бути ченцем?” “Ніколи”, — відповів я. “І тепер не думаєш?” — “Ні”. — “Спастися, друже мій, скрізь можна, — почав він говорити, спрямувавши на мене проникливий погляд, від якого було мені якось ніяково. — Тільки бійся світу: він не приводить, а відводить від Бога. Молися, частіше молися… Думай про спасіння душі твоєї: хоч думай тільки, а справа прийде сама собою… Бійся чужих дружин: у твоєму стані це — біда”… Чому це, розмірковував я, йдучи від старця, — у таких людей, як Парфеній, те саме слово, та не те саме?.. Сто разів доводилося мені читати й чути такі застереження; а тут я наче вперше їх почув. Та як м’яко лягають на душу. Чи не це є тим помазанням від святого, перед яким вся наша мудрість є дурістю і юродством?».
Останні роки отця Парфеній жив у блюстительських келіях на Ближніх печерах, звідки спускався служити Літургію в печерній церкві в ім’я преподобного Антонія Печерського. Коли старець украй ослаб, для служіння ним Літургії влаштували домову церкву в самих блюстительських келіях. Оскільки отець Парфеній очікував швидкої зустрічі з Господом, храм назвали Стрітенським. Готуючи церкву до чергового бого­служінню, вранці 25 березня 1855 р. паламар почув, як старець тихо пішов зі своєї келії в притвор храму. Увійшовши туди, послушник побачив отця Парфенія, який сидів з похиленою головою, і попросив благословення. Старець не озвався. Доторкнувшись до його руки, паламар зрозумів, що земна мандрівка подвижника завершилася. Поховання преподобного Парфенія відбулося в голосіївському храмі на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело».
Владислав Дятлов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.