УСE СПОЧАТКУ

Чоловічі роздуми про головну причину розлучень

Розлучення може мати безліч найрізноманітніших причин. Але за цією різноманітністю завжди стоїть одна, найголовніша і найстрашніша — огрубіння серця, яке втратило здатність любити. Якийсь час це можна камуфлювати усякими благородними поняттями, заспокоюючи себе думками про те, що тобою керують обов’язок або самовідданість. Та грубе серце — немов отруєне шило в мішку. Рано чи пізно воно неодмінно вжалить тебе і твоїх близьких, як його не ховай.

Упродовж багатьох років я наївно вважав, що це лихо ніколи не дістане моєї родини. А виявилося, що йому і діставати не потрібно було — від початку нашого сімейного життя воно потихеньку гризло наше кохання, немов пацюк.

Коли ж озлобилося моє нерозумне серце? Чому я не помітив цього вчасно? Та найголовніше — що ж тепер робити з усім цим? Запитань багато, а от як відповісти на них — не збагну. Тільки й зостається, що сидіти й думати. Добряче думати…

Сорокалітні чоловіки часто кидають своїх дружин. Ще років п’ять тому я вбачав вичерпне пояснення цього факту в тезі: сивина в бороду — біс у ребро.

Тепер мені вже самому — за 40, і зовсім інакше я дивлюся на своїх розлучених ровесників, зовсім інші причини бачаться мені в їхніх спробах створити нову родину на уламках першої.

Захопившись кар’єрним ростом, творчістю, бізнесом, віддаючи цьому всі сили й енергію, чоловіки чомусь схильні вважати, начебто їхня сім’я — щось статичне й непорушне, створене ними раз і назавжди й існуюче незалежно від докладених зусиль.

Але це — страшна помилка, що зрештою може зруйнувати будь-яку сім’ю, якою б благополучною вона не здавалася.

У відомому радянському фільмі герой Олега Янковського говорив, що любов — це теорема, яку потрібно доводити кожного дня. І якщо у сім’ї ця теорема раптом залишається без щоденного доведення — горе такій сім’ї; якщо чоловік постійно не докладає зусиль для творення власного дому — горе і такому чоловікові, і його дому. Поповзуть по стінах спочатку маленькі тріщинки, а потім — більші… Якийсь час ще можна себе втішати, що, мовляв, це не фундамент тріщить, а всього лише штукатурка облупилася: підмастити, побілити — і всe знову буде добре. Та настане мить, коли реальна картина твого сімейного життя раптом звалюється на тебе у всій своїй непривабливості. І ти бачиш, що сімейні справи і турботи, які упродовж багатьох років ти відкладав «на потім» через свою постійну зайнятість і втому, можна більше не відкладати. І вже ніколи ти не почнеш читати дітям книжку перед сном, не зможеш вранці робити з ними зарядку, не будеш ходити з ними в походи до лісу і ще багато чого ніколи не зможеш зробити. Бо вони — виросли. І всі справи любові, не зроблені для них, так і зостануться не зробленими назавжди…

А поруч з тобою — втомлена, нервова, схильна до скандалів через будь-яку дрібницю жінка. Ти побрався з веселою, життєрадісною дівчиною, очі якої світилися щастям при одному лишень погляді на тебе. Тільки куди ж воно пішло тепер, у яку діру просипалося?

І ось отут чітко розумієш, що все це — твій «витвір», підсумок 20 років твого сімейного життя. І ніякими успіхами в бізнесі чи творчості цю діру не залатати, та й не діра це зовсім — пробоїна у борті потопаючого корабля.

А коли корабель тоне, то з нього, як правило, тікають. Щоправда, у книжках пишуть, що капітан іде з борту останнім. Але то — у книжках…

От що бачу я, дивлячись на своє сімейне життя. І вже не кваплюся осуджувати тих, хто спробував утекти від цього страшного видовища — сім’ї, яку сам довів до розрухи. До речі, православним чоловікам у цій ситуації навіть важче, ніж невіруючим: начебто жив правильно, 20 років хизувався тим, що жодного разу дружині не зрадив, про Бога розмірковував, до храму ходив справно, а врешті-решт ось що вийшло.

І всe частіше спадає мені на думку: а чи не спробувати ще раз почати все спочатку? Чи не зробити ще одну спробу, якщо перша не вдалася і корабель мій тоне? Коли розповідаю про це друзям, вони зі здивуванням кажуть — мовляв, ти що, з глузду з’їхав, у вас і так все гаразд!

Ох, друзі ви мої любі… Зовні‑то воно, може й і справді поки що непогано. Але я ж то вже напевно знаю, що за цим підштукатуреним фасадом приховується: тикни як слід — і обвалиться все одразу.

А на вигляд — так, красиво… Якщо я стану розповідати про ці 20 років, може вийти не красиво, а навіть — героїчно. І не збрешу ж при цьому ні разу, от що цікаво! Але себе ж не надуриш… Зараз я розумію, що вже на найперших етапах нашого спільного життя закладав під нього ті міни, які сьогодні активувалися і ось-ось вибухнуть. Але ж усе так гарно починалося…

На моїй першій Сповіді в Оптиній пустині священик запитав, чи грішу я блудом. Я з гордістю заявив, що ось уже цілий рік зустрічаюся тільки з однією дівчиною. Зберігаю, так би мовити, вірність обраниці. Священик подивився на мене зі здивуванням і сказав:

— Та це ж однаково — блуд. Ти пробач, але причастити я тебе не можу.

— І що ж мені тепер робити? — оторопіло запитав я.

— Не знаю. Або — вінчайтеся, або — розбігайтеся. Тобі вирішувати.

Ось так, уперше в житті, я серйозно задумався над створенням сім’ї. «Жити швидко, померти молодим» — це ж не пусті слова. Для рок-тусовки початку 90‑х вони виявилися цілком адекватним описом життєвого маршруту: дехто з моїх тодішніх знайомих не дожили і до 30‑ти. Я теж з певних причин був упевнений, що не доживу, тож ні про яку родину навіть і не думав. Але тут, завдяки Церкві, довелося робити такий неочікуваний вибір. І я раптом зрозумів, що розлучатися з моєю дівчиною мені зовсім не хочеться, що якщо вже і є на світі людина, з якою я готовий назавжди пов’язати своє життя, то це саме вона.

На чергову стипендію купив я букет гладіолусів, дві обручки самоварного золота у відділі біжутерії — і пішов свататися. Без усіляких попередніх домовленостей, уперше за рік нашого знайомства з’явився в будинку батьків моєї майбутньої дружини й освідчився. А вже наступного дня на світанку ми бігли з нею на електричку, щоб їхати в сусідній райцентр, де у храмі служили мої друзі. Там священик подивився наші паспорти й погодився нас вінчати. Сьогодні таке важко собі уявити, але ми справді спочатку обвінчалися і лише через чотири місяці зареєстрували свій шлюб.

Грошей я не мав взагалі, влаштовувати весілля не було на що. Вінчатися я приїхав у потертих джинсах і рваному светрі, а наші обручки коштували, як зараз пам’ятаю, — 84 копійки. Але що значать гроші й золото, коли тобі 24 роки, поруч — кохана, а в душі — гаряча неофітська переконаність у тому, що Бог усе влаштує, головне — не грішити.

Власне, Бог усе й влаштував. Мама мого товариша, побачивши, у чому я збираюся йти до вінця, зітхнула й дістала з шафи новенький костюм:

— Тримай. Олексієві купила на весілля, та коли ти вже перший зібрався — одягай, і не виставляй себе на глум.

А після вінчання друзі влаштували нам сюрприз: справжній весільний бенкет! Потрібно розуміти, що це значило в 1992 році, коли прилавки магазинів були порожні, а зарплату давали з перебоями. Звичайно, усе було без особливого шику, просто кожний приніс свої скромні запаси, і вийшов цілком пристойний весільний стіл. Нас із Ніною посадовили на покуті, регент Сергій запалив перед нами дві свічки й поклав на них по шматочку афонського ладану. Тільки-но проголосили перший тост і пролунало традиційне «Гірко!», як хтось закричав:

— Погляньте-но!

А подивитися і справді було на що. Свічки перед нами раптом спалахнули яскравим полум’ям, віск почав швидко оплавлятися, палаючі ґноти вигадливо звилися, і декілька секунд усі спостерігали дивне видовище: два палаючі кільця — велике й менше — сяяли перед нареченим і нареченою на кінцях вінчальних свічок.

— Ну ось, і Господь вас благословив, — сказав Сергій, — а ви хвилювалися, що грошей на обручки немає.

Так ми стали чоловіком і дружиною.

На початку нашого сімейного життя я чітко для себе визначив, що головне завдання чоловіка в сім’ї — приймати рішення. Я — годувальник родини, я — захист її від усіх негараздів, на мені — вся відповідальність за неї. Усвідомлювати це було страшно, особливо — у той непростий час, коли країна балансувала на грані громадянської війни, голоду й хаосу. Не раз і не два мені хотілося тоді завити по‑собачому від розпачу й відчаю. Заводи й фабрики ставали, гроші стрімко знецінювались, продукти видавали по картках раз на місяць. А в мене — вагітна дружина, диплом керівника оркестру російських народних інструментів і відсутність найменшого уявлення про те, що потрібно робити в довколишньому безладі. Але я вперто продовжував вірити, що Господь усе влаштує, головне — самому жити правильно. І ця віра рятувала у найважчі часи.

Я влаштувався на будівництво учнем муляра. На практиці таке «учнівство» зводилося до того, що я підносив цеглу й розчин бувалим робітникам. Вставати потрібно було о пів на шосту ранку, тому що знайти роботу вдалося лише в сусідньому місті. Я прокидався, біг на електричку, годину їхав у промерзлому вагоні, потім пересаджувався в промерзлий автобус і все одно спізнювався хвилин на 15, за що неодмінно діставав наганяй від суворого бригадира. Потім — вісім годин викладав на піддони обмерзлу цеглу, тягав відрами розчин на п’ятий поверх і продовжував отримувати колоритні зауваження від бригадира, тепер уже з приводу моєї нерозторопності. Додому повертався після восьмої вечора, ледве живий від утоми, а наступного дня — знову ще й на світ не благословилось біг на електричку. І одне тільки зігрівало душу серед цієї крутанини: я годую родину. Тоді зовсім ще маленьку (дружина й син, якого вона носила під серцем), але — свою, дорогу, кохану. Якщо я цього не робитиму, вони просто пропадуть.

За рік я вже сам досить вміло клав цеглу, почавши заробляти цілком пристойні на ті часи гроші. На їжу й одяг вистачало, от тільки житла свого в нас не було. Але як і раніше я жив непохитною впевненістю в тому, що Бог посилає нам усе необхідне, прийде час — пошле й житло. Так воно й вийшло. Щоправда, спочатку життя підштовхнуло мене до прийняття ще одного важливого рішення.

Жили ми тоді в моєї мами. Тісно, зате тепло, як‑то кажуть. Одного погожого літнього вечора дружина зібрала дітей погуляти у дворі. А я вийшов на балкон і раптом побачив… Ні, нічого особливого там не сталося — двір як двір, яким я його пам’ятаю з дитинства. Уявіть собі: квадрат 60 на 60 метрів, створений чотирма типовими п’ятиповерхівками. Культурне життя зосереджене навколо трьох столів. Центральний, під яблунькою — найбільш галасливий і багатолюдний. Його облюбували місцеві алкаші. Чоловік 25 увесь вечір рубаються в «козла» на виліт. Гра супроводжується бурхливим слововиливом і розпиванням дешевого портвейну. Тут же, під яблунькою, справляється мала нужда. А там гляди хто слабкішій одразу вкладаються поспати на травичку, а найактивніші б’ють один одному пики.

За сусіднім столиком — під акомпанемент старого касетника сидить молодняк, різновікова шпана і в’яло «зачіпає» дівчат, що проходять неподалік.

Та найбільш голосистий — третій стіл, за яким збираються бабусі. Тут теж іде карткова гра, тільки ріжуться бабусі не в «козла», а в «дурня». І матюкаються при цьому з таким непідробним почуттям, що навіть алкаші побоюються проходити повз них зайвий раз.

По всьому подвір’ю гасають десятка півтора різномастих псів, випущених хазями на вечірню прогулянку. Собаки ганяються за кішками й життєрадісно паскудять у пісочницю. На спортивному майданчику на поруччі розвішані квітчасті килими, з яких вправні господарки у таких же квітчастих халатах гарматними ударами вибивають пил. Усе як і колись, з однією тільки різницею: тепер посередині усієї цієї «пишноти» стоять мої діти. Зовсім маленькі. З відерцем і з лопаточкою. І розгублено озираються довкола, намагаючись знайти куточок для своїх дитячих забавок. Я дивився на них і відчував себе такою паскудою…

Бо ж це я, а не хто-небудь інший, випускаю їх щовечора погуляти серед усіх цих «принад», мені вони повинні дякувати за те, що ростуть у тому ж смітнику, в якому виріс я сам.

І якщо я їх звідси не витягну, за мене цього не зробить ніхто.

Через певний час я перевіз свою сім’ю в Жиздру — маленьке містечко, де я будував у той час храм на честь Покрову Пресвятої Богородиці. Перші чотири роки ми винаймали житло, потім вдалося купити свій будинок. І замість запльованого запаскудженого двору мої діти тепер гралися на травичці під липами, а лайку чули хіба тільки в школі.

Коли храм було побудовано, я подався на заробітки в Підмосков’я. Надворі стояв 1998 рік, чергова криза. Знову — знецінення рубля, знову — порожні прилавки. Знову мені до сліз було страшно за дружину й за дітей. І коли доводилося тижнями ночувати в якомусь прокуреному будівельному вагончику, де крім мене в три яруси розміщувалося півтора десятка молдаван, я, як і раніше, заспокоював себе думкою, що Бог усе дасть і що якщо я зараз втечу, то дружині й дітям не буде чого їсти. У таких шабашках пройшло років сім. Ну а потім почалася історія співробітництва з «Фомою», завдяки якій я із пролетарів раптом почав потихеньку дрейфувати убік творчої інтелігенції.

Така зовнішня канва мого життя. І, дивлячись на неї, хто візьметься дорікати мені в тому, що всі ці роки я жив не заради родини?

Ніхто не візьметься?

Тоді спробую зробити це сам, щоб змалювати картину більш об’ємно.

Попервах ми із дружиною періодично сперечалися про те, хто в сім’ї має бути головним. І коли вона в черговий раз обурювалася: «Ну чому завжди саме ти вирішуєш — як і що нам робити?», я з незмінною впевненістю відповідав їй: «Тому що я — чоловік». Цей рецепт від крутого мачо Гоші з кінофільму «Москва сльозам не вірить» став для мене головним аргументом у сімейних суперечках. Дуже зручний аргумент, до речі, який нічого не пояснює, зате — остаточний і незаперечний. І тоді мені, непутящому, це здавалося незаперечно правильним! Зараз‑то я бачу, що герой Баталова — просто нещасна людина, уразливий і гордовитий, який не зумів нормально реалізувати себе в соціумі й болісно це переживає. Який рівень прийнятих ним рішень? Побити хуліганів у підворітті, організувати виїзну пиятику на природі, навчити дівчину різати цибулю. А потім — влаштувати тиху істерику і на два тижні піти в запій через загострення комплексу соціальної неповноцінності. Справді-бо — гідний приклад для наслідування! Проте саме його парадоксальна логіка стала для мене основою самоствердження в сім’ї: «Тому що — чоловік».

Чинити опір цьому моя бідолашна дружина намагалася роки три. Потім скорилася. А я з гордістю пояснював друзям, що от, мовляв, як із дружинами треба — суворо, по‑чоловічому. І якщо потім дружина все‑таки робила якісь боязкі спроби з’ясувати стосунки, я з «чоловічою непохитністю» казав їй:

— Не подобається такий чоловік — іди. Ніхто тебе не тримає.

І знав же, абсолютно точно знав, що нікуди вона не піде. Бо на руках маленькі діти. Тому що йти їй особливо нікуди. А найголовніше — тому що ж кохає вона мене, дурня. Тоді — ще кохала… І ось, прекрасно усвідомлюючи все це, я говорив їй те, що говорив. А серце так і завмирало в солодкій млості від усвідомлення власної невразливості у таких сутичках…

«Моя краса і радість недовговічна, — сказав собі Маленький Принц, — і їй нічим захищатися від світу: у неї тільки і є що чотири шипи». Ох, знав, знав же Екзюпері, про що пише! Скільки поколінь самовпевнених чоловіків кидалися обламувати ці нещасні шипи на своїх трояндах з таким ентузіазмом, начебто перед ними не кохана жінка, а самурай з оголеним мечем. Утім, на самурая, мабуть, так хоробро не стрибали б, побоялися…

Ну, це — лірика. А в нашому житті далі було ось що. Коли я перевіз родину в Жиздру, ми за три роки перемінили сім квартир, які насправді були звичайнісінькими сільськими будинками без води й газу, із пічним опаленням і зі зручностями у дворі. Кажуть, два переїзди рівноцінні одній пожежі. Через три з половиною таких «пожеж» я протягнув тоді дружину з дітьми. Як же їй було страшно й незатишно у цих чужих будинках… Усе її лякало — темрява й безлюдність на вулиці ввечері, відсутність телефону (мобільників у провінції ще не було), піч, яку ніяк не вдавалося розтопити… На руках троє маленьких діточок, і немає поруч ні мами, ні друзів. Один лише героїчний чоловік, який увесь день кладе цеглу, а ввечері падає на диван і вимагає «чогось пожерти». І це ще добре, а скільки, бувало, «втомлений годувальник», перекусивши й відпочивши, ішов куди-небудь допізна в гості, попередньо запитавши ласкавим голосом: «Нінусю, ти мене відпустиш?» А що ще бідолашній Нінусі зоставалося, крім як удавано посміхнутися і сказати: «Так, звісно, іди, розважся».

І бачив же, бачив, що посмішка — удавана. Розумів, що, по суті, кидаю її з дітьми на цей вечір — одну, в чужому місті. Що буде вона до мого повернення сидіти й здригатися від кожного шур­хоту, тому що страшно їй і за дітей, і за себе. Ну годі-бо — я ж їй пояснив, що Жиздра — тихе містечко, бандитів тут не буває, алкаші всі сумирні, і взагалі, тут не життя, а малина. Нехай вчиться страх долати!

А вже як їй доводилося, коли я тижнями пропадав на московських шабашках… Якось мені нащось знадобився цвяходер. Перерив усі інструменти — не можу знайти. І раптом дивлюся — дружина виносить його із спальні. Виявляється, коли я був у від’їзді, вона ночами клала цвяходер поруч із ліжком. Щоб, виходить, було чим від грабіжників відбиватися, коли що. «Тільки і є в неї, що чотири шипи, їй більше нема чим захищатися від світу». Ось так…

Ще запам’яталась картина. Кінець зими, під ногами снігове місиво, з даху бурульки звисають. Приходжу з роботи, відкриваю хвіртку й бачу: стоїть моя дружина посеред двору й пере білизну в кориті. На голові шапка-вушанка, на руках — гумові рукавички, під які вона надягла шерстяні рукавиці, щоб руки не так мерзли. І пере. Ніколи не забуду її погляду тоді. Немов ніяково їй, немов застав за чимсь ганебним. Але це ж їй просто шкода мене було! Знала, що буду переживати, от і намагалася до мого приходу закінчити це дике прання. А тут от не встигла… Через пару років я зумів заробити грошей на будинок, у перший же тиждень підключив його до водопроводу й одразу купив пральну машину-автомат.

Але ж тоді поруч не став і прати на холоді не допоміг, пройшов у дім. Ну, як же — годувальник-бо вернувся! З роботи ж прийшов, втомлений! У кожного, мовляв, своє заняття… І ось такої грубості з мого боку за 20 років було — не злічити.

Тепер ображаюся, поїхавши на сесію: «І чому це дружина мені не телефонує тижнями?» Але ж сам як — по крапельці, по ниточці, по іскорці — гасив, рвав і розплескував усе, що нас зв’язувало. І здається — розірвав…

Багато років у глибині душі я хизувався тим, що дружина моя дійсно — заміжня, тобто — за мужем. Як за кам’яною стіною! Від усіх життєвих негараздів широкою спиною її закриваю, усі удари долі беру на себе!

Тільки з чим же я залишив її там, за цією кам’яною стіною? Традиційний комплект: Kinder, Küche, Kirche? Ну і брав би тоді собі якусь простішу. А то одружився з талановитою, яскравою дівчиною із широким кругозором і допитливим розумом, відвіз її в село і поставив у дворі коло корита, немов пушкінську бабу. І от прийшов час підбивати підсумки.

Поки діти були маленькими, на рефлексії в неї особливо часу не було. А тепер, коли вони підросли, — що вона має в активі? Підрахувати не важко: відсутність професії — раз, відсутність освіти — два, відсутність соціального статусу — три. Поки народжувала і ростила дітей, однолітки вчилися, робили кар’єру. Зараз одна її подруга — директор музичної школи, інша — заввідділу культури, третя — головбух у серйозній конторі.

А їй, коли вона нещодавно спробувала влаштуватися на роботу, запропонували на вибір вакансії: прибиральницею в Ощадбанку, санітаркою в психінтернаті або диспетчером у таксі. У 40 років розумна, симпатична жінка виявилася перед таким ось вибором. Який я забезпечив їй своїми «чоловічими» рішеннями. Шипи обламав, від світу захистив. А тепер випадково побачив у її ЖЖ запис: «Заміжня. За мужем. Як за кам’яною стіною. Як у тюрмі».

Ось — два автопортрети, дві картини мого життя. У кожній — чиста правда. Тільки ніяк не з’єднати їх один з одним, щоб вийшов цілісний образ. Розпадаються ці дві правди, немов розбите дзеркало, яке, як відомо, не склеїш. І родина моя нині — немов у розбитому дзеркалі: кожний — у своєму осколку, у кожного — свій інтерес, свої справи й турботи. Наче і в одному домі живемо, а давно вже порізно.

Колись я сказав: «У нашому домі всі рішення ухвалюватиму я, тому що я — чоловік». Ну що ж, чоловіче, любуйся тепер на результати своїх рішень. Ти — капітан цього корабля. Ти був на ньому всі ці роки «другим після Бога». І ти ж сам спровадив його на мілину.

Сорок років — час підсумовувати. У 20 — ще можна жити ілюзіями, і в 30 — ще можна себе обманювати. Але після 40 це вже ніяк не вийде, результати, як то кажуть, — перед очима. І якщо вони виявляться такими, як у мене, зостається або дивитися на це сумне видовище, або — відвернутися і щодуху тікати від нього світ за очі.

Ось чому я вже не візьмуся суворо судити 40‑літніх чоловіків, які йдуть із сім’ї. Тепер знаю — від чого вони намагаються втекти, що штовхнуло їх на другу спробу.

От чому і я теж вирішив спробувати все спочатку. Ось так — просто взяти й перекреслити прожите-нажите, як і не було його, коли вже вийшло воно таким недоладним. І почати нове сімейне життя. З нуля.

Тільки іншої жінки мені для цього шукати немає ніякої потреби. За всіма своїми роботами й турботами на благо родини я не помітив, як замість любові став керуватися винятково почуттям обов’язку. А любов розгубив… Що ж, спробую тепер зібрати розгублене. По крупинці, по крапельці — може, так вийде. Тому що без цього — ламаного шеляга не варта уся моя самовідданість «…І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то не має мені з того ніякої користі!» (1 Кор. 13: 3).

Двадцять років тому Бог дав мені величезне багатство — жінку, яка кохала мене так сильно, що готова була йти за мною на край світу, зносити будь-які негаразди, терпіти будь-які злидні. Я не зберіг цього дару. Не навчився любити навіть найближчу людину. І що ж мені, просити в Бога ще одну дружину? Мовляв, вибач, Господи, з першого разу не вийшло, можна я тепер з іншою спробую? Смішно, їй Богу…

От і спробую почати все спочатку з тієї самою дівчинкою, до якої колись прийшов з букетом гладіолусів і копійчаними обручками. Щоправда, тепер замість рваного светра — життя в дірках… Як і колись, вірю, що Бог посилає людині все потрібне, головне — самому не схибити. Одного разу я вже схибив — і сильно. Але ж Богу все під силу. Виходить, може й моє розбите дзеркало склеїти. Щоб знову відбилися в ньому разом — я і дружина, і щоб міг я сказати Йому: «благоволи ж помилувати мене і дай мені постаріти з нею!» (Тов. 8: 7).

Олександр Ткаченко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.