УЧИЛИЩЕ МИЛОСЕРДЯ

Люди часто питають: «За що страждають діти?». «Ну, добре, — кажуть дорослі, — ми — грішні. А вони?..» Це, до речі, одне з голов­них питань у Достоєвського. З точки зору людської справедливості воно нерозв’язне. Відповідь на нього дається тільки в контексті Вічності, в долях Божих.

Православні віруючі знають, що хвороба — це не просто скорбота, а духовна школа для всіх. Відвідування Боже, яке стосується всієї родини. Господь відвідує: одних — укладаючи на одр хвороби, а інших навчає співчуття, смирення, любові. У наш час збільшується кількість дітей, які страждають на ДЦП, хворобу Дауна, енцефалопатію, глибоку розумову відсталість. Тільки у Вінниці, за статистикою, таких малюків налічується близько 20 тисяч. Їх, як правило, віддають до притулків для дітей-інвалідів. Один з таких будинків-інтернатів — «Троянда» — розташований на околиці невеликого містечка Ладижин Тростянецького р-ну Вінницької області. Це особ­лива медустанова, що перебуває на державному забезпеченні, де дітям з найважчими захворюваннями I групи забезпечено гідне утримання і медичний догляд. Багато з них не встають iз ліжка, від більшості, як від тяжкохворих, відмовилися батьки.
Дитячі страждання переважують шальку терезів нашого безбожництва, закликаючи до покаяння. І якщо Бог не створив смерті, а вона увійшла у світ через відступ від Нього, через гріх, то тим паче Він не створив хвороб. Далекі від християнства люди у цей будинок інвалідів входять, як у пекло, але саме тут можна відчути насолоду раю сердець, які живуть з Богом.
СКОРБОТА, ЩО ЗМІЦНЮЄ
У будинку-інтернаті «Троянда» перебуває 154 дитини-інваліда. Більша частина — хлопчики від шести до десяти років, 25 дівчаток. Одна нянечка щодня обслуговує 14 дітей! Це — подвиг. Це — життєвий хрест. Увесь день вона доглядає за ними: прибирає в палатах, змінює простирадла, умиває їх, ситно годує. І все це робить з любов’ю, граючи і спілкуючись із дітьми. Вихователі також займаються з кожною дитиною індивідуально: малюють, збирають великі пазли, співають пісні, грають у доступні ігри. Як відзначають няні, діти внаслідок цих занять краще сплять, стають спокійнішими.
Лікарі, нянечки й вихователі будинку-інтернату на моє запитання, чи хотіли вони піти на іншу роботу, відповіли категорично: «Ні!». Спочатку їм було дуже важко бачити скорботу і муки дітей. І багато з них вечорами вдома плакали. Вранці ж, прийшовши на роботу, забували всі проб­леми, біди, скорботи, життєві негаразди. А хвороби дітей, їхня радість і любов до вихователів і до всіх людей, які приходять до них, ставали чимось високим, об’єднуючи душі та викликаючи вдячність до Господа, Який відкриває шлях до спасіння.
НАБУТТЯ ЛЮБОВІ
У Світлу седмицю представники Вінницької релігійної громади Покрови Пресвятої Богородиці УПЦ на чолі з її головою та настоятелем Свято-Покровського храму протоієреєм Миколаєм Ковальчуком спільно з іншими православними християнами, як і в попередні роки, відвідали будинок-інтернат «Троянда».
Той день видався напрочуд сонячним, теплим. Усі були охоп­лені пасхальною радістю, і благодать Божа та молитовна пам’ять про дітей настільки всіх об’єднували, що люди ставали рідними і найближчими один для одного.
Інтернат розташовується в лісі, на березі р. Південний Буг. Дістатися до нього самостійно можна або на своїй машині, або на робочому автобусі, оскільки регулярного транспортного сполучення немає. Кілька годин у дорозі — і ми в Ладижині. Стільки радості було в наших і дитячих очах при зустрічі, що у кожного з нас потекли сльози.
До діток у кожну палату, яку освячував батюшка Миколай, ми заходили тримаючи за руки інших малюків. Їхні обличчя сяяли, немов сонечко. А висвітлювали їх світлі промінчики дитячих сердець… Наші серця билися в унісон. Це незабутнє відчуття! Передати його словами просто неможливо. Коли спілкуєшся з такими дітьми, то помічаєш, що далеко відступають спокуси світу, відкривається сенс і значення так званих «дрібних повсякденних проблем». У таких дітей потрібно вчитися жити, дорожити кожним днем, подарованим тобі Богом, любити.
Нещодавно одна мати поховала сина. Коли вона вперше приїхала до інтернату, її обійняв хлопчик, який на запитання «Як звуть тебе, сину?» відповів: «Андрій». Таким ім’ям був названий і її син. І тут вона зрозуміла, що Господь дарував їй дитину. З цієї миті їхні життя стали нерозлучні.
Під час відвідин будинку-інтернату особливо згадуються завжди живі слова Євангелія: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу: бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; жадав пити, і ви напоїли Мене; був странником, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви одягнули Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; в темниці був, і ви прийшли до Мене. <…> Істинно кажу вам: тому що ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені» (Мф. 25: 34–40).
Дитячі страждання — як рани Христа. Люди самі їх завдають, але завдяки Божому Промислу ними ж вони і зцілюються від зла, яке виявляється в нашому егоїзмі та жорстокості.
Олена Киях, м. Вінниця

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.