Учений, який «уболівав за релігію»

Борис Вікторович Раушенбах народився 18 січня 1915 р. у Петрограді. Його предок, Карл Фрідріх Раушенбах (прізвище в перекладі російською означає «дзюркотливий струмок») 1766 р., на запрошення російської імператриці, переселився на землі Поволжя, про що його нащадок турботливо зберігає відповідний документ.

«Я знав, що працюватиму в авіації»
Мати Раушенбаха, Леонтина Фрідріхівна, уроджена Галлик, походила з прибалтійських німців. В Естонії вона отримала загальноприйняту на той час для дівчат освіту: знала, крім російської, німецьку, французьку й естонську мови, грала на фортепіано. Потім, як і багато її ровесниць, переїхала у Росію і влаштувалася бонною в заможну сім’ю.
Батько, Віктор Якович (діда по батьківській лінії звали Якоб, тобто на російський лад — Яків; мати теж згодом стала не Фрідріхівною, а Федорівною), родом був із Саратовської губернії. Він зароб­ляв гроші на фабриці «Скорохід», мати господарювала вдома, ростила Бориса-Івара і його молодшу сестру Карін-Олену.
Борис дуже рано закінчив школу (пішов туди у семирічному віці й одразу в другий клас — таким був рівень його знань), і для інституту він, по‑перше, не досяг відповідного віку, по‑друге, туди приймали тільки з робочим стажем, бажано п’ятирічним. І хлопчик пішов працювати на Ленінградський авіаційний завод № 23, розташований тоді на Чорній річці, неподалік від місця дуелі Пушкіна.
«Про те, що коли я виросту, працюватиму в авіації, я знав років з восьми. Це була не мода, а серйозне рішення, до якого я дійшов певною мірою завдяки моєму приятелеві Борису Іванову, хрещеникові мого батька. Одного разу він показав мені в журналі «Нива» знімок англійських кораблів, зроблений з літака. Знімали з невеликої висоти, тож великі кораблі було добре видно. «Дивися, — сказав мені Борис, — сфотографовано з літака, а дивитися не страшно». Мене це так вразило, що зачепило на все життя — тільки літати, тільки літати!
Єдине, що я все ж таки зрозумів для себе, що просто літати нецікаво, а цікаво будувати літаки. Так я прийшов в авіацію. Загалом зовсім випадково. Але це перше кохання, найпалкіше і вічне».
На заводі столяр-складальник Раушенбах пропрацював близько року; літаки тоді були дерев’яні й обтягувалися тканиною, інструменти відповідні — молоток, цвяхи, викрутка, свердло, дриль. І руки. З серійного, досить нудного виробництва «столярові-складальникові» вдалося перейти на складання експериментальних літаків, де щодня відбувалося щось нове і проводилися випробування на аеродромі.
Зустріч з Корольовим
У 1932 р. Раушенбах достроково вступає у воєнізований навчальний заклад — Ленінградський інститут інженерів цивільного повітряного флоту. Навчається із запалом, захоплюється планеризмом.
Традиційним місцем для випробування планерів був Коктебель, де є пагорби, з яких можна планувати; туди з’їжджалися і конструктори, і льотчики, і планеристи, «і цілий місяць тривав цей радісний цирк».
Саме там, на коктебельских пагорбах, уперше зустрілися Борис Раушенбах і Сергій Корольов, захоплені однією справою — планеризмом. І лише набагато пізніше випадкове знайомство стане співпрацею на довгі роки в ракетній і космічній техніці.
«Десь за півтора року до закінчення інституту я зрозумів, що в Ленінграді мені залишатися немає сенсу, там мене напевно що посадили б, тому що мене там усі знали, в тридцять сьомому багатьох саджали, чом би і мене, німця, не ув’язнити? — пише у своїй книзі спогадів учений. — А в Москві на мене нікому було писати доноси, бо я тільки-но туди приїхав, на початку тридцять сьомого року. Розчинився і зник. Вищі сили подбали про мене і відправили до Москви, щоб мене тоді не схопили з моєю національністю, з моїм промовистим прізвищем: німець, та ще проник в авіаційну промисловість!»
Борис Вікторович потрапляє в Ховринський інститут № 3, РНДІ, як його ще називали, у нечисленний відділ Корольова, який працював тоді над крилатими ракетами. Великий авіаконструктор одразу зрозумів, що новий співробітник, який з абсолютною точністю розуміється на примхах техніки, потрібний у відділі як провідний конструктор.
Робота в евакуації
Наближалася війна. Восени 1941 р. інститут № 3 евакуювали у Свердловськ. З листопада 1941‑го до березня 1942‑го Борис Вікторович на повну силу працював на своєму номерному підприємстві, для якого було виділено один із корпусів Уральського індустріального інституту.
1942 р., ще будучи в евакуйованому РНДІ, Борис Вікторович став працювати над розрахунками самонавідного зенітного снаряда. Його заарештували, коли дві третини роботи вже було позаду й учений знав, в якому напрямку йти далі. Раушенбах і в пересильному пункті, і в таборі на клаптиках паперу продовжував розрахунки. Вирішив задачу тижнів через два після прибуття в табір і відіслав своїм колегам: адже вони чекають! Йому було ніяково, що він обіцяв виконати роботу і не закінчив її. Надсилаючи, Раушенбах і гадки не мав, що з цього щось вийде, та на його розрахунки звернув увагу один технічний генерал, Віктор Федорович Болховітінов, і домовився з НКВС про використання ув’язненого як таку собі «розрахункову силу». І НКВС «здало» майбутнього академіка «в оренду».
«Я взагалі‑то дивна людина з дивною долею, таке враження, що про мене хтось вочевидь піклується», — говорив Раушенбах.
Сергій Павлович Корольов, який пройшов вогонь і воду Бутирки, Новочеркаської пересилки, колимської копальні Мальдяк, «шарашку» Туполева, авіазаводів в Омську і Казані, полігона Капустин Яр і космодрому Байконур, уже запустив три перших в історії штучних супутника Землі. Коли Раушенбах приїхав у Підлипки, Корольов зустрів його так, ніби вони і не розлучалися. Й обидва учені одразу взялися до справи: потрібна система, за допомогою якої космічний об’єкт чітко зберігав би певну позицію стосовно Землі й інших небесних тіл. Раушенбах узявся за розв’язання цієї задачі.
«Побачити зворотний бік Місяця…»
1955–1959 рр. були чи не найбільш новаторськими для Раушенбаха на тодішньому етапі розвитку ракетної техніки і космонавтики. Адже питанням орієнтації космічних апаратів і їхнього руху в умовах невагомості ніхто ніколи не займався.
«Хоча в певному розумінні це була унікальна робота. Ми випередили американців, у 1960 році отримали Ленінську премію. Астрономи ще у XIX столітті мріяли побачити зворотний бік Місяця, проте стверджували, що його ніхто не побачить. Ми побачили його першими».
Після смерті С. П. Корольова Раушенбах залишив виробництво і став викладати. «Я почав займатися мистецтвом, продовжуючи активно працювати в галузі ракетної техніки. Але ось що цікаво: усе, що починав робити у мистецтві, було пов’язано з космосом. Зрушили справу роздуми про стикування космічних апаратів за допомогою ручного управління. Наші космічні апарати сконструйовано так, що космонавт може бачити те, що відбувається перед ним тільки на спеціальному екрані. І я поставив собі запитання: чи правильно зображення на екрані передає реальну обстановку (чи можна, орієнтуючись на нього, керувати)? Це привело мене до теорії перспективи, а потім до мистецтва».
Від вивчення простору ікони до релігії
Перша праця Б. В. Раушенбаха — «Просторові споруди у давньоруському живописі» — вийшла у світ 1975 р.; друга, уже з прикладами зі світового живопису, — 1980‑го. Чіткий математичний аналіз виявив, що ніколи не існувала і не могла бути розроблена наукова система перспективи, яка б адекватно передавала геометричні характеристики зображуваного простору на площині картини без якихось умовностей і викривлення. Остаточне математичне обґрунтування цього тезису міститься у третій книзі вченого — «Системи перспективи в образотворчому мистецтві. Загальна теорія перспективи» (1986 р.), де подано загальну теорію проблеми. Четверта книга — «Геометрія картини і зорове сприйняття» — вийшла друком 1994 р. Що бачить наше око, і що бачить наш мозок? Раушенбах дійшов висновку, що це не одне і те ж. Цей висновок вимагав математичного опису роботи мозку, яке було доповнено психологічними доказами. Вивчаючи закони зорового сприйняття, академік Раушенбах робить висновок, що ці закони різні стосовно інтер’єру і пейзажу; і справжній майстер, сам того не усвідомлюючи, неодмінно привнесе в картину елементи, що суперечать власному зоровому сприйняттю.
«Для сприйняття художнього твору треба мати талант, що є у художників і людей, які тонко відчувають мистецтво. Цей талант не підвладний логіці, логікою тут нічого не осягнеш».
«Стремління до релігії я відчув на певному етапі свого життя. Чому виникло це почуття, — окрема розмова, вважаю, що про релігію я ще нічого не написав, цілком можливо, що їй буде присвячена моя наступна книга. Але над іконописом, іконошануванням я почав працювати вже наприкінці моєї роботи у фірмі Корольова, і новий розвиток «убік» посередньо, не прямо, можливо, і пов’язаний з моєю основною професією. Вплинуло і моє дитинство, коли мене водили до церкви, причащали, а дитячі враження — це не те, що забувається і зникає безслідно. Усе моє життя для мене була неприйнятною антирелігійна пропаганда, я завше вважав її абсурдною й уболівав за релігію».
Довести триєдність Бога
«У богослов’ї мене цікавить логічна сторона, і мені вдалося довести одне твердження, яке досі було не відоме. Поняття Трійці завжди вважалося алогічним: три Боги — це один Бог, як це може бути одночасно: три і один? Коли ми говоримо про святість Трійці, нам немає з чим її порівнювати із повсякденного життя, святість властива лише божественному. Та коли йдеться про триєдність, то людський розум мимоволі шукає аналогії у повсякденні, хоче пов’язати ці поняття з формальною логікою. Я сказав собі: шукатимемо в математиці об’єкт, що має усі логічні властивості Трійці, і якщо такий об’єкт знайдеться, то цим буде доведено можливість логічної несуперечності структури Трійці і в тому разі, коли кожна Особа є Богом. Чітко сформулювавши логічні властивості Трійці, згрупувавши їх і уточнивши, я вийшов на математичний об’єкт, що повністю відповідає перерахованим властивостям, — це звичайнісінький вектор з його трьома ортогональними складовими.
Тільки й лишається дивуватися, що отці Церкви зуміли сформулювати сукупність властивостей Трійці без якої-небудь опори на математику. Вони абсолютно справедливо називали будь-які відхилення від цієї сукупності єрессю, ніби відчуваючи внутрішнім зором їхню руйнівну згубність. Лише тепер стає зрозумілою велич отців Церкви і в сенсі інтуїтивного створення бездоганної логіки триєдиності. Сьогодні абсолютно доцільне формулювання догмата про Трійцю, яке точно слідує Символу Віри: «Особи Трійці — це єдине Божество, в якому кожна Особа у свою чергу є Богом».

Підготувала Олена Головіна.
У статті використано уривки
з книги спогадів Б. В. Раушенбаха «Постскриптум»

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.