У радощах та бідах перебуваючи. Історія Густинської пустині

За 14 кілометрів від Прилук знаходиться с. Густинь, яке має давню і водночас трагічну історію…

Густинські літописи
Серед старовинних документів, що розповідають про історію цього краю, зберігся (у копіях) «Густинський літопис». Дослідники вважають, що його у 1623–1627 рр. уклав культурний і церковний діяч архімандрит Захарія (Копистенський). Первісну редакцію було здійснено в 1-й половині XVII ст., наступну — в 1670 р. ієромонахом Густинського монастиря Михаїлом (Лосицьким). В них описано історію від часів Київської Русі до 1597 р., зокрема йдеться про політику литовських князів, шляхетської Польщі, султанської Туреччини, а також викладено давньоруську, польську, литовську й візантійську хроніки та різноманітні відомості.
Існує «Літопис про заснування та створення Густинського монастиря», що охоплює період 1600–1640 рр., написаний невідомим автором. Він висвітлює історію обителі як осередку ідейної боротьби в Україні проти унії та католицтва, містить відомості про діяльність гетьмана Петра Сагайдачного. Це — видатна пам’ятка української історіографії.

Заснування монастиря
Свято-Троїцький Густинський монастир — це унікальний ансамбль споруд у стилі українського бароко. Він мав неабиякий вплив на архітектурне будівництво Лівобережної України. Цей чоловічий монастир було засновано в 1600 р. ієромонахом Іоасафом, який отримав на те благословення ігумена Афанасія. Взявши двох ченців, ієромонаха Євфимія та ченця Геннадія, він вирушив за Дніпро, щоб обрати місце для влаштування обителі. Оглянувши місцевість вздовж берегів р. Удай, Іоасаф зупинив свій погляд на о. Густинь, де й вирішив започаткувати чернече життя.
Він оселився тут зі своїми учнями, і невдовзі до нього на острів стали приходити люди заради усамітненого чернечого життя та спасіння. Завдяки старанням і допомозі місцевих жителів, у 1614 р. Іоасаф спорудив дерев’яну церкву в ім’я Пресвятої Живоначальної Трійці. На цей час зібралася достатня кількість братії, і вони побажали мати настоятеля. Ним став старець Іоасаф.
Новостворена обитель ще багато чого потребувала, але вік Іоасафа вже не дозволяв йому так само активно займатися облаштуванням монастиря. Тому на допомогу собі він покликав відомого своїм розумом та благочестям Ісайю (Копинського), ігумена і настоятеля Антонієвих (Ближніх) печер Києво-Печерської Лаври, бажаючи мати його наступником з управління Густинським монастирем. Ісайя прийняв запрошення Іоасафа і з благословення архімандрита Лаври прибув до Густині. Оглянувши і схваливши обране для монастиря місце, Ісайя отримав право на землі, що перебували в той час у володінні князів Вишневецьких. Князь виконав прохання Ісайї та Іоасафа і видав їм у 1615 р. грамоту на володіння цим островом, а також навколишніми лісами, ставками та орними землями. Після смерті князя Михайла Вишневецького грамота була підтверджена його дружиною княгинею Раїною (Іриною) Могилянською.
Ігумен Ісайя разом з братією приступили до розбудови монастиря. Було зведено кілька будівель, а при трапезній облаштовано теплий храм на честь Успіння Богородиці з приділом на честь Різдва Богородиці. Було створено два скити Густинського монастиря: Ладинський у 1616 р. і Мгарський, або Лубенський, у 1619 р., завдяки яким обитель отримувала все необхідне для свого життя. З часом вони стали самостійними монастирями. Пожежі 1625 і 1636 рр. знищили майже всі споруди. Але з Божою допомогою монастир невдовзі відродився знову.

Історія головного храму
У 1639 р. обитель відвідав Київський митрополит Петро (Могила). Він призначив нового ігумена Ілію (Торського). Владика оглянув монастир і звелів поставити хрест, вказавши побудувати на цьому місці нову велику церкву. У 1641 р. її було закладено і через три роки освячено в ім’я Святої Живоначальної Трійці.
У першій половині XVII ст., в епоху гетьманства (1647–1663), монастир отримав підтвердження від Богдана Хмельницького на статус і право володіння земельними угіддями. При ігумені Оксентії у 1671 р. сталася чергова пожежа, що спопелила Троїцьку церкву, дзвіницю та інші будівлі. Вціліли лише Успенська трапезна церква, церква на честь первоверховних апостолів Петра і Павла та деякі келії.
Та незабаром братія приступила до відродження монастиря. Було побудовано нову дзвіницю, вежу та келії. У 1674 р. коштом гетьмана Івана Самойловича розпочалося спорудження кам’яного Свято-Троїцького собору, який діє і понині. 23 травня 1675 р., в день Зішестя Святого Духа, цей храм був освячений архієпископом Чернігівським Лазарем (Барановичем), який при цьому висвятив у сан ієромонаха Димитрія, згодом славного світильника Православної Церкви, причисленого до лику святих, митрополита Ростовського.

Убієнні немовлята — діти Христові
Троїцька церква стоїть на тілах невинних мучеників. Про цей факт відомо наступне. Якось, під час нападу на Україну поляків, місцеві жителі, рятуючись від ворожих переслідувань, тікали зі своїх домівок і ховалися в лісах. Поблизу Густинської обителі вороги вбили трьох немовлят, а тіла їхні кинули у полі поблизу неї. Трупи дітей лежали три дні і три ночі на морозі, але звірі їх не торкалися. Благочестиві християни перенесли тіла невинних мучеників у монастир, де й поховали їх. Коли будувалася Троїцька церква, ці діти явилися уві сні ігумену і сказали, що вони будуть молитися перед Всевишнім за монастир та його братію. Ігумен довго розмірковував про видіння. Нарешті, він розповів про це старцю-іноку, який указав місце поховання трьох убієнних немовлят. Тоді ігумен наказав розкопати їхні могили. Коли відкрили труни, тіла мучеників виявилися нетлінними. Їх було перенесено на гідне місце й поховано там, де будувалася церква. Над могилами безневинних страждальців спорудили вівтар в ім’я Святої Трійці…
Наслідуючи приклад князів Вишневецьких, багато приватних осіб різних звань і станів допомагали монастирю своїми пожертвами. Крім того, Густинський монастир мав право і можливість додатково купувати землі, ліси та інші угіддя. Йому належали також землі в трьох повітах Чернігівської губернії: Прилуцькому, Роменському і Путивльському.

Перше закриття обителі
На кінець XVIII ст. Густинський монастир вважався найбагатшим з усіх монастирів України й називався в народі «другою Лаврою». Проте імператриця Катерина ІІ вирішила скасувати монастир, і в 1793 р. його було закрито.
П’ятдесят років обитель стояла мовчазною й порожньою. Руйнувалися храми, будівлі, подвір’я заростало бур’янами. У 40-х рр. XIX ст. монастир був відкритий знову й отримав самостійність завдяки піклуванням архієпископа Полтавського Гедеона. Він звернувся до своєї пастви в архіпастирському посланні про посильне пожертвування на благоустрій Густинської обителі. Жителі відгукнулися на це звернення і в 1843 р. зібрали близько 6700 карбованців. Владика Гедеон клопотав також перед Святішим Синодом про відновлення Густинського монастиря. Указом Святішого Синоду від 16 грудня 1843 р. за найвищим утвердженням було вирішено відкрити Густинський монастир з призначенням йому настоятелів у сані архімандритів. Відкриття обителі відбулося 15 травня 1844 р., одночасно урочисто відсвяткували храмове свято — день Святої Трійці. Відтоді в ньому щоденно проводяться богослужіння.

Опис храмів
Після відкриття монастиря в ньому діяли такі храми.
Свято-Троїцький собор з двома приділами: в ім’я Святої Трійці в ім’я Іоанна Кущника. Церква кам’яна, п’ятибанна, хрестоподібна, коринфського ордера. Із зовнішньої сторони прикрашена пілястрами та іконами в рамах. Внутрішні стіни розписано священно-історичними зображеннями. Собор мав двоповерхові хори. Іконостас чотириповерховий, столярної роботи, різьблений, з позолотою. При вході до церкви зображено портрети князя Вишневецького та гетьмана Самойловича, благодійників монастиря. Під церквою був розташований склеп, у якому поховані члени сімей прилуцьких полковників Горленка і Марковича. Зліва від іконостаса — місцевошанована Густинська ікона Богородиці з Предвічним Немовлям на руках, іменована «Одигітрією». У лівій руці Немовля тримає Євангеліє — джерело духовного світла й вічного спасіння людства. Цю ікону ще називають «Ярмарковою». Таке найменування вона дістала у зв’язку з ярмарком, що щорічно проходив на площі біля монастиря 28 серпня (за н. ст.). Образ виносили з храму, обносили навколо площі, потім залишали в особливій каплиці, де він перебував до закінчення ярмарку. Ікона здавна вважається чудо­творною.
Свято-Успенська церква — одноглава, з одним престолом. Існує передання, що вона була побудована гетьманом Іваном Мазепою. У 1845 р. освячена на честь Воскресіння Христового — з нагоди поховання у склепі колишнього генерал-губернатора Полтави й Полтавської губернії, генерала від кавалерії, князя Миколи Григоровича Рєпніна. Це був видатний державний діяч, дипломат та опальний вільнодумець, який пішов з життя в м. Яготин, неподалік від Києва. Під час Вітчизняної війни 1812 р., важко поранений і контужений, полковник Рєпнін потрапив у полон до французів. Під час зустрічі з ним імператор Наполеон Бонапарт сказав: «Ваш полк чесно виконав свій обов’язок!». Дивовижно, що дружина князя, Варвара Олексіївна Рєпніна, уроджена графиня Розумовська, внучка останнього українського гетьмана, поїхала з чоловіком у саме пекло війни. Вона пробралася в табір до французів й залишалася зі своїм Миколою до його звільнення…
Свято-Успенську церкву було оновлено ​​в колишньому вигляді, за винятком іконостаса, заміненого на новий, влаштований на кошти дружини князя Варвари Рєпніної. Вона також взяла на себе всі витрати з його відновлення та забезпечила церкву священним облаченням та сосудами. Під храмом знаходиться родова усипальня княжої фамілії Рєпніних-Волконських.
Церква на честь первоверховних апостолів Петра і Павла — п’ятибанна. Через брак коштів, до її відновлення приступили лише в 1854 р. за настоятеля архімандрита Гермогена. У 1900 р. за архімандрита Тихона в ній було облаштовано ще один приділ в ім’я святителя Димитрія Ростовського.
Свято-Миколаївська церква на той час була зруйнована. Нині над нею височіє кам’яна дзвіниця, під якою знаходяться ворота, що звуться Микільськими. За переказом, вона була зведена, так само як і монастирська огорожа і церква на честь первоверховних апостолів Петра і Павла, на кошти полковника Дмитра Горленка. У 1853 р. піклуванням настоятеля архімандрита Варсонофія церкву перебудували і над нею спорудили у візантійсько-руському стилі дзвіницю з пірамідальним куполом (за проектом архітектора Єфимова).
Церква в ім’я великомучениці Варвари розташована в огорожі над воротами, названими Варваринськими. Вона з’єднана з настоятельським корпусом. Поряд з нею стоїть невелика будівля у вигляді трьохвіконної вежі. За переказами, церкву було зведено на кошти Варвари Маркович. Храм відбудовано стараннями настоятеля архімандрита Варсонофія, в ньому споруджено прекрасний іконостас. Ікони у старовізантійському стилі написані в Санкт-Петербурзі художником Парченним. При церкві побудовано настоятельский будинок.
Тарас Шевченко і Густинь
У 1845 р. Густинський монастир відвідав Т. Г. Шевченко, створивши три акварелі з видами монастиря. У своїй повісті «Музикант» (28.11.1854 р.) він писав: «..­.відвідайте… напівзруйнований монастир Густиню, по той бік річки Удай, що верстви за три від м. Прилуки. Можу вас запевнити, що жалкувати не доведеться. Це справжнє Сенклерське абатство. Тут є все. І канал, глибокий і широкий, що колись наповнювався водою з тихого Удаю. І вал, і на валу висока кам’яна зубчаста стіна з внутрішніми ходами та бійницями. І нескінченні склепи, або підземелля, і надгробні плити, що вросли в землю, між величезними суховерхими дубами, можливо, самим ктитором насадженими. Словом, є все, що потрібно для найповнішої романтичної картини, зрозуміло, під пером якогось Скотта Вальтера або йому подібного списателя природи…
Я, бачте, за дорученням К[иївської] а[рхеографічної] комісії відвідав ці напівруїни і, зрозуміло, з допомогою вельмишановного отця Ілії, дізнався, що монастир засновано коштом і трудами нещасного гетьмана Самойловича в 1664 році, про що свідчить портрет його як титаря, написаний на стіні всередині головної церкви.
Дізнавшись все це і намалювавши, як умів, головні, або святі, ворота та церкву п’ятибанну Петра і Павла, та ще трапезу й церкву, де похований вічної пам’яті гідний князь Микола Григорович Рєпнін, та ще вціліле циклопічне братське огнище, — зробивши, кажу, все це, як умів, я другого дня хотів було залишити Прилуки й вирушити до Лубен… подивитися на монастир, споруджений набожною дочкою Єремії Вишневецького-Корибута…». Тарас Шевченко, перебуваючи у Прилуках, відвідав древні споруди міста, церкви та будівлі полкового казначейства XVIII ст.
За архімандрита Тихона на початку ХХ ст. було облаштовано монастирське подвір’я в м. Прилуки з Пантелеймонівською церквою та школою, а також богадільню за містом на Роменському шляху.

Лихоліття
Спокійне життя монастиря закінчилося після жовтневого перевороту 1917 р. У березні 1924 р. обитель було закрито. На її території розмістили дитячу комуну для безпритульних, яка проіснувала до початку 40-х рр. ХХ ст. Пам’ятники архітектури й церковного мистецтва спустошувались і руйнувались. Цьому сприяли безбожники, які грабували склепи і храми, знищували найцінніші ікони: їх зривали з іконостасів, потім рубали на дрова. Цю долю розділив і чудовий іконостас, яким захоплювався в 1654 р. архідиякон Павел (Алеппський).
Але завдяки зусиллям історика Миколи Макаренка та інших діячів зі збереження культурних цінностей ми можемо зараз милуватися красою цієї перлини українського бароко. Син Макаренка Орест брав участь у дослідженнях Густині. У 1927 р. він загинув на очах свого батька. Його поховали в родинному склепі князів Рєпніних. Згодом Миколу Макаренка репресували і розстріляли як державного злочинця — за те, що відстоював інтереси Православної Церкви. Деякі ченці зникли у тюрмах, а деякі знайшли собі пристановище в інших монастирях або йшли в недоступні, віддалені від обителі місця.
На початку 40-х рр. ХХ ст. на території монастиря було розміщено психоневрологічний диспансер, який проіснував до 1991 р.
У 1943 р. черниці закритого Ладинського Покровського монастиря звернулись до влади м. Прилуки з проханням відкрити Густинську обитель. Дозвіл на відкриття монастиря було отримано в липні 1943 р. Відтоді чоловічий монастир став жіночим, його очолила ігуменя Євстолія. Сестри розмістилися в двоповерховому Варваринському корпусі. Богослужіння звершувалися у Воскресенській церкві. У 1958 р., після смерті ігумені Євстолії, настоятелькою стала матушка Рафаїла. Невдовзі прийшло чергове випробування. На свято святих первоверховних апостолів Петра і Павла в 1959 р. монастир знову було закрито — втретє за свою більш ніж тривікову історію. Над Густиню спустилася ніч.

З Богом на всі часи
Після жорстоких випробувань, заборон і запустіння, 17 грудня 1993 р., на свято святої великомучениці Варвари, у Воскресенському храмі було освячено престол і звершено першу Божественну літургію. Монастир відродився вчетверте завдяки зусилям і молитвам черниць і послушниць. Розпочався новий відлік часу обителі, продовжувався її літопис.
Подібно до древніх подвижників благочестя, першому ігумену монастиря Іоасафу, митрополиту Ісайї (Копинському) та іншим, ігуменя Віра разом із сестрами обителі взялася за тяжку, але святу справу — відновлення зруйнованого монастиря. Було відреставровано Свято-Троїцький собор, Петропавлівську та Миколаївську церкви.
Монастир повністю себе забезпечує. Тут є пасіка, пекарня, гостиниця для паломників, трапезна, гараж, сад та город.
Життя в обителі починається о 5-й годині 30 хвилин зі звуком дзвіночка, який скликає насельниць на ранкову храмову молитву. Після неї сестри підходять до матушки ігумені під благословення, отримуючи кожна свій послух. У Свято-Троїцькому соборі та Свято-Успенській церкви щодня звершується ранкове і вечірнє богослужіння; читається Неусипний Псалтир.

Святині обителі
Густинський монастир відвідали в різні роки предстоятелі Помісних Церков: патріарх Єрусалимський Феофан (1621), патріарх Антіохійський Макарій (1654). У його храмах перебувають частиці мощей святителів Феодосія Чернігівського, Іоасафа Білгородського, Димитрія Ростовського, преподобних Лаврентія Чернігівського, Кукші Одеського, великомучениці Варвари та інших святих, а також святині, зібрані з усього православного світу. Стіни обителі знали багатьох молитовників і молитвениць, які досягли святості ще за життя на землі. А одна з лип у саду монастиря зберігає викарбуване на стовбурі ім’я ченця Ілії та час його кончини.
У Свято-Миколаївській церкві відновлено ​​келію затворника старця Олексія, який помер у першій третині ХХ ст. і був похований біля південної стіни Свято-Троїцького собору. Кожен, хто входить до цієї келії, вдихає пахощі, а взявши з собою частку землі, зцілюється святими молитвами старця. А в монастирській огорожі є джерело, де звершуються водосвятні молебні.
Головним і особливо урочистим залишається престольне свято — день Святої Живоначальної Трійці. Монастирська огорожа наповнюється квітами. Сам Господь прикрашає в цей день землю. Той, хто побував хоча б раз на день Святої Трійці у Густині, назавжди порідниться з обителлю і втішатиметься молитвою та отриманим тут благословенням.
З покоління в покоління, з року в рік люди несуть до Густинської обителі радощі та горе, просять Бога про допомогу й дякують Йому за все.

Лев Кудрявцев

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.