У ХРАМ ІДУТЬ НЕ ОДНІ «СТАРИКИ»

Духовний досвід людини неповторний, і кожен іде до Бога своєю дорогою. Але серед нас — православних — є люди талановиті й геніальні, чий шлях до Господа особливо цікавий. Один із них — Володимир Талашко, народний артист України.

У його творчому доробку — перші ролі в кінофільмах «У бій ідуть одні “старики”» (1973), «Як гартувалася сталь» (1973), «Капітан Немо» (1975) та багатьох-багатьох інших. Акторові виповнилося 67 років, але його життєлюбність та енергійність не вичерпуються.
Володимир Дмитрович очолює відділ дикторів і ведучих на телеканалі «Глас», викладає в Національному університеті театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, бере участь у кінофестивалях, проводить творчі вечори, допомагає храмам, підтримує православні волонтерські проекти та… цим його діяльність не обмежується. Мабуть, відома репліка його кіно­героя — «Будемо жити!..» — була зовсім не награною.

— Кожна людина йде до Бога своїм, унікальним шляхом. Як, коли й чому Ви прийшли до Церкви? 
— Початок цього шляху — десь у дитинстві. Мене хрестили, коли я був зовсім малим. Батько працював тоді залізничником у Ковелі на Волині. Часи були дуже скрутні. Бабуся потайки віднесла мене до храму, батько буцімто не здогадувався.

А перші, вже усвідомлені кроки на шляху до Церкви я робив років у шість-сім, на Донбасі. Тоді в нашому містечку не було храму, і ми з бабусею ходили на богослужіння за кілька кілометрів. Пригадую, йде бабуся, а ми — маленькі — за нею біжимо, бавимось у козаків-розбійників… А біля каплички притишуємо ходу, вгамовуємо сміх, запалюємо свічки, дивимось, як моляться дорослі. Щось там дитяча душа відчувала… Ось так і бігали донбаськими стежками до храму.
Згодом — уже в третьому-четвертому класі — часто ходив до церкви. Коли навчався у Донецькому гірничому технікумі, забігав час від часу. Зараз усвідомлюю, що бігати до храмів не зовсім добре, їх потрібно відвідувати неспішно, зосереджено, розуміючи, навіщо ти це робиш. Взагалі-то, необхідно знаходити якомога більше часу для Бога, для роздумів про Нього, про себе, про життя, а не забігати до храму між іншими справами. Хоча трапляється, що життя підганяє.

— Зазвичай люди біжать до храму, потрапляючи у складні життєві обставини.   
— І це зрозуміло! В мене, наприклад, було щасливе дитинство — були батьки, рідні, друзі, вчителі. Проте я дуже рано зіткнувся зі смертю — це типова ситуація для шахтарського краю. Усі ми смертні, як-то кажуть, але в родинах шахтарів тривожні життєві нотки були дуже відчутні. Я благав Господа зберегти життя дідові, батькові, братові, які працювали на шахті… І Бог почув мої молитви! Здійснив Він і моє щире бажання — стати актором. Якось, під час виступу студентів нашого технікуму в Москві, на мене звернув увагу Михайло Амітов — головний режисер Донецького театру — й запросив учитися.

До речі, вважав, вважаю і вважатиму, що вчитися ніколи не пізно й не соромно. Прикро, коли людина лінується і не прагне знань, самовдосконалення. Про це казали мої вчителі Кость Петрович Степанков і Микола Павлович Мащенко. Про це я і сам кажу своїм студентам, і завжди радію, якщо хтось із них знає те, чого не знаю я. Зараз для пізнання є всі умови — інтернет, електронні книжки… Але іноді просто дивуєшся, як молоді люди ставляться до своєї освіти. Якось запитую в абітурієнта на вступному іспиті до театрального вузу, хто автор прочитаного ним монологу. Каже: «Автор невідомий». Ставлю уточнююче запитання: «Може, інтернет?..». Чую у відповідь: «Точно! Інтернет!». Прикро від цього.

Але ще прикріше, якщо людина не хоче знати Бога. Молитва, віра, доброчинність — це крила, які нас піднімають над каламуттю буденності, підносять до неба, роблять ближчими до Господа. Життя людини не може бути повноцінним без Бога. І дуже важливо, аби віра була щирою, а не демонстративною.

— За радянських часів Ви не приховували симпатії до Церкви й навіть сприяли хрещенню багатьох знаменитостей. Страшно не було?
— Я не був особливо сміливим у часи, коли сповідувати віру треба було обережно. Але й тоді, повірте, розумних людей було чимало — усі під Богом ходили й ходимо. Люди хотіли хреститися і робили це. Й комсомольці, й навіть члени партії. Поміж моїх знайомих були священики, і я не цурався сприяти, якщо в когось виникало бажання хреститися в Церкві або хрестити дітей. Це — Божа справа. Чого ж я мав боятися?..

Поміж акторів, до речі, було чимало віруючих. Микола Гринько —  вірив у Бога, хоча й був членом партії. Владислав Дворжецький — вірив, Всеволод Сафонов — вірив, Володимир Висоцький — вірив… Не раз ми говорили про Бога, про сенс людського існування, про страждання з Інокентієм Смоктуновським… Микола Павлович Мащенко, який отримав головний приз загальносоюзного кінофестивалю в 1975-му за кінострічку «Як гартувалася сталь», був віруючим. Так само й Кость Петрович Степанков. Ці особистості не афішували своєї віри, не казали про неї наліво й направо, але про такі речі й навряд чи слід завжди говорити, якщо ти, звісно, не священик. Ми маємо виявляти віру своїми вчинками, добрим ставленням до оточуючих і критичним — до себе.

Це я назвав лише чоловіків. Про жінок забув! Про Римму Маркову, Людмилу Гурченко, Людмилу Чурсіну, Аду Роговцеву… Що б там про них не казали й не писали — вони були віруючими. Та й, зрештою, хіба є на світі невіруючі люди? Хіба бодай раз у житті хтось не звертався до Бога в ситуації небезпеки, невизначеності? В цьому житті кожен несе свій хрест. Але не всі, на жаль, регулярно відвідують храм, хочуть стояти на службі, обмежувати себе під час постів. Для багатьох це важко. Але все це потрібно робити. Хоча (посміхається) чув, що хворі, вагітні, актори можуть не постувати.

— А чому Ви вважаєте, що актори можуть не постувати? 
— Таке життя на майданчику: під час зйомок іноді доводиться не їсти та не пити навіть тоді, коли посту немає.

— Що підштовхнуло Вас до першої свідомої Сповіді?
— Цей вчинок — не для галочки… І можу сказати, що сповідатися треба якомога частіше, щоби бути ближчим до Бога. Я — невдалий приклад у цьому сенсі. Останнім часом багато про це думаю, але не завжди поспішаю бігти до батюшки. Вважаю, що до таїнства Сповіді слід добре готуватися. Цей вчинок має бути вмотивований прагненням стати кращим… А інакше — який сенс? Хоча, як кажуть мудрі люди, тим, кому вже не 17 і не 25, слід частіше звертатися до Бога, замислюватися не так про земне, як про небесне. Але це не означає, що треба «вистрибнути» із земного життя — навпаки, треба поспішати робити добрі справи… «Будемо жити!» — як казав герой з кінострічки «У бій ідуть одні “старики”».
 
Я з великим сумнівом ставлюся до самої можливості раптової зміни світогляду людини. Звичайно, бувають такі випадки, як, наприклад, з апостолом Павлом чи з розбійником, який сповідав Іісуса Христа Богом. Однак мені близькі слова священиків, з якими я маю щастя співпрацювати на телеканалі «Глас», про те, що людині доводиться розібрати дах над головою, аби наблизитись до неба. А взагалі, відчуття присутності Бога вимірюється в житті хвилинами. Однак місце для Бога має бути в кожній душі. Зрештою віра, яка втілена в добрих справах і в уникненні зла, робить нас людьми. До цієї думки я прийшов поступово. І мені, до речі, не соромно згадувати про те, що колись я грав роль у комсомольській кінострічці чи, наприклад, у військово-патріотичній. Оскільки я намагався робити свою справу добре, так, щоб не було соромно, і це — головне.

— Чи сприяє віра в Бога творчому натхненню?
— Ще б пак! Весь колектив телеканалу «Глас» відвідує богослужіння, і це — правильно. Якби працівники інших каналів частіше зверталися до Бога, то інформаційний простір країни був би чистішим. Проте я не ідеаліст. Навколишній світ не може змінитися водночас. Навіть одна людина не може змінитись одразу лише власними зусиллями… І я, наприклад, щасливий тим, що був одним із перших акторів, які на відео записали українською мовою Закон Божий, що я є автором програми «Добре слово». Мені все це було потрібно не для заслуги перед Батьківщиною чи перед Церквою… Це — мої кроки на шляху до Бога. Так само, як і хресний хід на фестивалі «Золотий витязь» у Хабаровську, куди мене якось запросили. До речі, цікавий захід — поєднує і кіно, і телебачення, і книгу, й інші види мистецтва. І там був хресний хід — віра в Бога та інтерес до культури нас об’єднали. Нас — це молодь і людей поважного віку.

 А якось почув від священика, що було б непогано нашим хористам на криласі мати ікону. І відчув бажання допомогти — мій знайомий художник написав дві ікони, які зараз прикрашають наш храм… Не знаю, чи прикрашає мене те, що я про це розповідаю. Бо «я» — це остання літера в алфавіті, як мене колись навчили.

— Хіба християнин не має бути прикладом для інших? 
— Ну, якщо так говорити, тоді ще приклад — у моїй рідній Макіївці збудовано новий великий Георгіївський храм. І я подарував йому чудову ікону великомученика Димитрія Солунського — її написав знайомий священик, просто майстер іконопису. І я щасливий тим, що зараз по допомогу до святого Димитрія Солунського звертаються родини та вдови шахтарів, «афганці», школярики, студенти, загалом, мої земляки. Не раз у цьому переконувався — ми щороку проводимо в Макіївці кінофестиваль, відвідуючи який неодмінно захожу й до храму. 

— Цього року Україна святкує 1025-річчя Хрещення Русі. Які, на Ваш погляд, найсуттєвіші зміни сталися в церковному житті за останній час?  
— Найбільша трагедія — це, напевно, розкол. Натомість дуже гарно, що зараз відбудовують храми. Надзвичайно прикро, що просто гинуть бібліотеки, будинки культури, ледь-ледь животіють — особливо в регіонах — театри й кінотеатри. Хотів би помилитися, але покращення в культурному житті, мабуть, не очікується, адже й зараз багато чого тримається на людях, яким за 40, за 50. І таких ентузіастів щороку меншає. Ось і Микола Павлович Мащенко вже не з нами. У травні, коли його ховали, було багато бажаючих сказати, якою він був людиною… І це правильно, і ще багато чого треба було говорити. А ось я — промовчав. Не тому, що дурний чи надто розумний… Просто щоразу, коли я звертаюся до ветеранів, зокрема й у присутності керівництва держави, то кажу словами героя з відомої кінострічки. І це — подяка від учня своєму вчителю.

До речі, голова Синодального відділу у справах молоді УПЦ єпископ Іона запросив мене виступити перед молоддю в Іонинському монастирі у Києві. Я був надзвичайно вражений і аудиторією, і атмосферою… Цю молодь цікавили і кіно, і театр, і книги, і Господь Бог… А я мав честь говорити у храмі, де горіли лампадки, перед іконами — там, де я вже давно звик мовчати, слухати, вдивлятися. Як виявилося, дещо зі сказаного тоді мною має якесь підтвердження у Святому Письмі… Мене запросили виступити ще. І людей зібралося набагато більше, ніж на моїх творчих зустрічах. Я виступав і в Колонній залі у Москві, і в Палаці «Україна» в Києві, але такої тиші, такого розуміння й уваги, як в Іонинському монастирі, не зустрічав. Це були хвилини щастя!.. Можливо, хтось із молодих слухачів у майбутньому стане актором, ведучим чи диктором. Остання думка й надихнула відкрити власну  акторську майстерню — бажання вчитися вже виявили 23 людини.

— Ви ж і в інституті імені Карпенка-Карого викладаєте. Звідки така жага і стільки сил для діяльності?
— Напевно, від жадібності! Але не до грошей і не до визнання. Моя жадібність — до роботи. І я радий, що маю таку ваду… До речі, нещодавно на волонтерських засадах ще й казки для дітей допоміг озвучити!.. Це в межах проекту казкотерапії, яку проводять у центрі токсикології лікарні «ОХМАТДИТ». Зараз ці казки виклали у вільному доступі в інтернеті — там є і друкована, і аудіоверсія нашої збірки (kazki.com.ua — Ред.). І це правильно — батькам, які не встигають читати казки самі, стануть у пригоді твори у виконанні професійних дикторів і акторів. Чужих дітей, як-то кажуть, не буває. Не випадково Церква благословила видання цієї збірки. Доки є віра — є і надія на культурне відродження!

Бесіду вів В’ячеслав Дарпінянц

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.