У ЧЕНЦЯ ВІТЧИЗНА — МОНАСТИР. 4 жовтня — день прославлення у лику святих прп. Кукші Одеського

“Були мученики і тепер будуть,
останні вищі від перших.
Багато несуть скорбот”
Преподобний Кукша (Величко)

Блаженний подвижник Кукша Одеський передбачив свою кончину. Духовна дочка старця схимонахиня А. згадує: “Батюшка іноді говорив: «90 років — немає Кукші. Ховати ж як будуть, швидко-швидко, візьмуть лопаточки і закопають»”. І дійсно, його слова цілковито справдилися. Він упокоївся о другій годині ночі, а о другій годині пополудні цього ж дня над могильним пагорбом уже висився хрест. Помер, коли йому було близько 90 років”.
Влада, побоюючись великого скупчення народу, перешкоджала тому, щоб батюшку ховали в монастирі, а вимагала поховання на його батьківщині. Але намісник монастиря, з Божого натхнення, мудро відповів: “У ченця вітчизна — монастир”. Влада дала на поховання дві години.

Преподобний Кукша народився 12 січня (25 січня за н. ст.) 1875 р. у селі Арбузинка Херсонської губернії (нині Миколаївська область) і у святому Хрещенні наречений Космою. У родині було ще два сини, Федір та Іван, і дочка Марія. Його мати Харитина була глибоко віруючою і богобоязною жінкою. З юних років Косма полюбив молитву й самоту, уникав ігор, веселощів, у вільний час читав Євангеліє. Особливу любов боголюбний отрок мав до храму Божого та богослужіння.
Ще з юності у преподобного було співчуття до людей, особливо до хворих і стражденних. За це ворог роду людського все життя воював проти нього. Характерна така подія з його отрочих літ. У Косми був двоюрідний брат, одержимий нечистим духом. Косма поїхав з ним до одного старця, який проганяв бісів. Старець зцілив юнака, а Космі сказав: “За те тільки, що ти привіз його до мене, ворог буде мстити тобі — ти будеш гнаний усе своє життя”.

Фото Кукші Одеського при житті

На Святій Землі
Разом зі своїми односельчанами у 1895 р. він вирушив у паломництво на Святу Землю, після чого відвідав Святу Гору Афон. Тут, на березі моря, розташовувався Пантелеймонівський монастир, і після служби всіх прочан запросили до трапезної. Потім благочинний обителі почав призначати людей на різні послухи: у пекарню, проскурню, на господарські роботи. А кільком отрокам, які залишалися, сказав: “Ви приїхали сюди молитись і поститись, а тепер їдьте додому і несіть там божественну службу!”. Серед них був і Косма. Але разом з другом вони попросили, щоб їх залишили у монастирі, — і благочинний зважив на наполегливе прохання юнаків.
У той час на Афоні діяло близько 20 монастирів, були також окремі келії, де жили пустельники. А на самій вершині Гори Афон знаходився храм на честь Преображення Господнього. Перед від’їздом прочани вирішили взяти у настоятеля благословення. Підійшовши до настоятеля, Косма сказав: “Отче, я дуже хочу тут залишитися, але перед цим мені треба отримати благословення у батьків”. “Ну, добре, їдь, за рік приїдеш”, — сказав йому, проводжаючи в дорогу, настоятель.
Після повернення додому Косма відвідав київського старця Іону, який зустрів його словами: “Благословляю тебе у монастир! Будеш жити на Афоні!”.
Коли Косма повідомив батькам про своє бажання стати афонським ченцем, мати з великою радістю сприйняла звістку про рішення сина, але батько нічого й чути не хотів, вважаючи це несерйозною справою, однак, зреш­тою погодився і благословив сина. Благословляючи в дорогу, мати вручила Космі Казанську ікону Божої Матері, з якою він не розлучався все своє життя і яку поклали йому в труну після кончини.
У 1896 р. Косма прибув на Афон і став послушником у руському Свято-Пантелеймонівському монастирі. У всьому намагаючись бути схожим на отців-подвижників, він ревно виконував даний йому настоятелем монастиря послух проскурника.
У 1897 р. мати Косми Харитина вирушила у паломництво на Святу Землю. Коли корабель із мандрівниками зробив зупинку біля берегів Афону, вона письмово попросила благословення у настоятеля монастиря відвідати Святу Землю і Космі. З благословення настоятеля вони відвідали Єрусалим і Віфлеєм, де народився Спаситель. У Єрусалимі з Космою сталися дві чудесні події, які провіщали подальше життя преподобного. Коли мандрівці були біля Силоамської купелі, відбулося таке. Існував звичай занурюватись у воду Силоамської купелі всім прочанам, особливо безплідним жінкам. Тій із них, хто першою встигне зануритись у воду, Господь дарував дітородження. Перебуваючи біля Силоамської купелі, Косма стояв близько від джерела. Хтось ненавмисно зачепив його, і отрок в одязі несподівано впав першим у воду купелі. Люди почали сміятися, кажучи, що у нього тепер буде багато дітей. Але слова ці виявилися пророчими, тому що у преподобного згодом дійсно було безліч духовних чад. Коли ж прочани були у храмі Воскресіння Христового, вони дуже хотіли помазатися єлеєм від лампад, що горіли біля Гробу Господнього. Тоді чудесним чином із середньої лампади на Косму вилився весь єлей. Люди швидко оточили Косму і, збираючи руками єлей, що стікав по його одязі, благоговійно помазувалися ним. Ця подія стала провісницею того, що згодом багатство благодаті Божої, що почивала на преподобному, буде через нього щедро подаватися людям.
Через рік після приїзду з Єрусалима на Афон Господь благоволив Космі ще раз побувати у Святому Граді. Він вирушив туди вже на півтора року для несення послуху в порядку черговості біля Гробу Господнього.
Повернувшись на Афон, Косма був призначений гостинником у будинок для прочан, у якому ніс послух 11 років.
Невдовзі послушника Косму було пострижено в рясофор з іменем Константин, а 23 березня 1904 р. — у чернецтво з нареченням імені Ксенофонт.

Повернення на батьківщину
Довівши Свого обранця до духовної досконалості, Господь приготував Ксенофонтові жереб служіння стражденному світові. У 1912–1913 рр. на Афонській Горі виникла на дуже короткий час так звана “ім’ябожницька” або “ім’яславницька” єресь — смута. Грецька влада, боячись її поширення, зажадала виїзду з Афону багатьох ні в чому не винних російських ченців, серед яких був і отець Ксенофонт.
Напередодні від’їзду отець Ксенофонт побіг у пустиньку до свого духівника й сказав:
— Отче, я нікуди не поїду! От ляжу під човен або під камінь і вмру тут, на Афоні!
— Ні, чадо, — заперечив старець, — так Богові угодно, щоб ти жив у Росії, там треба спасати людей. — Потім вивів його з келії і запитав. — Хочеш побачити, як стихії скоряються людині?
— Хочу, отче.
— Тоді дивися. — Старець перехрестив темне нічне небо, і воно стало світлим, перехрестив ще раз — воно, як береста, згорнулось, і отець Ксенофонт побачив Господа в усій славі, в оточенні сонму Ангелів і всіх святих. Що вони бачили, чули, і що їм було сповіщено, отець Кукша, розповідаючи про це згодом, не повідав. А тоді він закрив обличчя руками, впав на землю і закричав:
— Отче, мені страшно!
За якусь мить старець мовив:
— Вставай, не бійся.
Отець Кукша підвівся — небо було звичайним, на ньому, як і раніше, мерехтіли зорі. Так отець, їдучи з Афону, був утішений і удостоєний божественних одкровень.
У 1913 р. афонський чернець Ксенофонт стає насельником Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. У 1914 р. отця Ксенофонта разом з іншими ченцями на десять місяців направили на нелегкий послух “брата милосердя” у санітарний поїзд, що курсував по лінії “Київ–Львів”, де обслуговував поранених солдатів. Вони стогнали від болю, били його кулаками, ображали, але він терпів їхні немочі з любов’ю, доглядав і допомагав усім.
Повернувшись у Лавру, Ксенофонт був рукоположений у сан ієромонаха. Своїм служінням, любов’ю до Бога і послухом він здобув повагу серед братії. У той час він ніс послух на Дальніх печерах, заправляв і запалював лампади перед святими мощами, переоблачав їх, наводив порядок і чистоту. Ксенофонту хотілося прийняти схиму, але через молодий вік йому відмовляли у цьому. Тоді він був уже в сані ігумена.
У 56 років він раптом тяжко занедужав, як вважали, безнадійно. Вирішено було негайно постригти вмираючого у схиму. 8 квітня 1931 р. при постригу у схиму нарекли йому ім’я священномученика Кукші, мощі якого почивають у Ближніх печерах
Після постригу Кукша почав одужувати. Коли Лавру відвідав митрополит Серафим з Полтави, то під час зустрічі з ним він сказав: “Тобі у печерах місце давно приготовано!”. Тоді Кукша ніс послух у проскурні.

Випробування віри
З 1917 р. для святої Православної Церкви й усього народу настав час вогненних випробувань. Ці випробування цілковито розділив зі своїм народом і преподоб­ний Кукша.
3 квітня 1934 р. отця Кукшу було рукоположено в сан ієродиякона, а 3 травня того ж року — у сан ієромонаха. Після того як Києво-Печерську Лавру закрили, отець служив до 1938 р. у Києві, в церкві на Воскресенській Слобідці. Потрібно було мати велику мужність, щоб служити священиком у той час. З 1938 р. для отця Кукші розпочався важкий восьмирічний сповідницький подвиг — його як “служителя культу” засудили до п’яти років таборів, а після відбуття цього терміну — до трьох років заслання.
Так, у віці 63 років, отець Кукша опинився на виснажливих лісоповальних роботах. Праця була дуже важкою, особливо у зимовий час, у люті морози. Працювали по 14 годин на добу, отримуючи дуже вбогу й погану їжу. Навіть уночі, у години відпочинку, охоронці піднімали ченців, наказуючи: “Виходь пиляти дрова!”. Стояли шістдесятиградусні морози. Кукша відморозив ноги, ніс. Через важку роботу й погане харчування багато людей хворіли й помирали. Потрапив у табірну лікарню й батюшка Кукша, він був близьким до смерті. Його вже перевели до палати смертників, але молодий лікар поставив його на ноги.
Разом з отцем Кукшею у таборі перебувало багато духовенства, ченців і черниць. На той час Київським єпископом був преосвященний Антоній, який добре знав отця Кукшу й поважав його. Отець Кукша, перебуваючи в ув’язненні, отримав від преосвященного Антонія посилку, в яку владика разом із сухариками умудрився покласти 100 частиць просушених запасних Святих Дарів. Святі Дари не були виявлені перевіряючими, або ж здалися їм сухарями.
Навесні 1943 р., після закінчення терміну ув’язнення, на свято святого великомученика Георгія Побідоносця отця Кукшу звільнили, й він відправився у заслання в Солікамську область. На дорогу дали 30 карбованців, тоді як буханець хліба коштував 150 карбованців. У потязі на шляху до Солікамська його годувала дочка рабина, засланого на каторгу. Приїхавши на місце заслання, Кукша якось улаштувався в кутку дерев’яної хати, де проживала велика родина, — знайшлись і тут добрі люди. З Києва йому стали надходити продуктові посилки від знайомих священиків і ченців, приїжджала до нього й матушка Херувима. Батюшка Кукша їздив у м. Солікамськ до архієрея, де звершував богослужіння.

Знову в КиєвіНарешті закінчився термін заслання, й отець Кукша повернувся до Києво-Печерської Лаври, де його з великою радістю зустріла братія. Ніс він послух свічника у Ближніх печерах. Київський митрополит Іоанн благословив Кукшу щодня причащатися Святих Христових Таїн і звершувати чернечий постриг. Але основний послух його життя полягав у сповіданні людей, от чому й називали Кукшу сповідником. Багатьох він зцілив від душевних і тілесних недуг своєю молитвою. І до отця Кукші в нашій стражденній землі йшов нескінченний потік людей, які сподівалися на Божу допомогу. Старець ніколи не осуджував грішників і не цурався їх, а, навпаки, завжди приймав їх зі співчуттям. Говорив: “Я сам грішний і грішних люблю. Немає жодного на землі, хто б не згрішив. Єдиний Господь без гріха, а ми всі грішні”.

За його проповідями стежили співробітники КДБ. Вони наказали направити Кукшу до іншого місця. У 1951 р. отця Кукшу з Києва перевели до Свято-Успенської Почаївської Лаври.

Служіння у Почаєві
У Почаєві старець ніс послух кіотного біля чудотворної ікони, коли до неї прикладалися ченці та прочани. Крім цього, отець Кукша повинен був сповідати людей. Усі, хто приїжджав до Лаври, прагнули потрапити на сповідь до отця Кукші, сотні людей стояли в черзі; багатьох він приймав і у своїй келії, незважаючи на свої хвороби та старечий вік. Він щодня служив Літургію в Печерному храмі. Приходили до Кукші й партійні, невіруючі люди, і для всіх у нього були свої духовні ліки. Багатьох юнаків він постриг у чернецтво, допоміг їм отримати послух у Лаврі. Тут, у Почаївській Лаврі, через старця Кукшу приходили до віри колишні богоборці, знаходили каяття сектанти, приймало ангельський образ (чернецтво) багато словесних овець отари Христової — духовних чад старця. Яку всенародну любов мав старець, бачимо з такого випадку. Він, за афонським звичаєм, усе життя взував лише чоботи. Від довгих і численних подвигів у нього на ногах утворилися глибокі венозні рани. Якось, коли він стояв біля чудотворної ікони Божої Матері, у нього на нозі лопнула вена, і чобіт наповнився кров’ю. Його привели у келію, поклали на ліжко. Прийшов відомий своїми зціленнями ігумен Іосиф (у схимі Амфілохій), оглянув ногу і сказав: “Збирайся, отче, додому” (тобто вмирати), і пішов. Усі ченці й миряни гаряче зі сльозами молилися Божій Матері про дарування здоров’я улюбленому старцю. Через тиждень ігумен Іосиф знову прийшов до отця Кукші, оглянув рану на нозі, що майже зажила, і з подивом вигукнув: “Вимолили чада духовні!”.
Протягом трьох років отець Кукша щодня служив ранню Літургію в Печерному храмі, за винятком рідкісних днів хвороби.
Усі священики й ченці, та й сам намісник — архімандрит Севастіан — поважали й цінували отця Кукшу, проте були й такі, які недолюблювали його, серед них — благочинний архімандрит Флавіан. Він переслідував старця, закривав його на ключ у келії, налаштовував проти нього намісника, створюючи нестерпні умови для життя.

Новий переїзд
У період від березня до квітня 1957 р. церковне священноначаліє призначає отцю Кукші перебувати в затворі “для вдосконалення аскетичного життя й несення вищого схимницького подвигу”, і наприкінці квітня 1957 р. старця на Страсній седмиці Великого посту переводять до Хрещатицького Свято-Іоанно-Богословського монастиря Чернівецької єпархії. 82-літній старець важко переніс переїзд до монастиря, що за 160 кілометрів від Почаєва.
У невеликому Свято-Іоанно-Богословському монастирі було дуже тихо й просто. Тут, поряд із храмом на честь Покрову Божої Матері, знаходилася келія отця Кукші. Братії в обителі було небагато. Монастир мав своє господарство, навкруги була прекрасна природа, стояла тиша. Кукша зітхнув з полегшенням в обителі. Але невдовзі віруючі довідалися, де перебував великий старець, і почалося справжнє паломництво — люди, як ті мурахи, поспішали до нього. У храмі стало тісно, у дерев’яних корпусах для прочан улаштували гостинницю. Бідний і безвісний монастир став відомим і багатим, пожертви надходили звідусіль.
Отець Кукша опікувався не стільки тілесними потребами людей, скільки їхнім спасінням. Він став отцем і наставником самого настоятеля — ігумена Михаїла. Жив для людей, самовіддано позбавляючи себе відпочинку, і всіх настановляв трудитися. Кукша так ревно молився Богу, що на його чолі була синя пляма від накладання хресного знамення.
Однак розпочалася чергова хвиля гонінь на релігію. Торкнулася вона й монастирів і церков в Україні. Багато православних у Західній Україні було вигнано з храмів католиками й розкольниками. 1960 р. закрили Чернівецький жіночий монастир. Черниць перевели до чоловічого Іоанно-Богословського монастиря у с. Хрещатик, а ченців відправили до Почаївської Лаври. Настоятеля архімандрита Михаїла (у схимі Митрофана) призначили на парафію неподалік від с. Хрещатик, а отця Кукшу — до Одеського Свято-Успенського чоловічого монастиря.

Останні роки в Одесі
19 липня 1960 р. старець прибуває до Одеського Свято-Успенського монастиря, де проводить останні чотири роки свого стражденного подвижницького життя. Але “тим, які люблять Бога <…> усe сприяє для добра” (Рим. 8: 28). Для старця переміщення з одного монастиря до іншого були лише “демонів немічними каверзами”. Господь злість демонів і підступи богоборців перетворив на добро задля спасіння душ людських. Завдяки переміщенням батюшки з монастиря в монастир вівці отари Христової з усього півдня країни опікувалися у благодатного старця.
Іноді до Одеси на Патріаршу дачу приїздив Святіший Патріарх Олексій І, щоразу він запрошував до себе отця Кукшу, довго розмовляв з ним. Йому відвели маленьку келію, що знаходилася в будинку поряд із Успенським собором і була з’єднана зі Свято-Микільскою церквою. З ним оселили й послушника-келійника, але старець, незважаючи на немочі та старість, не користувався сторонньою допомогою і казав: “Ми самі собі послушники до самої смерті”. Послушник отця Кукші був спостерігачем і доносчиком, за завданням органів влади. Поведінка Кукші була під контролем. Але разом з тим до нього постійно зверталися духовні чада. Він одягав єпітрахиль, сповідав і причащав Святих Христових Таїн…
На території обителі були городи, виноградники, корівник, господарські будівлі, гаражі. Сам монастир був розташований на високому березі моря. Поруч, за монастирською стіною, над урвищем, функціонував маяк. Між обителлю й морським берегом знаходилася Патріарша дача, куди отець Кукша міг заходити будь-коли. Старець ні на кого не скаржився, здебільшого мовчав, терпів образи, наклепи. Він цінував життя в монастирі й хотів упокоїтись тут.
В останній рік життя батюшки Святіший Патріарх Олексій I благословив йому приїхати до Свято-Троїце-Сергієвої Лаври на свято знайдення мощей преподобного Сергія Радонезького. У віці 90 років у супроводі священиків монастиря він уперше прилетів літаком до Москви. Після закінчення святкової Літургії в Лаврі, коли батюшка вийшов зі Свято-Троїцького храму, його оточили з усіх боків, щоб узяти благословення. Він довго благословляв людей на всі боки й смиренно просив відпустити його. Але народ не відпускав старця. Багато часу минуло, доки він, нарешті, за допомогою інших ченців, ледве дістався келії.
Повернувшись до Одеси, він продовжував нести свій хрест. Пізньої осені 1964 р. старець, упавши, зламав стегно. Пролежавши в такому стані на холодній вогкій землі, він застудився й захворів на запалення легень. Він ніколи не вживав ліків, називаючи лікарнею святу Церкву. Навіть страждаючи у передсмертній хворобі, він знову відмовився від будь-якої лікарської допомоги, вбачаючи в Господі Бозі Єдиного помічника і заступника, причащаючись щодня Святих Христових Таїн. Отець Кукша (Величко) відійшов до Господа в ніч з 23 на 24 грудня (за новим стилем). Батюшку поховали на монастирському кладовищі. Народ ішов потоком, щоб попрощатися з ним. На його могилі встановили невеликий скромний пам’ятник із сірого каменю, де було місце і для лампади, яка ніколи не згасала… Тут панує тиша, тільки вітер шумить поміж деревами, чути морський прибій і церковний спів.

Прославлення старця
Старець Кукша належить до тих вітчизняних праведників, які в останні століття (Серафим Саровський, Оптинські та Глинські старці) служінням Богові осявали світ світлом любові, терпіння та співчуття.
Преподобний мав велике смирення. Ні перед ким не запобігав, не намагався догодити людям. Він не боявся викрити грішника, незважаючи на чин і сан, роблячи це тонко, з любов’ю до образу Божого, маючи на меті пробудити його совість і надихнути на покаяння.
Іноді траплялося: старець іде через храм на Сповідь — народу багато, усі проходи заповнені, — і ніколи не попросить пропустити його, а зупиниться за всіма й чекає, коли можна буде пройти, не розштовхуючи й не турбуючи людей.
Через 30 років після смерті отця Кукші, згідно з рапортом митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела, Священний Синод УПЦ 4 жовтня 1994 р. ухвалив рішення про канонізацію схиархімандрита Кукші (Величка). День знайдення мощей преподобного Кукші Нового (16/29 вересня) став днем його пам’яті. Мощі святого Кукші перебувають у Свято-Успенському храмі обителі.
Жива пам’ять про старця Кукшу з часом не зникає, не зменшується й любов до незабутнього духівника й пастиря. Люди як і раніше відчувають його невичерпну молитовну допомогу.

Лев Кудрявцев

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.