Цілитель особливих дітей

В «Церковній Православній газеті» в рубриці «Православна сім’я» якось прочитав статтю Анастасії Бондарук «Особлива дитина поруч з мамою» та її продовження «Один на один з життям». Ці статті викликали у мене і радість, і сльози на очах, адже і я від народження один з таких особливих дітей — інвалід з дитинства I групи з дитячим церебральним паралічем (ДЦП). Одним словом, позбавлений змоги рухатися від народження.

Дякувати Богу, моє життя склалося краще, ніж у дітей, про яких писала Анастасія. У своїй родині я був оточений любов’ю і турботою мами, бабусі та батька, лікувався в Євпаторійському дитячому військовому санаторії, де переніс першу операцію на ногах, навчався у звичайній школі. Однак, незважаючи на певне тимчасове поліпшення здоров’я, хвороба не полишала мене.

Про прекрасного лікаря-кінезотерапевта (в перекладі з грецької «кінезис» — рух), автора методу нейрокінезотерапії (набір спеціальних вправ, позицій, поз, що адресно впливають на головні і спинальні нервові структури) і чудову людину Анатолія Григоровича Смолянинова я дізнався в 2001 р. зі статті в газеті «Факти». І ось я вже на лікувальному семінарі в Центрі самостійного життя інвалідів при Київському політехнічному інституті. З лікарем я познайомився, перебуваючи не в найкращому фізичному стані. (Після трьох дуже складних ортопедичних операцій у Київському НДІ ортопедії і травматології і тримісячного перебування у гіпсі, у мене повністю атрофувалися м’язи ніг. Ноги були схожі на тонкі палички.) Коли я вперше побачив Анатолія Григоровича, мене глибоко вразили його добрі, розуміючі очі, лагідність, терплячість, віра у правильність власних дій, щире бажання допомогти змученим хворобою дітям. Він піднімав і брав кожну дитину на руки, вправляв хребці, робив їм масаж і вправи за індивідуальною для кожного схемою. Він подав мені руку і допоміг підвестися. Я стояв кілька секунд на рівних ногах без милиць, тримаючись однією рукою за його сильну руку. Анатолій Григорович уважно подивився на мене і сказав: «Добре стоїш, є шанс, що будеш стояти і ходити краще, ніж зараз». Так я разом з мамою став членом Київського міського «Кінезис-клубу», що об’єднує нас, пацієнтів Анатолія Григоровича, і наших батьків у дружну родину з єдиною спільною метою — перемогти страшну недугу — ДЦП.

Бог не дав мені зневіритися
Ми всі разом робили нескладні, на перший погляд, вправи: «годинничок», «кошик», «крокодил» тощо. Багаторазово згинали коліна, піднімали ноги… Долаючи втому і біль у скутих хворобою м’язах, поступово перемагали хворобу, опановували необхідні для самостійного життя рухи, якими ми не володіли з народження. Від початку нашого знайомства Анатолій Григорович ставився до мене з особливою теплотою та увагою. Насмілюся сказати, не як лікар до пацієнта, а як старший друг до молодшого товариша. Такі довірчі стосунки між нами збереглися і зараз. Чому Анатолій Григорович ставився до мене так сердечно? У групі його пацієнтів я був найстаршим, майже всі мої товариші були у кілька разів молодші за мене. Напевно, тому що як лікар він розумів усю тяжкість моєї хвороби і те, що, незважаючи на це, Бог не дав мені впасти у відчай, озлобитися. Анатолій Григорович бачив, що я всією душею прагну піти самостійно, без милиць та нагляду мами. Дивлячись на мій оптимізм, життєлюбність, віру в Бога, Анатолій Григорович просив мене поговорити з хворими, розповісти, як я прийшов до Бога, поділитися духовним досвідом. Будучи людиною віруючою, він цікавився вченням Церкви про духовні причини хвороби і немочі в житті людини. Читав книги з моєї духовної бібліотеки, наприклад «Історію Руської святості». Гадаю, що Анатолію Григоровичу, як лікарю і православному віруючому, потрібна була людина, яка з точки зору церковного православного вчення могла б пояснити батькам його стражденних пацієнтів духовний сенс випробувань, що випали на долю їхніх дітей. Адже в очах кожної мами, бабусі, батька хворої дитини він бачив одне і те ж, повне скорботи, відчаю і горя питання: «Господи! Чому і за що так страждає мій малюк, адже він тільки почав жити? Що ж буде з ним далі?» Проводячи лікувальні семінари в санаторіях смт Пуща-Водиця, наш лікар вдавався до благодатної допомоги преподобних Києво-Печерських. Перед початком або після закінчення семінару Анатолій Григорович замовляв автобус і возив мам з діточками в Лавру, прикластися до святих мощей угодників Божих. В одній з таких поїздок я розповідав про історію Києво-Печерської Лаври та спасенне значення чернецтва.

Я відчув свої ноги!
Несподіваним подарунком для мене стали поїздки у Крим, в смт Партеніт, на курси дельфінотерапії, після яких я, доросла людина, вперше в житті став ходити своїми ногами по дну басейну без сторонньої допомоги. Я відчув свої ноги! За словами лікаря Смолянинова, за останні роки курс дельфінотерапії пройшли понад 350 дітей різних форм ДЦП, і в усіх спостерігалася позитивна зміна стану. Адже у Анатолія Григоровича, наскільки я побачив за ці роки, майже всі пацієнти дуже важкі. Величезною радістю для нас з мамою стала поїздка з лікарем у Форос, в церкву на честь Воскресіння Христового, де мама купила мені першу в моєму житті ікону, написану іконописцем, — «Спас Нерукотворенний» — для домашнього іконостаса.
Запам’яталася наша поїздка на лікувальний семінар іпотерапії (лікування за допомогою коней) у Запоріжжя, на острів Хортиця. Це була справжня казка: дощана шпиляста огорожа, козачі курені, човни-«чайки» на стапелях, люди у справжньому козацькому вбранні скачуть на конях, польова кухня з козацькою кашею з салом, стріляюча козацька гармата. Ми потрапили у добу Запорозької Січі. Добрі руки конюхів садовили нас на неосідланих коней і вчили, під наглядом лікаря, тримати рівновагу, випрямляти зігнуті спини, тримати поставу. Анатолій Григорович — один з перших лікарів в Україні, який застосував іпотерапію для лікування хворих на ДЦП. Про кожного пацієнта, у тому числі і про мене, Анатолій Григорович зняв окремий фільм за підсумками курсу лікування на семінарах. Наш лікар навчає основам своєї методики медсестер, методистів лікувальної фізкультури і, найголовніше, наших батьків. Залучає до роботи на семінарах своїх однодумців — невропатологів, логопедів. Він проводить свої лікувально-навчальні семінари по всій Україні, а також у Росії, Німеччині, Австрії, Чехії, Словаччині.

Подвижницьке служіння
Лікар Смолянинов застосовує метод нейрокінезотерапіі для лікування ДЦП вже понад 20 років. Дітей, які страждають на дитячий церебральний параліч, з кожним роком, на жаль, стає все більше і у нас в Україні, і в країнах СНД, і в світі. Але, попри цю сумну реальність, Анатолій Григорович своїм невтомним подвижницьким служінням сотням хворих дітей вселяє віру в перемогу над недугою і щодня перемагає її разом з ними. Учасником цієї перемоги, явленої милістю Божою в моєму житті, був і я, автор цих рядків. Турбуючись про наше спасіння, Господь посилає нам лікарів, таких, як Анатолій Григорович Смолянинов. Це означає, що для хворих дітей завжди сяє світло надії на зцілення. Про лікарів, подібних до Анатолія Григоровича Смолянинова, старозавітний праведник Іісус, син Сирахів, залишив мудрий вислів: «Дай місце лікареві, бо і його створив Господь, і нехай не віддаляється він від тебе, бо він потрібен. У якийсь час і в їхніх руках буває успіх; бо і вони моляться Господу, щоб Він допоміг їм подати хворому полегшення і зцілення для продовження життя» (Сир. 38: 12–14).

Віктор Науменко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.