ЦАРСТВО ЙОГО НЕ ВІД СВІТУ ЦЬОГО. Про царствених страстотерпців та причини їхнього сумнівно-пристрасного шанування

Дванадцять років тому, 20 серпня 2000 р., Православна Церква канонізувала як страстотерпців імператора Всеросійського Миколу II, його дружину і п’ятьох дітей — їхній подвиг віри і мученицька кончина під час гонінь поза всякими сумнівами. В 1918 р., у ніч із 16 на 17 липня (за новим стилем), імператорську родину розстріляли більшовики.

Визнання царя і його рідних у лику святих зовсім не перекреслює слів Царя і Бога нашого Іісуса Христа: Царство Моє не від світу цього (Ін. 18: 36). 2005 р. Православна Церква у своєму офіційному документі — Основи соціальної концепції — чітко й вичерпно сформулювала свою позицію щодо питань державно-політичного устрою. Православних закликали ухилятися від абсолютизації влади, від невизнання кордонів її суто земної, тимчасової й минущої цінності, обумовленої наявністю у світі гріха й потребою його стримувати. При цьому самé виникнення держави (будь-якої форми правління!) пропонується розуміти не як «споконвічно боговстановлену реальність», а як даровану Богом можливість улаштування громадського життя, виходячи з вільного волевиявлення. Церква пропонує чадам молитися про державну владу (навіть незалежно від переконань і віросповідання її носіїв), щоб провадити тихе і мирне життя в усякій побожності та чистоті (1 Тим. 2: 2).
Слід визнати, на жаль, що в цьому випадку офіційну позицію Церкви не розділяють, а іноді й зневажають самі православні. Є навіть такі  священнослужителі, які забороняють своїй пастві відвідувати храми, де немає ікон царствених страстотерпців, самочинно накладаючи на мирян заборону — аж до відлучення від Причастя тих, хто не висповідав (!) гріх царевбивства або не захотів брати участь у чині (!) загального покаяння. Апофеозом надсвідомості, що межує із хворобливою істерією, стала поява білбордів, де «Царем-Іскупителем» названо імператора Миколу II, а не Царя й Бога нашого Іісуса Христа.
Про те, чи треба каятися у вбивстві Миколи II, про сенс і можливість масового каяття, про міру відповідальності дітей за гріхи батьків ми мали бесіду з відомим богословом, протоієреєм Андрієм Ткачовим, настоятелем столичних храмів в ім’я преподобного Агапіта Печерського і в ім’я святителя Луки Кримського.
— Отче Андрію, яка Ваша думка щодо «всенародного покаяння»?
— Покаяння — це Таїнство, що стосується особистості, а не народу. Так само як нема «всенародного причастя», «всенародного вінчання». Інсинуації так званих монархістів на тему містичного вінчання царів на царство, влади з народом не можна плутати з таїнствами, які звершуються між Живим Богом і живою душею людини. Таїнства Церкви спрямовані на особистість, і сама віра особистісна, і заповіді адресовано одній людині, а не безлічі. Наприклад, ми не бачимо таких заповідей, як «не чиніть перелюбу», «не крадіть», але Бог звертається до кожного: «не укради», «не чини перелюбу». Тобто ще в Старому Завіті ми бачимо особистісно-орієнтовані заповіді, відповідно й покаяння має бути особистісним, як-от у Царя Давида: Тобі, одному я згрішив, і перед очима Твоїми лукаве вчинив (Пс. 50: 6). Слова псалмо­співця, що кається, звучать і сьогодні, суть розкаяння людини перед Богом не змінилася. Пропаганда «всенародного покаяння» приховує у собі загрозу якоїсь профанації Таїнства.
— Де коріниться ця дивна ідея? 
— Думаю, що у феномені Хрещення Русі. Розумієте, за неправильного і поверхневого осмислення цієї найбільшої події можна побачити якийсь історичний прецедент, що дає нам привід для самоідентифікації як «охрещених усіх укупі», дужчає спокуса думати, що нам повіки треба все робити разом: усім народом і каятися, і причащатися, і спасатися, і гинути. Такий погляд суперечить Євангелію.
До речі, історичний досвід інших православних народів свідчить про особистісний підхід у прий­нятті християнства. Так, у греко-римському світі Слово Боже проповідували з уст в уста. Кожний або сам приходив до віри, або його приводили поручники, але, так чи інакше, оглашений проходив катехізацію, після чого вступав у православну громаду. І таким тривалим процесом прийняття віри Церква жила довгі віки у межах греко-римської цивілізації. Не випадково тоді й було закладено міцний патристичний фундамент — Церква того періоду складалася з яскравих, глибоко віруючих особистостей, так би мовити, із гвардійців, а випадкових людей, що охрестилися «про всяк випадок», тоді було набагато менше.
— Невже немає Божого Промислу саме в такому Хрещенні Русі за часів князя Володимира? 
— Є, звичайно. Але цей історичний факт передбачає цілком природню наявність серед руського хрещеного люду суперечливих рис. Загалом же важливо розуміти, що в цьому світі жоден народ ніколи не був і не буде стовідсотково християнським, так само як немає однозначно хороших або, навпаки, поганих народів, кожний — це як засіяне доброю пшеницею поле, поміж якого росте бур’ян. І так зване «всенародне покаяння» — це не шлях до кращого життя. Та це покаяння й неможливе! Просто тому, що покаяння — занадто складна справа, яка має йти від душі. Навіть коли ми говоримо про покаяння однієї людини, то з досвіду знаємо, що буває дуже важко… Не випадково ж у наших молитвах є таке сповідання: или хощу, или не хощу, спаси мя (молитва преподобного Іоанна Дамаскіна). Адже ми, віруючи у Христа і навіть прагнучи до благочестя, можемо не прагнути до спасіння, вряди-годи прагнути, сумніватися… Окремо взятій людині іноді складно віднайти цілісність, тож як у такому разі досягти цілісності від народу? «Всенародне покаяння» — ніщо інше як ілюзія.
Складається враження, що багато думок уперто віруючих монархістів ґрунтуються на упереджених судженнях щодо доль світу і Русі. Наприклад, стверджують, що Русь немислима без монархії, що свою місію вона може виконати тільки з монархом. З цим я якось не наважуюся погодитися.


— Що скажете парафіянам, яких відлучають від Причастя за небажання каятися в гріху царевбивства, до якого вони непричетні?

— Не слід нав’язувати, звалювати на плечі якусь специфічну історіософію. Якщо людина іде до Христа і вірить Йому як особистому Спасителю, то це втішно… Христос є Бог Втілений, Друга Іпостась, у Ньому ми знаходимо богоспілкування, через Сина ми пізнаємо Отця… Найголовніше, що потрібно для життя християнина, у ньому виховують особисті почуття до Христа, особисті стосунки з Ним. Саме такий досвід богоспілкування й народжує покаянне почуття, й аж ніяк не заклики до незрозумілого масового каяття. Ми повинні усвідомлювати: усе погане, що ми скоюємо, — це наш гріх перед Творцем, а не проти царської клятви, яку хтось взагалі може не знати, від якої, власне кажучи, нас відокремлює чималий відрізок часу. Тож якщо я не знаю про якісь клятви 1612 р., про цілування хреста, наприклад, про якісь нюанси помазання, то я нічого не втрачаю на шляху до спасіння.
Змучені й загнані люди йдуть у Церкву з таких нетрів, з такої суєти, з таким гріховним тягарем (що має тенденцію наростати), із такою засміченою інформаційними вигадками свідомістю… Моторошний абсурд нав’язувати теорії парафіянам — благочестиві монархічні фантазії окремих пастирів не повин­ні шкодити пастві. Якщо ж священики послідовні в самочинних заборонах, то мирянам краще знайти собі іншу православну парафію. Є випадки, коли попів, що зайняли тверду позицію з того чи іншого дискусійного питання, не лякають і покарання з боку архі­єреїв. Досвід доводить, що такі пастирі скоріше підуть у розкол, створять собі якусь підпільну маргінальну групу, ніж підкоряться Священноначалію. Тут усе зрозуміло: мовляв, і архієреї нібито вже не ті, і часи останні, тобто, «наша пісня гарна й нова, починаймо її знову».

— Спасіння — це все-таки особистісний чи масовий процес?
— Я особисто приходжу до Христа, але поза Церквою не мислю цього!.. Що таке релігія? Це жива душа перед Живим Богом, Суламіта і її Коханий, це Пісня Пісень Соломона. Бог і душа — ось християнин. Богоспілкування — це таємниця стосунків людини й Бога. А що таке молитва?.. Молитва і є таємниче богоспілкування, і виконання заповідей — також… Коли ми припиняємо грішити? Тоді, коли ми любимо Господа і зростаємо у своїй любові до Нього! Тільки люблячий Христа слухає Його слова, дотримується заповідей. Але віра Богові й любов до Творця не сліпі. Все! Решта — за дужками. Віра полегшує життя людини, тверезить її, а не навпаки. Величезний гріх пастиря — ускладнити людині шлях до Христа. Страшно поставити себе на місце того, хто прийшов до Спасителя під тягарем особистих нерозкаяних гріхів, а його запитують, чи згрішив він проти клятви 1612 р. і що у 1917-му робили його родичі. Нав’язування свого суб’єктивно-сумнівного світогляду — тяжкий гріх, а в нинішніх реаліях — особливо. Необхідно відчувати час і розуміти, що наразі дійсно важливе, а про що можна потурбуватися, коли не буде насущних питань.
— Як Ви самі ставитеся до монархічної форми правління?
— Переконаний, що розмови про це неактуальні. Про відродження монархії можна говорити тоді, коли сформується певна критична маса людей, які живуть церковним життям, і більшість з-поміж них виявиться прихильниками монархії. Саме говорити, обмірковувати, а не нав’язувати готові рішення, невідомо на якій підставі. Я не бачу можливості встановити монархію для нас, хоча ця форма правління мені до вподоби, оскільки вона вимоглива, передбачає, що всі стани служать, несуть послух не за страх, а за совість. Такий підхід — найвища форма свідомості! Де її взяти? Адже у такому випадку йтиметься не тільки про молитви й заповіді, а й про всі громадські справи. Не варто впадати у фантазерство й перетворюватися на Герберта Уеллса або Олександра Бєляєва. Бездумна праця мріяти про співгромадян, які продають, будують, займаються науковою діяльністю,  підмітають вулиці, літають у космос, та інших, які роблять будь-яку свою справу з вірою в слухняність помазанику Божому. Звідки візьмуться такі співгромадяни?


— Чи можливе спасіння в умовах демократії?

— Християнство пропонує людині шлях до спасіння у відносній свободі від зовнішніх обставин і умовностей. Ніщо не заважає християнинові спасатися, будучи гнаним за віру в ісламській країні, наприклад. А в країнах класичної демократії й узагалі на Заході хіба ніхто не спасається? Знаємо ж ми, що є такі зразки християнського життя, як, наприклад, архімандрит Софроній (Сахаров) (учень старця Силуана Афонського), який подвизався в Англії, той же митрополит Антоній (Блюм) та багато інших. А життя в країні з диктаторським режимом (що, до речі, й було в період СРСР) хіба перешкоджало спасінню християн?.. У своєму максимумі людина може сповідати себе християнином незалежно від будь-яких зовнішніх обставин. Зворотний бік медалі — ілюзії щодо того, що якась зовнішня форма правління неодмінно дасть нам змогу жити так, а не інакше, так, як ми того, мовляв, заслуговуємо. Не варто цим особливо тішитися.
— Чи є у православних Цар-Іскупитель, окрім Христа?
— Нема! Будь-яка інша думка з цього приводу — єресь, що перевертає усе з ніг на голову. До речі, й сам Микола II постраждав аж ніяк не на порожньому місці. Про соціальні катаклізми в Росії попереджав, наприклад, преподобний Серафим Саровський. Можна й глибше копнути — оцінити епоху Петра І, скажімо, часи скасування патріаршества… Ідеалізація царської Росії — це помилка, на мій погляд. Корабель російської імперської державності не пішов би на дно, якби він увесь не був прошитий-пронизаний бацилами розтління. Усе гнило на очах і шматками відвалювалося — це очевидно будь-якому історикові. Не настільки ж геніальними були Ленін із Троцьким, щоб запросто взяти й розвалити таку величезну державу. Взагалі, якщо все, що відбувалося в різні періоди царської епохи прив’язати до Православ’я, то виявиться, що православна монархія має досить дивне обличчя. Насправді в нас немає таких періодів, які можна було б назвати «золотою добою». Та, мабуть, і не тільки в нас. Царство Небесне без Христа неможливе. А незрілі монархічні погляди, що виходять із палаючих вогнем сердець, небезпечні. Силу-силенну енергії люди витрачають на безглузді речі, на боротьбу з вітряками, отаке духов­не «донкіхотство». Так, Дон-Кіхот начебто смішний. Та якби ж то він нікому жити не заважав, і сам, зрештою, не вмер від туги, то сміх був би доречний… Важливо усвідомити, що й у часи монархії в Росії і проституція була, і наркоманія, і таємна поліція, і каторги, і шахраї, і вбивці. Так, мабуть, розмах зараз більший. Але це омана — називати гарним усе, що було за царів.
— Чи відповідальні діти за гріхи батьків?
— Ось погляньмо: у людини Х батько був алкоголік, дід був алкоголік, і прадід пиячив. У такий от спосіб і сформувалася генетична схильність до алкоголізму, наш Х виявився сам охочий до чарки… Так, звичайно, він може молитися за батька-діда-прадіда, але краще ж самому кинути пити… Дієвим чином і покаянням перервати родову гріховну закономірність! Трапляється, що гріх, як клубок, наростає зі зміною поколінь. Але зупинити цей процес можна й потрібно, заради Христа, Його милістю. Ось тоді, швидше за все, усі грішні пращурі й матимуть відраду, і посміхнуться, тому що їхній гріх зупинить свій рух у просторі й часі. Адже й ті грішники, які зараз у пеклі, очікують Другого Пришестя, і в цьому сенсі нащадки несуть певну відповідальність за їхні душі, але міру цієї відповідальності не варто перебільшувати. І відродження монархії — це не панацея від родових гріхів. Взагалі, я вважаю, що у наших людей їх два. Перший — невігластво (від нього й ненависть до допитливих і думаючих людей, підшкірна ненависть, з якою й рубали шашками під час революції), небажання думати та вчитися. Простіше обрати собі сумнівний світогляд і впертися, немов та відома тварина, розділяючи світ на «своїх» і «чужих». А другий родовий гріх — жахливе ставлення до Літургії, так зване «панахидно-акафістне благочестя». Я зараз маю на увазі не тих, хто далекий від храму, а парафіян, які не знають і не люблять Літургії, які звертають увагу на все, що завгодно — на старців, на якісь повчання, на пости, на самих себе й гріхи, а натомість витісняють на периферію свідомості Христа й Чашу. Таке ставлення — безмірний гріх.
Доки участь у Літургії (буквально «спільна справа») не буде добровільно-розумною, свідомо-радісною і — підкреслю — спільною, доки Причастя не стане частим і бажаним, а ставлення до Таїнства таїнств — гідним і значним, навряд чи щось якісно зміниться в житті народу. Зараз нам потрібно не багаття запалювати, а лампадки! Треба підтримувати релігійне життя, не давати йому охолонути, але й штучно не розпалювати. Увесь цей лемент: «Караул! Давайте всім народом принесемо покаяння!..». Це що?.. У цих криках нічого спільного із закликами до покаяння з вуст Іоанна Хрестителя та інших святих. Між тим, щоб зберегти вогник лампадки, треба більше вміння й старання, дбайливе ставлення й терпіння! Ну, візьмімо хоча б молитву. Навіщо гнатися за непосильними молитовними правилами і якимись особливими покаянними чинами?.. Результат — розхитана психіка й труднощі з виконанням простих правил. Простого й здорового ставлення до молитви у нас нема, немає рівності й постійності. Натомість у нас якісь «гойдалки», якийсь «подих океану». Щоб дім побудувати, потрібне терпіння, розумність. Щоб народне життя побудувати — тим більше. Не треба ворушити минуле, щоб побороти родові гріхи, а треба йти за правильними християнськими традиціями, будувати життя навколо Літургії, мислити тверезо й реалістично. Решта — додасться. Релігія повинна стати шкірою народу. Не волоссям, яке можна зістригти, не одягом, який можна зняти й поміняти, а шкірою! Тобто тим, від чого не можна відмовитися безболісно, що не можна зірвати й залишитися живим. Вести людей до Христа — завдання Церкви.

Бесіду вела Ганна Захарова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.