Традиції апостольської віри, або Що є стовп і утвердження істини?

“Підкажіть, як пояснити людям, які перебувають у пошуку віри, в чому різниця між Церквою і сектою?”
Ігор Коваленко

Відповідає ігумен Сильвестр (Стойчев), викладач КДАіС:
Визначати відмінності між Церквою і сектою можна за багатьма параметрами. Не слід думати, що сектантство як явище релігійного життя з’явилося в останні часи. Уже в давнину існувало чимало сект, що протиставляли себе Церкві.

Незалежно від часу появи того чи іншого протестантського руху, можна виділити кілька важливих відмінностей Церкви від секти. Насамперед — це віровчення. Секти завжди акцентують увагу на відмінності свого учення від учення Церкви. Це характерний аргумент для адептів, які пропонують обґрунтування неприйняття Церкви в тому сенсі, що, мовляв, у православних віра неістинна, а ми, мовляв, “слідуємо Святому Письму”.
Проте наявним є сам факт множинності сект, які звинувачують Церкву у відході від євангельської віри. При цьому вони — секти — непримиренні одна стосовно іншої. Різноманітність їхніх релігійних поглядів призводить до зникнення такого важливого принципу віро-вчення, як традиція віри: “Бо я передав вам спочатку те, що й сам прийняв” (1 Кор. 15: 3). У свою чергу відсутність традиції віри призводить до розхитування фундаментальних основ віровчення.
Улюблене переважною більшістю сектантів посилання на те, що вони керуються лише Святим Письмом, породжує питання розуміння священного тексту. Апостол Павел сказав: “Усе Писання богодухновенне” (2 Тим. 3: 16). А апостол Петро вказує: “ніяке пророцтво в Писанні не залежить від власного вирішення. Бо ніколи не було пророцтва з волі людської, а промовляли його святі Божі люди, яких просвіщав Дух Святий” (2 Пет. 1: 20–21). Очевидно, що Писання, натхненне Духом Святим, може бути зрозумілим тільки через просвітлення Ним же, що може відбутися лише в Церкві, яка є “Церква Бога Живого, стовп і утвердження істини” (1 Тим. 3: 15). Звичайно, належність до Церкви дає можливість через особисте вдосконалення досягти просвітлення Духом і розуміння Святого Письма.
Як же бути у випадку з позацерковним читанням Святого Письма? Складається комічна ситуація: купив Біблію у книжковій лавці і почав читати. Наприклад, скажімо, Петренко зрозумів по-своєму й організував петренківців, Сидоренко — по-своєму й організував сидоренківців, тощо. Спроба зрозуміти Писання поза контекстом благодатної традиції Церкви призводить до множинності тлумачень, а відповідно — множинності сповідань. І головне: відбувається нівелювання найважливішої умови розуміння Святого Письма — просвітлення Святим Духом і слідування традиції віри. Де гарантія вірного розуміння Святого Письма і збереження чистоти віри? Апостол Павел висловлює це у відомих словах: “Та коли б навіть ми, або Ангел з неба став благовіствувати вам не те, що ми вам благовіствували, нехай буде анафема” (Гал. 1: 8).
Ключовим у цьому тексті є вислів “проповідували ми”: все, що чують галати, повинно перепровірятися вірністю, відповідністю апостольській проповіді. А як це зробити, якщо немає традиції віри, якщо засновник секти тут перша ланка?! Вірністю якій проповіді повинні і можуть бути перевірені його слова? Звичайно, можна посилатися на те, що саме в їхній громаді Святе Письмо розуміється правильно, але сам факт дивної кількості таких заяв у історії християнства, відмінності розумінь, нескінченного дроблення сектантських рухів (саме з приводу вірності Святому Письму!) явно свідчить про суто людське походження сектантських рухів. У свою чергу сталість традиційної Церкви є доказом зворотного — вона справді стоїть “на основі Апостолів і пророків, маючи наріжним каменем Самого Іісуса Христа” (Єф. 2: 20).
Неабияке значення має життєвий нерв будь-якого сектантського руху — протиставлення. Воно завжди всупереч, на противагу. Це породжує ідею вибраності, елітарності. Більш того, агресивне відкидання поширюється не лише на Церкву, але і взагалі на все соціальне оточення. І якщо у Святому Письмі Господь і Апостоли на запитання політичні (див.: Мф. 22: 21) та юридичні (див.: Лк. 12: 13) прямих відповідей не давали, то сектантство дає радикальні відповіді у таких випадках: не служи, не ходи, не спілкуйся… У результаті відбувається відчуження не тільки від традиційного християнського суспільства, але й від усього, що не є громадою: держави, сусідів, сім’ї. Втілюється в життя принцип розділення, глибокої неприязні, засудження; виникає бажання розриву соціальних зв’язків, що прямо суперечить вказівці апостола: “Кожний залишайся в тому званні, в якому був покликаний” (1 Кор. 7: 20). Таким чином, наявні відмінності Церкви та секти щодо збереження традиції апостольської віри, слідування євангельському духу в питаннях духовного і практичного характеру, наявність у Церкві одностайності в питаннях віри і моральності, й відсутність цього в адептів сектантських рухів (доказом чому — нескінченне їхнє дроблення і створення все нових і нових “церков”). Усе це породжує судження про чисто людське створення усіх сект, про що писав апостол: “Це люди, котрі відділяють себе (від єдності віри), душевні і не мають духа” (Іуд. 1: 19).

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.