ТОЙ, ХТО ПЕРЕДРІК КАЯТТЯ. Життя і кончина священномученика Володимира

Його пам’ять шанують. Про його особистий характер і роль в історії дискутують. Про його смерть губляться у здогадах.
Він був чоловіком і батьком. Потім — ченцем. Потім — єпископом. За 200 років відсутності в Руській Церкві патріарха він виявився єдиним митрополитом, який послідовно посідав три головні архієрейські кафедри: Московську, Петербурзьку, Київську; і він же, коли патріаршество відновили, вручив жезл новообраному патріарху.
Він був проповідником, пастирем, адміністратором, благодійником, патріотом. Але в історію увійшов насамперед як мученик. Перший мученик, смерть якого відбулася на виду у величезної країни, втягненої у хаос громадянської війни. День кончини митрополита — тепер день пам’яті всіх його співвітчизників, що постраждали за Православну віру у ХХ ст.

Він помер з ім’ям Володимир, в місті, де тезоіменитий рівноапостольний князь почав Хрещення Русі. Помер у момент, коли інший Володимир — Ленін — почав спробу знищення на Русі віри в Бога. І смерть архіпастиря змусила багатьох замислитися…

Послужний список

Митрополит Володимир (у миру — Василь Никифорович Богоявленський) народився 1 січня 1848 р. у с. Мала Моршівка (Моршка) Моршанського повіту Тамбовської губернії, в сім’ї священика.
Закінчивши Тамбовську духов­ну семінарію та Київську духовну академію, він із 1874 р. був викладачем першої з них. У 1882 р. Василь Никифорович одружився і став священиком Покровського собору м. Козлова (нині Мічурінськ), з 1883 р. був настоятелем Свято-Троїцького храму і благочинним усіх міських церков. У цей період молодого пастиря знали як видатного проповідника.
Після смерті дружини та єдиної дитини отець Василій прийняв 1886 р. чернечий постриг з ім’ям Володимир у тамбовському монастирі Казанської ікони Пресвятої Богородиці. Тоді ж інок був зведений у сан архімандрита і призначений настоятелем Свято-Троїцького монастиря у Козлові. Того ж року отця Володимира перевели на посаду настоятеля монастиря преподобного Антонія Римлянина у Великому Новгороді.
У 1888 р. отець Володимир був хіротонізований на єпископа Староруського, вікарія Новгородської єпархії. У званні вікарія єпископ Володимир опікувався краєм древнього Великого Новгорода від імені престарілого столичного митрополита Нов­город­ського і Санкт-Пе­тербур­зького Ісидора (Нікольського), очолював святкування в місті 900-річчя Хрещення Русі.
У 1891 р. владика Володимир став правлячим архієреєм Самарської єпархії, в 1892 р. — екзархом Грузії в сані архієпископа Карталинського і Кахетинського, в 1898 р. — митрополитом Московським і Коломенським, у 1912 р. — митрополитом Санкт-Петербурзьким і головуючим Святішого Синоду (до 1917 р.), в 1915 р. — митрополитом Київським і Галицьким.

У турботах про паству

На всіх місцях свого архі­єрейського служіння священномученик Володимир приділяв особливу увагу духовній освіті дітей та молоді, місіонерству, благодійності, антиалкогольному руху. Під час голоду та епідемії холери в Самарській єпархії він організував допомогу для багатьох постраждалих.
«Новгородці згадували про нього, як про видатного проповідника, архіпастиря смиренного, доступного для всіх… Сучасники його, тепер уже сивочолі старці, з душевною вдячністю і любов’ю зберігають благоговійну пам’ять про Преосвященного Володимира», — свідчив у 1918 р. митрополит Арсеній (Стадницький).
Інший архіпастир, єпископ Серафим (Александров), писав про самарський період служіння священномученика Володимира: «Під час відомих холерних бунтів, коли влада розгуб­лювалася, перший пішов до народу з хрестом у руках, наставляючи народ… Перший обійшов холерні бараки, благословляючи хворих і закликаючи до молитви, до подвигу служіння хворим — здорових».
Був владика Володимир і публіцистом: його твори, зібрані недавно разом і опубліковані знову, склали солідний тритомник. Паства найбільше звернула увагу на «Євангеліє дитинства». «Ідея представити деякі євангельські епізоди у світлі, доступному для дитячого віку й розуміння, є, без сумніву, ідеєю вельми симпатичною і корисною… Цим хорошим проповідям Московського митрополита Володимира… слід було б дати широке розповсюдження у наших школах», — так відгукнулася про книгу газета «Голос Москви» (9 серпня 1912 р.).
Були у земному шляху архі­єрея і такі епізоди, про які його сучасники відгукувалися по­ляр­но.
Починаючи з Кавказу. Друга половина XIX ст. була для Грузії часом національно-просвітницького руху, що не завжди знаходив прихильності у призначуваних Синодом екзархів. Тому служіння священномученика Володимира в Грузинському екзархаті протікало у вельми непростих умовах. З одного боку, поважаючи грузинські традиції, владика схвалив складену паствою в 1894 р. доповідь Синоду з описом потреб місцевого духовенства і проханням призначати екзархами грузинських архієреїв; з іншого — він же заступився за одного клірика, який некоректно висловився про грузинський церковний спів.
Потім була Москва. Визнаючи законним прагнення робітників до поліпшення життя і регулярно зустрічаючись із ними для бесід про питання, що їх хвилюють, ієрарх відкидав силові методи пролетарської боротьби й тому в 1905 р. засудив організацію страйків; проте його висловлювання щодо цього звучали настільки категорично, що не були підтримані частиною московського духовенства і викликали навіть критику з боку Синоду.
При призначенні на Санкт-Петербурзьку кафедру владика зізнався одному з архієреїв: «Я людина не етикетна, можу не припасти там до двору; там різні течії, а я не зможу йти за ними, у мене немає характеру пристосовності». Передчуття не обмануло: під час аудієнції в імператора Миколи II (1915 р.) владика опротестував втручання Григорія Распутіна в церковне життя, і це охолодило відносини з монархом; незабаром було переведення у Київ, зі збереженням за митрополитом Володимиром звання головуючого в Синоді. Про своє нове призначення 67-річний владика пожартував у розмові з митрополитом Арсенієм: «Таким чином, я воістину митрополит Всеросійський, оскільки обіймав усі митрополичі престоли».

Двовладдя

Вступивши на найдавнішу в межах історичної Русі архієрейську кафедру, владика Володимир змушений був періодично відлучатися в Санкт-Петербург (перейменований у Петроград) для участі в засіданнях Синоду. Після зречення імператора Миколи II від престолу, Синод випустив звернення до громадян країни із закликом коритися Тимчасовому уряду. У свою чергу, Тимчасовий уряд призначив нового обер-прокурора Синоду — ним став Володимир Львов. Після цього більшість синодальних архієреїв вирушили у свої єпархії на Страсну та Пасхальну седмиці. Незабаром після їх повернення у Петроград В. Львов розпустив старий склад Синоду. Одні історики вбачають причину цього в надмірній консервативності присутніх архієреїв, інші — в надмірній революційності самого Львова (в липні 1917 р. його змінив Антон Карташов, а в серпні посада обер-прокурора була скасована, і Карташов став головою Міністерства сповідань).
Повернувшись до Києва, владика Володимир застав у ньому нову ситуацію: за відсутності правлячого архієрея, на зборах єпархіального духовенства був створений Виконавчий комітет духовенства і мирян, а також заснована посада «комісара з духовних справ».
«Переконаному прихильнику строгої законності й непохитному хранителю церковних канонів і традицій судилося зустрітися віч-на-віч з непереборним прагненням ввести революційні засади у сферу церковних відносин», — так передає суть настроїв священномученика Володимира його біограф протоієрей Феодор Титов.
Казати, що в подальшому конфлікті владики Володимира з частиною київського духовенства правда була лише на боці архіпастиря — означає відійти від розуміння всієї глибини драми, яку судилося пережити Церкві того часу.
Те, що відбулося в Києві, не стало виключно місцевим явищем: «Скасування на початку XVIII ст. патріаршества, введення синодальної системи з підпорядкуванням Церкви бюрократичному апарату позбавили її самостійного голосу в суспільстві… Формально вона була державною, а тому противники легко могли покладати на неї частину відповідальності за репресивну політику самодержавства й всі соціальні несправедливості… Руська Церква не була замкненою в собі реліквією культурного минулого. У ній також дозріла своєрідна “революційна ситуація”… У березні-квітні 1917 р. країною прокотилася хвиля надзвичайних єпархіальних з’їздів духовенства і мирян… Вводився виборний порядок заміщення всіх духов­них посад, колегіально-представницьке начало церковного управління, демократизувалося парафіяльне життя» (Шкаровський М. В. Руська Православна Церква за Сталіна і Хрущова. Москва, 1999, с. 68–69).
У Києві ситуацію посилювало те, що обраний «комісаром з духовних справ» священик Феодор Поспєловський, явно виходячи за рамки своїх повноважень, став справжнім «жандармом у рясі»: забрав печатку й секретні архівні справи Київського єпархіального управління, видавав власні розпорядження, конфіскував капітали Митрополичого будинку при Софійському соборі, інформував світський міськвиконком про настрої духовенства, провів у монастирях ревізію задля виявлення «контрреволюційної та погромної літератури».
Заявивши, що Виконавчий комітет — самочинна установа, владика Володимир, однак, не відмовився від співпраці з ним, в надії на те, що діяльність нової інстанції вдасться спрямувати в канонічне русло. Архіпастир дав згоду на підготовку комітетом єпархіального з’їзду, проте члени комітету повели свою роботу з порушенням встановлених правил. З цієї причини митрополит не визнав законними рішення з’їзду про реформування управління єпархією, зокрема — обрану з’їздом єпархіальну раду.
Тим часом Синод опублікував звернення до кліру і пастви «Про заходи вищої церковної влади у зв’язку з майбутнім скликанням Всеросійського Помісного Собору та нагальним запровадженням деяких змін у галузі церковного управління». Серед іншого, документ задекларував введення виборів в органи церковного управління і необхідність широкої участі мирян у вирішенні церковних справ. «Церковне пожвавлення, що почалося повсюдно, наснажене початками свободи, вимагає негайного облаштування та невідкладного вжиття найрізноманітніших заходів для свого упорядкування і належного спрямування згідно із заповідями Христа Спасителя», — йшлося у зверненні.
Один із членів оновленого Синоду, протопресвітер Миколай Любимов, писав у своєму щоденнику: «Нинішній склад Синоду, не порушуючи основних засад церковного життя, змушений іти назустріч потребам часу, інакше сама дійсність виллється в такі потворні форми життя, які прямо вже поведуть до повної руйнації».
У цих словах — одна з відповідей на болюче питання: як гідний архіпастир опинився в конфлікті з частиною пастви. На очах престарілого і стомленого владики впав старий порядок, а вибудувати відносини з новим заважало тяжке враження від «потворних форм», що уже з’явилися, на кшталт «жандармів у рясах».
Спостерігаючи за ситуацією у Києві, Синод запропонував переобрати не визнану митрополитом єпархіальну раду на новому з’їзді, який відбувся в серпні 1917 р. Однак уже на самому початку з’їзду сталося щось жахливе для церковної свідомості: пропозиція владики Володимира почати збори з молитви… була поставлена на голосування та відхилена! Архіпастир залишив з’їзд. Пізніше він звернувся до київської пастви з посланням, в якому передрік: «Поза сумнівом, настане час, коли чимало з тих, хто вчиняє таке, гірко пошкодують, що вони забули про своє високе звання християнина».
Крім, власне, реформи церковного управління, в Києві постало питання про автокефалізацію Православної Церкви в Україні. Сприймаючи саму постановку такого питання як один із виявів усе тієї ж надмірної революційності, митрополит Володимир залишився прихильником єдності Руської Церкви. Хоча він явно недооцінив важливість діалогу зі своїми опонентами, але виводити позицію архіпастиря тільки з його російського походження і прихильності суворому дотриманню усталених правил — було б неправильно: відмова цілого єпархіального з’їзду від молитви перед початком роботи була для священномученика Володимира набагато  важливішим показником, ніж інші докази…
Ікона «Священномученика Володимира ведуть на страту.
Знайдення тіла святого»

Голгофа

З 15 січня 1918 р. на територію Лаври, де проживав священномученик Володимир (з 1786 р. Лавра, нарівні із садибою Софійського собору, вважалася однією з двох резиденцій Київського митрополита), неодноразово залітали кулі та снаряди — результат боїв між більшовиками та військами української Центральної Ради. Спочатку більшовиків представляв повсталий у місті завод «Арсенал», а після придушення цього осередку 22 січня — армія Муравйова, що підійшла до Києва.
Увечері 25 січня у двері настоятельського будинку на Верхній лаврській території постукали озброєні люди. Вчинивши обшук і взявши митрополита під конвой, вони вивели його за межі обителі через північні Економічні ворота й розстріляли біля кріпосних валів часів Петра I, а потім бузувірськи покололи тіло мученика багнетами.
Вельми поширена думка про те, що винуватцями смерті архієрея були більшовики. Однак, зіставляючи свідчення про той вечір та архівні документи, дослідники приходять до думки, що січневі бої в Києві були лише тлом, на якому митрополичий будинок у Лаврі намагалися пограбувати співробітники (якщо їх можна так називати) озброєної охорони монастиря, найнятої ще до приходу Муравйова. Виявивши порожню касу (гроші були перенесені в Софійську резиденцію), нальотчики зрозуміли, що про їхній візит можуть поставити до відома коменданта, і розправилися з головним свідком.
Про те, чому, побачивши дивний конвой, братія Лаври не поквапилася на допомогу митрополиту, написано багато. Головна причина — яка не є виправданням — у тому, що на хвилі революційних настроїв у Лаврі згадали про право вибору настоятелів, ліквідоване 1786 р. урядом Російської імперії, і схилялися до думки про втрату владикою Володимиром колишніх повноважень у житті монастиря: відчуженість, що повисла у повітрі, мала наслідком невтручання.
Хоронячи архіпастиря, київське духовенство звернуло увагу на дивовижну паралель: «Як Христос постраждав поза святим градом, так судив Господь і нашому священномученику постраждати поза святою обителлю!».
За свідченням сучасників, «як би не звикли люди до розстрілів, допитів і страхітних знущань» з боку військ Муравйова, але звістка про смерть митрополита «просто жахнула людей, навіть політичних супротивників митрополита»; смерть владики «показала всім з повною очевидністю, до чого довели нас надмірні захоплення соціалізмом і революцією».

Знайдення

Ще того ранку, коли ченці Лаври прийшли до валів, щоб узяти мученицьке тіло в обитель, зустрінуті ними перехожі солдати гнівно прорікли: «Мощі з нього зробите!».
Владика був похований у Хрестовоздвиженській церкві біля входу в Ближні лаврські печери. З часів митрополита Київського святителя Філарета (Амфітеатрова) вона стала усипальницею більшості ієрархів, які спочили на Київській кафед­рі до революції 1917 р. Владику Володимира поховали в ній останнім. Тут само, у ніч на 27 червня 1992 р., його чесні мощі були знайдені, а вранці — перенесені в Дальні печери, до мощей древніх подвижників Лаври.

Владислав Дятлов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.