8136548622_bf089e7d90_o

ТИША ЯК ПОВНОТА ЄДНАННЯ ІЗ СОБОЮ

Чи знаєте ви красу і радість тиші, в якій людина знаходить себе? Коли думки зупиняються, почуття завмирають і настає повнота єднання людини із собою. Людина отямлюється. Втрачаючи тишу, людина може втратити себе справжню.
Тиша буває різною: тиша-бідкання, тиша-острах, тиша-нетерпіння, а є тиша-набуття. Ось про цю останню тишу — моя розповідь.

Несподівано для себе я виявила, що добре просто так сидіти й нічого не робити, навіть не читати. Це відчуття, що його я за останню чверть століття втратила. А зараз знайшла. Тепер стало зрозуміло, як міг батько, прийшовши з роботи і виконавши необхідні хатні справи, просто й довго сидіти. Не читати, не дивитися телевізор, не розмовляти по телефону. Це було сидіння-споглядання. Було видно, що йому так добре. Й у цьому немає порожнечі та нудьги. У цьому є повнота. Це особливий стан спокою. Зрозуміти це можна, якщо вирватися із суєти й залишитися наодинці з собою. Іноді це просто відпочинок, від’їзд, більш чи менш коротке усамітнення. Іноді людину зупиняє хвороба або інша обставина, яка вільно чи проти волі змушує вийти зі звичного кола справ і турбот.

Знайдення тиші… Чи можливо це? Треба стільки встигнути зробити: прочитати, дізнатися, сказати, домовитися. І разом з тим зупинки потрібні, інакше в цьому просторі суєти, інформації можна втратити головне — себе. Як дізнатися, що й коли — робити, вибрати, сказати? Для цього потрібно прислухатися до себе, замислитися. Хоча б для того, аби зробити правильний вибір: душекорисно поспілкуватися чи відкласти спілкування, сказати чи промовчати, ви­явити ініціативу чи зупинитися…
Ми забули про тишу, втратили смак до неї, забули чи й зовсім не знаємо її, не розуміємо її необхідності. Або думаємо, що це недозволенна розкіш, адже стільки турбот. Або ж тільки мріємо про неї, не розуміючи, як її можна знайти.
А може, не маємо досвіду перебування в ній. Багато хто свідомо уникає тиші. Прийшов з роботи, ввімкнув телевізор — для фону — начебто ти не один: життя десь триває, іноді навіть кипить. Чи такий уже безневинний цей фон? Найменше хотілося б критикувати тут сучасне телебачення, але все ж занадто великий вплив воно має. Телебачення — основний постачальник інформації, а головне — створює в людини певну картину світу.
Ми дивуємося, чому вичерпується любов у людях. У цій атмосфері взаємного відчуження і нелюбові нам усім погано. Ми задихаємося. Мене осяйнула здогадка, коли дивилася чергові новини: літак розбився, загинули люди, когось убили тощо. Дивлячись на все це, ставлю собі питання: навіщо потрібна ця інформація? Щоб знати. Але ж знати можна по-різному. Тверезо і спокійно повідомили — й поставили крапку. Але журналісти не надто бережуть почуття: жахи, опитування свідків, голос диктора, що нагнітає страх і тривогу. Коли людина дозволяє стільком картинкам проникнути до своєї голови, то змушена охолодити своє серце. Інакше воно не витримає — розірветься. Це адаптивний механізм, описаний у французького психолога Віктора Франкла, який був в’язнем фашистських концтаборів. Спостерігаючи за собою та іншими ув’язненими, він зазначав, як поступово, етап за етапом відмирають у людини почуття (на щастя, не до кінця). Як поступово охолоджується серце. От і живуть люди в цьому заціпенінні та охолодженні, тобто відчуженні та злобі. А ви не бачите цього зв’язку?
Шум, яким ми себе оточили, створює все для забуття головного, що є в людині — мелодії та сюжету власного життя… Так людина сама наступає на горло власній пісні. Власне внутрішнє життя для неї закривається. Вона відходить від себе, зраджує собі. Зрада собі? Сильно сказано, але правда!
Шум, що йде від телевізора, — не єдина перешкода. Таких шумів, на жаль, багато. Вони лунають не тільки ззовні, але і зсередини. Що це за внутрішній шум? Кожен може помітити в собі думки й почуття, іноді такі, що явно заважають, іноді ніби й дуже хороші та «правильні», однак вони чомусь закривають краще, що є в нас і в інших. Бажаючи позбутися власного шуму, людина витісняє свій шум іншими шумами. Такій людині незатишно в тиші, вона її боїться. Можливо, побоюється зустрічі з собою, особ­ливо якщо мучить совість чи не вирішені особистісні проблеми. Але ж совість треба не заглушати, до неї необхідно дослухатися, а для цього потрібна тиша.
Проживаючи свій вік у такій метушні, люди втрачають себе. Їм треба щось робити, кудись бігти. Інакше вони не можуть, не звикли. Часом внутрішня метушливість з’являється, коли виникає безліч справ і людина не знає за що хапатися. Митрополит Антоній Сурозький, який замолоду працював лікарем, пригадував свій перший прийом у поліклініці. Він жахнувся величезної черги хворих і почав переживати, що не встигне прийняти усіх. Приймаючи пацієнта, думав не про нього, а про тих людей, які сидять у черзі. І так втомився від цих переживань, що не зміг нормально працювати і прийшов додому зовсім розбитий. Тоді він вирішив, що думатиме тільки про ту людину, яка знаходиться у нього в кабінеті, й приділить їй стільки часу й уваги, скільки потрібно. До кінця наступного дня він встиг прийняти усіх, а сам був радісний і спокійний.
У тиші зупиняються думки, завмирають почуття. Настає особливий стан спокою, єднання із собою. Це зупинка-набуття. У розмові теж потрібна тиша. Тоді можна дослухатися до себе, до свого співрозмовника.
Такі короткі хвилини тиші потрібно влаштовувати собі протягом дня, якщо людина хоче зібратися з думками, ви­явити в собі джерело сили. Це рятівна тиша, що допомагає позбавитися від «прилиплого» шуму. Звісно, умовою такої зустрічі з собою є очищення себе від негативних почуттів і думок. Зовнішня тиша цьому допомагає.
Ірина Коган

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.