Там, де небо відкрите

Волонтерство – річ корисна й хороша, насамперед для нас самих. А як же ще перевірити себе на справжність? У повсякденному житті ми усвідомлено, а часто й несвідомо, але все ж намагаємося не влазити в ситуації, де можна виявити себе не з кращого боку. Свої помилки та недоліки усвідомлювати боляче й неприємно, тому люди всіляко намагаються уникати таких подій, у яких цей негатив може проявитися. От і виходить: ніби я не такий вже й поганий, ніби навіть дуже милий, словом – еталон людяності, доброчесності. Бабусі й дідусі розповідають нам про те, як люди на війні виявляють себе, Висоцький пропонував друзів у гори вести… А ще можна спробувати себе у волонтерстві.
Оголошення про поїздки у психоневрологічний інтернат я почула на молодіжці. Разом з мобільним номером координатора Люби я також почула коментар: «Поїдьте, там небо відкрите». Відвідуючи п’ять місяців інтернат, я цю фразу відчула.

В інтернаті живуть дівчата й жінки з різними психічними розладами, вродженими відхиленнями. У кожної підопічної своя історія, своя трагедія. Деякі потрапляють до інтернату з дитячих будинків, деяких туди направляють за станом здоров’я. Їм потрібен особ­ливий нагляд, який рідні не завжди можуть забезпечити. Когось відвідують щотижня, про існування других близькі намагаються згадувати якомога рідше. Спілкування з новими людьми мешканцям інтернату вкрай необхідне.
Невдовзі буде півроку, як діє цей напрям. Я приєдналася з четвертої поїздки. На перші зустрічі з волонтерами приходило п’ять-вісім дівчаток (за вражаючу дитячу безпосередність тамтешніх жительок інакше не назвеш). Зараз приходить до 15-ти. Спочатку всі були трохи скуті: і ми, і вони. Але з часом це пройшло. Разом ми виготовляємо різні вироби, малюємо, розмальовуємо, конструюємо. Просто граємо, розмовляємо, співаємо пісні.
З часом деякі дівчатка стали розповідати історії зі свого життя. І ось у такі моменти, коли ми всі разом сидимо, займаючись якоюсь справою, радіємо, що у нас щось виходить, спілкуємося і просто сміємося, виникає відчуття, що тут дійсно небо відкрите.
Дівчатка дуже відверті в усіх своїх проявах, як у позитивних, так і в негативних. За це я і люблю до них їздити. Сміються вони щиро і, якщо щось не так, кажуть про це теж абсолютно відверто. У повсякденному спілкуванні цього часом дуже бракує.
Під час перших поїздок я, звичайно, запитувала себе: чи потрібно це? Не мені, їм? Ну що їм до того, що приїхав натовп якоїсь молоді?
Дівчата самі на це відповіли. Наприкінці другого місяця поїздок одна з них, Іра, запитала, чи приїдемо ми ще, і як довго будемо відвідувати їх.
Стало зрозуміло, що вони звикли до того, що всі їх залишають, що будь-яка увага тимчасова. Іноді я ображаюсь, що рідні та близькі приділяють мені мало уваги, але ж у мене завжди є можливість поспілкуватися з ким-небудь новим або з давніми друзями. Дівчатка позбавлені цього – у них замкнутий простір та замкнене коло спілкування. Для мене це стало своєрідним уроком. Не завжди треба сидіти та чекати, поки інші згадають про тебе, треба і самій згадувати інших. Одна приємна жінка похилого віку, Людмила, кожного разу, коли йде з наших занять, говорить нам «дякую» за те, що ми приїхали. Що ще необхідно для того, щоб зрозуміти, що ми там потрібні? Взагалі, у дівчаток багато чому можна повчитися. Хоча вони й живуть відокремлено від світу, але по-своєму весь світ живе в кожній з них, тільки у своєму, особливому прояві. З ними не завжди легко, але завжди цікаво.

Катерина Лапшина

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.