СВЯТИТЕЛЬ ЛУКА (ВОЙНО-ЯСЕНЕЦЬКИЙ): «Я ПОЛЮБИВ СТРАЖДАННЯ…»

Цього року, 9 травня, Православна Церква відзначає 135‑ліття від дня народження святителя Луки (Войно-Ясенецького), архієпископа Сімферопольського і Кримського. Всесвітньовідомого хірурга і святителя, архієпископа Луку сьогодні вшановують як сповідника, який зазнав багато гонінь та утисків за Христа. Він є автором відомих книг. Дорогі читачі, пропонуємо до вашої уваги уривки з автобіографічного нарису святителя.
Улітку 1921 р. отцю Валентину довелося привселюдно виступити в суді. Професор Л. В. Ошанін згадує: «До Ташкента з Бухари привезли якось партію поранених червоноармійців. Дорогою їм робили перев’язки в санітарному поїзді. Але надворі було літо, тож під пов’язками розвелися личинки мух… Поранених розмістили в клініці професора Ситковського. Робочий день уже скінчився, і лікарі розійшлися. Черговий лікар зробив дві—три невідкладні перев’язки, а інших поранених тільки підбинтував і залишив для радикальної обробки до ранку. Так і невідомо, звідки поширилися чутки, що, мовляв, лікарі клініки чинять шкоду, гноять поранених бійців, у яких на ранах хробаків аж кишить».
Тоді на чолі НК стояв латиш Петерс. Він мав у місті грізну репутацію людини невблаганно-жорстокої й дуже швидкої на винесення вироків із «найвищою мірою». За його наказом негайно були арештовані й відправлені у в’язницю професор П. П. Ситковський і всі лікарі його клініки. Заарештували і двох чи трьох лікарів, які служили в Наркомздраві.
Петерс вирішив зробити суд показовим. Як і більшість латишів із НК, він погано знав російську мову, та попри це, назначив себе громадським обвинувачем. У цій ролі він промовив не вельми грамотну, зате «громову» обвинувальну промову. Були в ній і «білі недобитки», і «контрреволюція», і «явне зрадництво». Над обвинувачуваними нависла загроза розстрілу.
«Інших виступів я не пам’ятаю, — пише професор Ошанін, — крім виступу професора Вой­но-Ясенецького, якого викликали серед інших експертів-хірургів… Він одразу безстрашно напав на грізного Петерса, професор буквально громив його як цілковитого невігласа, який береться судити про ті речі, у яких нічого не розуміє, як безсовісного демагога, що вимагає найвищої міри для винятково чесних і сумлінних людей».
Професор С. А. Масумов згадує про суд так: «Зала суду була повна-повнісінька. Найбільше було робітників, але деяку кількість пропусків дістали лікарі міста. За наказом Петерса професора Ситковського з в’язниці до залу суду доставила кінна охорона. Професор ішов посеред вулиці із закладеними за спину руками, а по боках їхали на конях конвойні з шаблями наголо. Суд потрібен був для «виховних» цілей, аби ясно показати робітничому класу його ворогів — прислужників світового капіталізму. Проте добре продуманий спектакль зійшов нанівець, коли головуючий викликав професора Войно-Ясенецького як експерта.
— Отче і професоре Ясенецький-Войно, — звернувся до батюшки Валентина Петерс, — чи вважаєте ви, що професор Ситковський винний у неподобствах, які виявили у його клініці?
Питання стосувалося першого пункту обвинувачення. Завідувачеві клініки ставився в провину розвал дисципліни серед хворих та особового складу. Поранені, що лежали у клініці, пиячили, билися, водили до палат блудниць, а лікарі й медсестри цьому нібито потурали.
— Товаришу громадський обвинувачу, — пішла відповідь експерта Войно-Ясенецького, — я прошу за цією ж справою заарештувати і мене. Тому що й у моїй клініці панує такий же безлад, як і у професора Ситковського.
— А ви не поспішаєте, прийде час, і вас заарештуємо! — загорланив Петерс.
У хірургічних клініках міста справді коїлися страшні неподобства. Більшість поранених, які лежали в клініках про­фесорів Ситковського, Войно-Ясенецького й Боровського, були червоноармійці. У величезних марширувальних залах вищого кадетського корпусу, перетворених на палати, розбещена на фронтах братва без просипу пила самогон, курила махру, привселюдно в палатах вдавалася до розпусти. Тут же поруч лежали важкопоранені. Але на їхні благання про тишу й спокій більш дужі бійці не звертали жодної уваги.
Одного разу під час професорського огляду ординатор Беньяминович доповіла про чергову оргію в палаті. Валентин Феліксович наказав викликати дебоширів до нього. Але ледь він піднявся на другий поверх у свій кабінет, як знизу по сходах ціла орава п’яних червоноармійців полізла «бити попа».
Доктор Беньяминович встигла замкнутися в операційній, а професора побили. Били жорстоко, штовхали ногами і милицями. Після цих побоїв завідувач клініки на декілька днів був прикутий до ліжка. Лікарі, що сиділи в залі, добре знали цю історію, знали й про інші дебоші червоноармійців у госпіталях. Безлад у клініці Ситковського, що його описував у своїй промові Петерс, нікого не здивував: як і Войно-Ясенецький, професор Ситковський прос­то фізично не міг упоратися з буйними пацієнтами.
Друге питання громадського обвинувача стосувалося випадку з «хробаками». Войно-Ясенецький докладно пояснив суду, що ніяких хробаків під пов’язками в червоноармійців не було, а були личинки мух. Хірурги не бояться таких випадків і не квапляться чистити рани від личинок, тому що давно помічено, що личинки, навпаки, сприяють загоєнню ран. Англійські медики навіть використовували личинки як своєрідні стимулятори загоєння. Досвідчений лектор, Валентин Феліксович так виразно й переконливо розтлумачив суть справи, що робоча частина залу схвально загомоніла.
— Які ще там личинки… Звідки ви все це знаєте? — лютував Петерс.
— Доводжу до відома товариша громадського обвинувача, — з гідністю відповів Войно-Ясенецький, — що я закінчив не дворічну радянську фельдшерську школу, а медичний факультет Університету святого Володимира у Києві.
Зала вибухнула оплесками.
Остання відповідь ос­та­точно розлютувала всесильного чекіста. Ви­соке положення представника влади вимагало, щоб зухвалий експерт був негайно знищений, принижений, роздавлений.
— Скажіть, отче і професоре Ясенецький-Войно, як це ви вночі молитеся, а вдень людей ріжете? — продовжував Петерс.
Насправді святий пат­ріарх-сповідник Тихон, дізнавшись про те, що професор Войно-Ясенецький прийняв сан священика, благословив його продовжувати справу хірургії. Отець Валентин не став нічого пояснювати Петерсу, а лише відповів:
— Я ріжу людей для їхнього ж порятунку, а в ім’я чого ріжете людей ви, товаришу громадський обвинувачу?
Зал зустрів влучну відповідь реготом і оплесками. Усі симпатії були тепер на боці священика-хірурга. Йому аплодували і робітники, і лікарі. Наступне запитання, за міркуванням Петерса, мало би змінити настрій робочої аудиторії:
— А як це ви вірите в Бога, отче і професоре Ясенецький-Войно? Хіба ви Його бачили, свого Бога?
— Бога я справді‑таки не бачив, товаришу громадський обвинувачу. Але я багато оперував на мозку й, відкриваючи черепну коробку, ніколи не бачив там також і розуму. І совісті там теж не знаходив.
(Дзвіночок голови потонув у реготі зали, що ще довго не змовкав.) 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.