Georgiy_Kanev

СВЯТИНІ ПОТРІБНО БЕРЕГТИ

Протоієрей Георгій Почтовий,
настоятель Успенського собору м. Канева
Настоятель Успенського собору в м. Каневі протоієрей Георгій Почтовий шлях служіння Богові й людям обрав у ті часи, коли за віру зазнавали гонінь. Хоча сам він розповідає про це напівжартома: мовляв, незручно було в костюмі серед рідних, які всі в облаченні. Його відповіді — прості, розважливі й водночас іронічні — висвітлюють події, про які нащадки повинні знати від очевидців.


— Чи правильно, що храми — це не тільки споруди, але й самі люди, парафіяни?
— В одному зі своїх послань апостол Павел пише, що людина свята як Господній храм, а розтлівачів покарає Бог. Схожі думки є в багатьох святих отців. Так, молитися можна у будь-якому місці, але святині потрібно берегти.
Кожен християнин покликаний з любов’ю ставитися до іншої людини, як до Божого храму. Це дуже важливо, особ­ливо в сім’ї — «малій церкві». Для любові багато не потрібно — досить іноді промовчати або лагідне слово сказати, руку подати, обійняти, пожаліти, підбадьорити… Любов виявляється у важливих дрібницях. Пам’ятаю, якось ми з батьком прийшли в гості до 90-річного ректора Київської духовної академії і семінарії. Мій тато (священик) стіл накрив, чай заварив. А ректор встав і кудись вийшов. Сидимо, чекаємо, десять хвилин, двадцять, півгодини. Раптом відчиняються двері, ректор ввозить на візочку матушку й каже з неприхованою радістю: «Ось — отець Гавриїл прийшов, наш старий друг, з ескортом…». Я ще зовсім маленьким був, мало не заплакав, думаю: «Господи, оце любов!..».

— Чому за високих темпів храмобудування любові серед людей стає дедалі менше?
— У храмі ми причащаємося, сповідаємося, молимося Господу, відкриваємо Йому душу, зустрічаємося з Його благодаттю, від якої й виникає любов. А під лежачий камінь вода не тече. Багато що залежить від самої людини. Ось подивіться на наш собор!.. Його милістю Божою та молитвами Богородиці, люди збудували, а потім — після десятиліть безбожної влади — відновлювали. Бувало, працювали 50 чоловік щодня, від малого до великого, цілими сім’ями, навіть старенькі допомагали, як могли. Кожен вніс свою лепту, хоча, певна річ, основні роботи виконували фахівці-реставратори. Ось такі парафіяни на зубожіння любові в сім’ях і суспільстві не нарікають, а тримаються одне за одного. У святкові та недільні дні храми переповнені. В останні місяці ми посилили молитви, адже у багатьох зараз на серці неспокійно. Ось і просять канівські священики у Бога милості нашому народу. Намагаємося, щоб молитва не припинялася ні на хвилину. (На соборі б’ють куранти. — В. Д.)  Зараз треба підтримати переселенців з південно-східних областей України. Постараємося…

Узагалі, це радість, що в Україні останніми роками зводять храми, відновлюється духовне життя. До 1940-х років, як мені розповідав тато, церкви, переважно, руйнували. І нічого доброго з цього для влади не вийшло. Адже віра потрібна людям! Пам’ятаю, як у році 1947-му, вже після війни, в храми потягнулися вервечки солдатів, психологічно стомлених, багато хто — контужені, на милицях… Господи, як же вони молилися!.. Цього не забути. Я служу в священному сані вже 40 років і застав у храмах людей, як-то кажуть, старого гарту.

— А в чому, на Вашу думку, відмінність віруючих старого гарту від сучасників?
— (Посміхається.) Звичайно, і серед сучасників є чимало гідних. Але люди того, старого гарту пройшли страшні репресії, гоніння, голод, війну, розруху… Ці люди були не просто побожними, їхня віра була стійкою, підтвердженою справами й випробуваною часом. Вони не тремтіли з приводу і без приводу, а йшли своєю дорогою до Бога. Ось, наприклад, черниця Питирима… Вона розповідала, як після смерті батьків зі своєю молодшою ​​сестрою дісталася до Києва з Воронезької губернії, прийшла в Покровський монастир, прийняла постриг. Трохи пізніше ігуменя благословила Питириму на послух у Ржищівську обитель. Комуністи жіночий монастир закрили. І матушка часто згадувала, як перебралися до Канева разом зі священиком Всеволодом Кудрицьким; батюшка продовжував служити таємно від радянської влади. У 1930-х черниця Питирима допомагала збирати підписи на захист Успенського собору. Це був подвиг. Отця Всеволода, наприклад, і ще кількох священнослужителів заарештували й мучили у в’язниці чотири місяці, щоб вони зреклися Христа, а в березні 1938-го розстріляли… Церква їх канонізувала. Так ось: усе життя черниці Питирими пройшло в трудах, стражданнях і гоніннях. Але вона навіть у найстрашніші роки не припиняла молитов і проповідувала людям про Бога, немов рівноапостольна мироносиця Марія.

Жнива багато, а женців мало… (Лк. 10: 2)
Багато було в Каневі апологетів. Один такий повернувся з пермських таборів, коли я вже тут служив. Вісім років людині дали за листи тодішнім генсекам із проханнями повернути храм віруючим… Повернувся, бідолашний, а мати його вже померла. Ми йому побудували хатку, до останніх днів життя молився він в Успенському соборі, палко і тихо.
Планую порушити питання про канонізацію ще кількох канівських новомучеників, сповідників. Такі люди засвідчили свою віру мученицьким вінцем і є нашими небесними молитвениками. Їх потрібно шанувати. У 1960-ті роки, коли знову почалися гоніння і храми закривали, народ стояв стіною, ми писали скарги, захищалися, як могли… Кожен знав, що без храму немає життя, а лише саме беззаконня.

— А не страшно Вам було захищати храми в часи хрущовських гонінь?
— (Посміхається.) Звичайно, переслідування були, але все це довелося пережити. Батько мій, наприклад, нічого не боявся, все прямо казав у вічі й нас того ж навчав. Пам’ятаю, як брат мій (священик) служив в Анапі, в гарному і старовинному Онуфріївському соборі. За часів Хрущова було вирішено цей храм закрити. Брат тоді від влади зажадав іншу будівлю, а паству зібрав і пояснив, що нас не стіни спасають, а Христос. Щоб уникнути конфлікту, комуністи пішли на поступки. Історія облетіла все місто. Парафіян стало набагато більше.

— Що пережили в ті часи особисто Ви?
— Нічого особливого, слава Богу за все! Я пробув сім місяців і сім днів у трьох в’язницях і двох таборах. Найімовірніше — за скарги, які писав, протестуючи проти закриття храмів. Мені тоді 18-ти років не було, а як виповнилося — все пригадали. Але незабаром після мого арешту гостро постало питання, що в СРСР поневолюють за свободу совісті, й нас вигнали на будівництво.

— Як молилися в тюрмах?
— По пам’яті, хто як міг, книг у нас не було. Хоча в таборах тоді вже не гнобили — ні наглядачі, ні ув’язнені. Згодом перевели в іншу в’язницю, де режим був суворіший. Наглядачі забрали у мене натільний хрест — батьківське благословення, старовинний, приблизно XVI ст. Я їм кажу, що віруючий, питаю, навіщо хрест забрали, на якій підставі, адже свобода совісті дозволяє його носити! Зажадав прокурора. Він прийшов і каже, що хрест — занадто великий, співкамерники можуть відібрати, зробити ніж. Дали мені накладну, пообіцяли хрест повернути.

— І повернули?
— Так, але на цьому історія не закінчилася. Будучи вже в іншому таборі, я — тоді ще мирянин — познайомився зі священиком. У нього був маленький такий натільний хрестик, півтора сантиметра, а у мене — великий. Я й запропонував помінятися. Незручно мені стало, що хрест мій більший, ніж у батюшки. А потім мене в одне місце перевели, а священика — в інше. У Лук’янівській в’язниці на ньому мій хрест побачили, звинуватили в крадіжці. Довго він пояснював, що я йому сам віддав хрест: не вірили батюшці — адже його документи були запечатані. Потім ми зустрілися і знову обмінялися хрестами…

— Коли Вас призначили настоятелем?
— 1989-го. Пам’ятаю, Канів зустрів мене дощовою погодою. На дверях храму — табличка «Музей». Служити спочатку нам не давали: вимагали створити умови для переїзду музею в будівлю, де раніше були монастирські келії. А те приміщення перебувало просто в жахливому стані — наслідок безгосподарності — ні вікон, ні дверей, запліснявілі стіни, можна сказати, просто неба. Вирішили його відновлювати, реставрувати. Насамперед полагодили покрівлю, стіни, з кімнат — уявіть собі — вивезли близько 100 самоскидів спресованого сміття! Десь півроку тривала реставрація. Коли музей переїхав у це приміщення, у нас з’явилася можливість здійснювати богослужіння в храмі. Його, до речі, також довелося реставрувати. Комуністи навіть іконостас знищили!..

— А як налагоджували духовне життя?
— 1990-го на Великдень до нас прийшло декілька тисяч людей. Музей ще містився у храмі, тож були певні перешкоди. Ми пообіцяли, що в соборі будемо акуратні, а якщо нам не дадуть молитися — не підемо на вибори. Не варто було так, звичайно… І нам, хвалити Бога, дозволили.

Потім, пам’ятаю, богослужбові тексти переписували від руки — книг практично не було. Зате тропарі, кондаки всім на криласі було добре видно. Матушка хор створила. Спочатку в нас було всього дві хористки-бабусі ще царських часів. Ми запросили співати всіх охочих, у кого є голос і слух. Прийшли на крилас близько півсотні людей, затягнули так, що хоч із храму тікай. На наступне богослужіння на криласі було вже чоловік 30. Потім — 20. Через тиждень 15 чоловік співали як пташечки.
Буквально відразу, 1990-го, організували при храмі недільну школу. Люди йшли — на заняттях бувало по 40 і більше учнів. У Каневі є школа-інтернат, сиріт багато… Вони до нас приходили, деяких ми хрестили, воцерковляли потихеньку. Пригадую, якось узимку один бідний учень прийшов на заняття у рваних кедах — пальці стирчать… Яке ж може бути навчання в такому взутті?! Поїхав додому, взяв теплі черевики, шкарпетки вовняні, взув хлопчину. Раптом бачу — у дверях якийсь дорослий, пильно придивляється. Підійшов після уроку, запитав, що у нас за діти. Я кажу: «Недільна школа». Стали балакати з ним, познайомилися. Виявилося — генерал-полковник, який і сам був вихованцем дитбудинку. Так і він прийшов до віри.
Ще на початку 1990-х при соборі було організовано сестринство. Відтоді допомагаємо тим, хто, потрапивши до лікарні, не в змозі забезпечити собі лікування. Купуємо їм потрібні ліки, усім миром збираємо продукти, одяг. Взимку безхатченки приходять — надаємо їм можливість помитися, допомагаємо одягом, харчами… Часто звертаються за підтримкою люди, які повернулися з таборів, тюрем. Ми від них не відвертаємося, допомагаємо, чим можемо.

В’ячеслав Дарпінянц

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.