СВЯТИНІ ЧЕРНІГІВЩИНИ

Господь щедро обдарував цей благословенний край. Намолена земля пам’ятає великих святих, подвижників віри, славних князів, які зміцнювали православну віру, будували храми, відкривали монастирі.

СВЯТИНІ СЕЛА ПОЛОНКИ
Село Полонки розташоване на відстані 30 км від м. Прилуки і немов загубилось у густих чернігівських лісах. Через це, мабуть, і стара козацька церква, освячена в ім’я Архістратига Божого Михаїла, ніколи не закривалася, хоча й зведено її 1660 р. У ній зберігаються великі святині — чудо­творна ікона Божої Матері «Віднайдення загиблих» та десниця святителя Димитрія Ростовського, відомого духовного письменника та проповідника, — саме та рука, яка писала житія святих. 
Майбутній святитель народився 1651 р. у містечку Макарів, що під Києвом. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі — найпрестижнішому на той час навчальному закладі Києва.
Батьки його були глибоко віруючими православними християнами, опікували монастирі. У сім’ї виховувалось 12 дітей. Не дивно, що у майбутньому більшість із них стали особами духовного звання. Зокрема, одна із сестер Димитрія була ігуменею.
Юнак у 17 років вступив до Кирилівського монастиря у Києві. Він майстерно володів пером, швидко став відомий як проповідник Божого слова. У сан ієромонаха його висвятив архієпископ Чернігівський Лазар (Баранович) у Густинському монастирі. Димитрій Ростовський написав 12 томів своїх творінь за 20 років. Це титанічна, колосальна робота, адже у ній простежувалися житія святих від I до XVII ст.! 
Писав святитель переважно у монастирях Чернігівщини, де він жив на той час. Уперше його рукописи були надруковані у Києво-Печерській Лаврі.
Димитрій Ростовський залишив після себе велику творчу спадщину: він складав вірші, писав музику, був автором віршованих вистав тощо.
Певний час святитель жив у Єлецькому монастирі (Чернігівська область), у Новгород-Сіверській обителі. Останнє місце служіння — Ростов Великий (Ярославська область).
У 1709 р. він помер і був похований, як і заповідав, в одному з монастирів Ростова. Через 50 років його причислили до лику святих: мощі Димитрія Ростовського виявилися нетлінними. Коли піднімали кришку домовини, то відпала частина руки. На прохання чернігівських священнослужителів її передали у с. Полонки, де тривалий час перебував святитель. 
Мощі зберігалися в Михайлівській церкві у красивому срібному ковчезі. Після революції, у 1920 р., його забрали безбожники, як і інші дорогоцінні церковні речі.
Майже 70 років десниця святителя зберігалася у людей, передавалася із покоління в покоління. У 1990 р. її повернули церкві.
На околиці села є джерело Архістратига Михаїла. Воно дуже давнє, у селі вже ніхто не пам’ятає, коли воно з’явилося. Вода цілюща, через те й ідуть сюди люди звідусіль. Джерело тече з-під пагорба, а нижче нього зроблено невеличку закриту споруду — купіль. Хоча й була того дня холодна осіння погода, але всі паломники скупались у джерелі, занурившись кожен тричі з головою. До речі, ніхто потім не захворів.
Нижче купелі тече річка Удай, яка колись була судноплавна, а нині обміліла. Всі ці місця завжди опікали козаки.
Нині у с. Полонки життя ледь жевріє: ми бачили не одну покинуту хату. Щоправда, є там страусина ферма: ці красиві великі птахи люблять простір, а його у селі достатньо… 
ХРАМИ ТА СОБОРИ ПРИЛУК
Невеличке містечко Прилуки розташовано на березі р. Удай. Воно вперше згадується у літописах у 1086 р., коли тут була фортеця для захисту Київської Русі від набігів кочових племен печенігів та половців. У XVI–XVII ст. ці місця належали православним князям Вишневецьким. На той час у їхньому володінні перебувало понад 50 міст із майже 100 тисячами населення.
Центральна частина Прилук — городище — височить на пагорбі. Тут розташувалися чотири величні храми, а поряд із ними — монумент літописця, який пише повчання.
На цих землях Володимир Мономах із дружиною воював із половцями. Літописець так увіковічнив ці події: «…коли ми їхали до міста Прилуки, то зустріли нас зненацька половецькі князі, 8 тис. воїнів, і хотіли ми з ними битися, та зброю одіслали попереду на підводах, і ми увійшли у місто».
Були часи, коли у Прилуках стояла полкова сотня. Паломники мали нагоду побачити кам’яницю Гната Галагана — прилуцького полковника. У цій будівлі зберігалися зброя, порох, розміщувалась полкова канцелярія. Поряд із кам’я­ницею уціліла до наших днів могила невідомого козака XVIII ст. 
Найвеличнішою та найдавнішою спорудою Прилук є Спасо-Преображенський собор, який освячено 1720 р. Він є взірцем кам’яної архітектури доби українського бароко. Зводили його усім миром. П’ять куполів храму є символами Господа нашого Іісуса Христа та чотирьох євангелістів.
У цьому соборі хвалу Господу віддавав святитель Іоасаф, єпископ Білгородський (в  миру — Іоаким Горленко). Він народився під Прилуками 1705 р. і був охрещений у цьому храмі.
За безбожної влади собор пограбували, священнослужителі були репресовані.
Нині Спасо-Преображенський собор є діючим, все в ньому відновлено у первісній величній красі. Головна святиня — чудотворна ікона Божої Матері «Скорботна».
Поряд із собором розташована церква в ім’я святителя Миколая Чудотворця. Колись вона вважалася центральною сторожовою вежею міста.
Старовинна церква на честь Різдва Пресвятої Богородиці нині належить «Київському патріархату». 
Четвертий храм городища — Стрітенська церква — є діючим скитом Густинського монастиря.
ГУСТИНСЬКИЙ ТРОЇЦЬКИЙ МОНАСТИР
Свята обитель заснована у 1600 р. ієромонахом Києво-Печерської Лаври Іоасафом. Він шукав у чернігівських лісах тихе місце, зручне для молитви та чернечого життя, і зупинився на острові Густинь, що на р.  Удай. Острів був укритий густим дрімучим лісом. Звідси й назва монастиря — Густинський.
Ці землі належали православному князю Михайлу Вишневецькому. У 1615 р. він дарував монастирю грамоту на володіння островом, орними землями, лісовими угіддями тощо.
Дружина М. Вишневецького, Ірина Могиляк (із родини Петра Могили), всіляко сприяла будівництву цієї обителі та створенню двох її скитів: Мгарського та Ладинського.
З роками на острові Густинь виник великий монастирський комплекс. Ззовні його оточували високий кам’яний насип та рів, заповнений водою. Все це мало вигляд неприступної фортеці і збереглося до наших днів.
Щедрі пожертви на будівництво храмів — Успенського, Петро-Павлівського та Микільського — вносили Іван Мазепа, князі Вишневецькі та Репніни-Волконські, Лазар Горленко (дідусь Іоасафа Білгородського).
Найбільшу ж церкву — Троїцьку — у 1674–1675 рр. збудував на власні кошти гетьман Іван Самойлович. Кам’яна, п’ятиглава, вона існує і досі та є взірцем нашого старовинного храмобудівництва.
Наслідуючи приклад благодійників — гетьманів та князів, й інші особи різних рангів та станів жертвували на монастир. Були часи, коли Густинській обителі належали понад три тисячі десятин землі та майже три тисячі душ селян, і він вважався найбагатшим з усіх наших монастирів. 
Надалі він тричі закривався, кілька разів його спалювали — стирали з лиця землі, але він все одно відроджувався.
Великих руйнувань зазнала свята обитель після революції 1917 р. — у ньому розташували комуну для безпритульних підлітків.
Відродження монастиря розпочалося 1993 р., коли його настоятелькою стала ігуменя Віра (за свою благодійну діяльність на славу Святої Церкви вона нагороджена орденами княгині Ольги II та III ступенів).
Того суботнього дня білоцерківські паломники приїхали до монастиря надвечір і побачили ігуменю Віру за послухом на свічному ящику.
Монастир повністю реконструйований — чудові величні храми нікого не залишають байдужим. До наших днів під Троїцьким храмом збереглася усипальниця благодійників монастиря — родини Горленків, а під Успенською церквою — князів Репніних-Волконських.
Нині обитель відчинена для всіх. Із року в рік люди несуть сюди свої радощі та горе, просять Божої допомоги. Спокійне монастирське життя тече своєю чередою. Статут суворий: тут ніхто не сидить без діла. Є у монастирі земельні угіддя, пасіка, пекарня, готель для паломників та ін.
Головна святиня монастиря — Густинська чудотворна ікона Божої Матері нового письма (зберігся лише список оригінала). Люди отримують від неї благодать Божу, і це підтверджується фактами зцілень та допомоги при вирішенні життєвих проблем.
Чотириста років стоїть Густинський монастир — величний та непорушний, і несе він любов і віру всім православним християнам та дарує надію на милість Божу до нас, грішних.
Тамара Зозуленко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.