СВЯТІ СЕРЕД НАС

«Дух бадьорий, плоть же немічна» (Мк. 14: 38)
Господь завжди знайде спосіб утішити страждальця, якщо той сам, звичайно, хоч трохи тягнеться до Господа…
Я лежав хворий у ліжку і вирішував непросте (з огляду на мою недугу) питання: піти мені на суботню вечірню чи помолитися келійно — вдома?
Фізичних сил йти у храм не мав зовсім, але серце моє горіло.

«Піду в храм Божий, — нарешті вирішив я, — а Господь, якщо Йому буде завгодно, подасть мені сили». І пішов, ледь пересуваючи ноги.

Служба пройшла благоліпно. Про хвору спину я майже не згадував і навіть жодного разу не присів відпочити. Надвечір розпогодилося, і з-за суцільних темних хмар визирнуло сонечко, крізь кольорове вітражне скло храму осяявши суворі лики святих на іконах, пом’якшивши їх на якийсь час, ніби виявляючи нам істинну сутність Божих угодників — любов та готовність служіння людям.

Відійшовши недалеко від нашого храму, я побачив бабусю, яка покликала мене помахом руки. Поряд була велика калюжа, і я подумав, що старенька хоче, щоб я допоміг їй перебратися на інший бік і переніс її містку коробку, міцно прив’язану до двоколісного візка.

Підійшовши ближче до старенької, я здивувався: яка ж вона стара! Скільки їй років? Зараз таких на вулиці нечасто зустрінеш. У роті жодного зуба. Обличчя зморщене, вицвілі очі по-старечому сльозяться, але по-особливому світяться добротою та ясним розумом.

«Святі серед нас», — замість звичайного мирського вітання промовила бабуся. Мені якось відразу на серце лягло, що це не звичайна бабуся, а якась особлива, духоносна. Адже так вітаються монахи при зустрічі або священики у вівтарі: «Христос посеред нас».

Моя допомога їй виявилася непотрібною. У неї були помічники зовсім іншого роду, набагато могутніші. «Вибери для себе іконки», — запропонувала мені старенька і дістала цілу жменю дешевеньких, на щільному папері розміром із сірникову коробку, іконок.

Я взяв собі іконки Божої Матері Єрусалимської, Вседержителя і святого Миколая Чудотворця з прекрасним, слов’янського типу ликом.

— Візьми, бабусю, у мене гроші, — простягнув я старенькій купюру.

— Не візьму, — сказала вона значущо, — це тобі на Славу Божу. А ти краще присядь зі мною і послухай, що я тобі скажу.

Її слова про Бога і про святих були простими й зрозумілими, а вимовляла вона їх якось по-дитячому, невдавано. Скільки любові та християнської мудрості містило у собі її маленьке, немічне тіло! Я бачив, як вона обтяжувалася своєю плоттю, як неслухняно хиталася її голова під час розповіді, з яким зусиллям давався їй кожен рух, кожен крок. Ось уже воістину: «Тіло немічне, але дух бадьорий».

«Знаєш, хлопче (мені 48 років; я лисий і бородатий), святі серед нас ходять. Як звичайні люди. І багато допомагають людям. Заступаються за людей.

Коли тобі важко, погано стає, якщо від усього серця помолишся і попросиш допомоги святих Божих угодників — вони приходять. А іноді й самі вони, святі отці, бачать, що з тобою негаразді, і без будь-якого прохання приходять на допомогу.

Ось, приміром, Сергій Радонезький, він побачив, що у мене сил немає, впаду зараз, і прийшов у ту ж хвилину до мене. Посадовив мене на одну ручку, а візок взяв на іншу ручку і поніс. Борода у нього м’якесенька. Духмяна… Ладаном пахне. Я йому кажу: “Тобі, мабуть, важко, батюшко, опусти мене на землю”. А він тільки знай собі усміхається: “Ти, — каже, — легка мов пір’їнка, це смертні гріхи важкі — тягнуть, нести їх не стає сил. А ти легенька”.

Я освоїлася і кажу йому: “У мене третій під’їзд, отче Сергіє”.

А він відповідає, що сам усе знає, і який поверх, і яка квартира у мене знає, і все моє життя знає.
Навіщо я живу? Я годую. Всіх годую. І пташок небесних, і кішок, і собак, і людей. Усі творіння Божі. Усі їсти хочуть. У мене у візку і вода є, і молочко, і хлібець, і зерно. Кому що потрібно. Всім вистачає.

Тільки мені іноді від людей перешкоди бувають. Не дають годувати. Але святі заступники допомагають. Якось настоятель храму наді мною повеличався. Я увійшла в церковну огорожу погодувати цуценят. А він побачив. Почав на мене кричати, що зараз охорону покличе, щоб мене вигнали. Каже, що я тут смічу. А яке ж це сміття? Це хліб для собачок.

Тут я бачу, що підійшов Миколай Угодник у чорному, блискучому такому костюмчику — новенькому, немов щойно від кравця…».

Помітивши мій здивований погляд, бабуся пояснила: «А він у різному одязі буває — коли у святительському вбранні, а коли і в мирському.

Як йому зручніше ходити, так він, владиченька святий, і ходить».

І продовжила: «І каже мені Миколай — всеславний Чудотворець: “Ти наша, — прямо так і сказав, — ти наша. Годуй усіх. А настоятеля цього я скоро приберу звідціля”. Я як почула це — заплакала, з жалю до отця N. Кажу, що він, мовляв, молодий, сім’я у нього, дітки маленькі. Рано його забирати звідціля. Нехай ще пожив би. А святитель відповідає: “Я його в інше місце переведу, де у нього буде можливість нормально служити і сім’єю своєю більше займатися. Тут он скільки у нього спокус”».

(Я згадав: справді, роки два тому колишнього настоятеля храму отця нашого N перевели служити в інший район, у результаті якогось, як я віддалено чув, скандалу.)

Багато чого ще мені сказала духоносна бабуся, але якоїсь миті я відчув, що не здатен засвоювати усіх її слів — обсяги того, що могли вмістити розум і серце, виявилися переповнені, і замість доладних повчань мені стала чутися нісенітниця.

Помітивши, що я її перестаю розуміти й увага моя розсіялася, вона мене відпустила, сказавши: «Іди, синку, і нікому не роби зла. Пам’ятай, що святі з Божої волі серед нас. Вони чекають твоєї молитви».

Зрозумів я її служіння й істинно тепер кажу вам: раба Божа Клавдія годує й обдаровує усіх нужденних. Кого пшоном, кого іконкою, кого хлібом. А слово її, навіть коли воно вже відділилося від неї і стало жити своїм життям, так і залишається хлібом, що зійшов з Небес. Амінь.
Мирослав Гришин,
«Святі серед нас»

Мирослав Анатолійович Гришин — російський православний письменник. Народився в Москві 6 серпня 1959 р., після школи працював слюсарем на автомобільному заводі ім. Ленінського комсомолу. За своє життя спробував себе у багатьох професіях. Закінчив Морську Державну Академію ім. адмірала С. Й. Макарова в Ленінграді. Трудився на атомних криголамах в Арктиці, на морських судах обійшов увесь світ, за контрактом працював у Ріо-де-Жанейро. У 1999 р. закінчив Російську Державну Академію Держслужби (РАЦС) по кафедрі держрегулювання економіки.
Здійснював паломництва святими місцями Русі, трудився у монастирях. Вклонявся православним святиням Афона, Греції, Італії, Єрусалима та інших місць вселенського Православ’я.

Оповідання з’явилися на світ як результат шукання Бога та бажання поділитися своїм особистим духовним досвідом.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.