1376307317_boldiny_gory

СВЯТІ ДЕСЯТИ СТОЛІТЬ ЧЕРНІГОВА Й СІВЕРЩИНИ

13 липня 2006 р. Священний Синод Української Православної Церкви благословив звершувати в першу суботу після дня первоверховних апостолів Петра і Павла святкування на честь Собору Чернігівських святих.
На початку спогаду про Чернігівських святих доречно було б дати короткий нарис історії тієї землі, в якій вони подвизалися.


Молодший близнюк Києва

Чернігів — молодший близнюк Києва: не раз, стосовно того чи іншого, він посідав друге після столиці місце на півдні Русі; у розвитку та плануванні найдавнішої частини обох міст є також чимало схожого.
У VI–VII ст. на береговому пагорбі при впадінні в Десну правої притоки Стрижня виникло слов’янське поселення, від якого сьогодні прийнято вести 1300-річну історію Чернігова. Як свідчить літописна «Повість минулих літ», при розселенні східних слов’ян — майбутніх русичів — одна із груп слов’янських племен осіла на території сучасної Чернігівщини й назвалася «сіверянами». За словами тієї ж «Повісті…», у 884 р. сіверян підкорив Київський князь Олег, який під час походу 907 р. на Візантію взяв у греків данину «на Київ, а потім і на Чернігів, і на Переяслав, і на Полоцьк, і на Ростов, і на Любеч, і на інші міста». Так Чернігів у найдавнішій згадці про нього називається другим за значенням містом Русі.
Усередині Антонієвої печери в Болдиній горі
Почавши війну проти Київського князя Ярослава Мудрого, його брат Мстислав прийшов 1024 р. до столиці (Ярослав був у від’їзді), але, не взявши її, захопив Чернігів. Виступивши проти Мстислава, але програвши битву біля м. Листвена, Яро­слав пішов у Новгород. Відправивши до Ярослава посольство, Мстислав запропонував: «Сиди на столі своїм у Києві, оскільки ти єси старший брат, а мені хай буде ся (лівобережна) сторона (Дніпра)». В 1026 р. Ярослав повернувся до Києва й уклав мир на запропонованих умовах: столиця і Правобережжя Дніпра залишилися за ним, а Лівобережжя з Черніговом — за Мстиславом. У той час як Яро­слав будував у Києві кафедральний собор Святої Софії (Премудрості Божої), Мстислав зводив у Чернігові Спаський собор. Спорудження такого храму говорить не тільки про бажання «не відстати» від Києва, а й про існування в Чернігові архієрейської кафедри. У 1036 р. Мсти­слав помер, не залишивши спадкоємця, і Русь возз’єдналася під владою Ярослава.
Перед своєю кончиною в 1054 р. благовірний князь Ярослав роздав міста Русі в управління синам і заповів порядок успадкування Києва від старшого брата до молодшого. Таким чином, було встановлено своєрідну ієрархію регіонів країни, де Чернігів знову на другому місці.
У 1239 р. Чернігів узяли штурмом і спалили монголи. Із середини XIV ст. Чернігівщиною володіла Литва, із XVI ст. — Московія, з початку XVII ст. — Польща.
З початком у 1648 р. Хмельниччини польську владу було вигнано з Чернігова, місто стало центром Чернігівського полку — однієї з адміністративно-територіальних одиниць у звільненій козаками частині земель України. Після 1657 р. в країні почався період Руїни — військових конфліктів між групами політичної еліти із залученням сил Московії, Польщі, Кримського ханства й Туреччини. У цей час віддалений від місць основних боїв, але багатий колишньою славою і стародавніми святинями Чернігів знову став головним містом Лівобережжя та другим після Києва духовним центром півдня історичної Русі — багато в чому завдяки старанням Чернігівського архієпископа Лазаря (Барановича, † 1693) та його найближчих наступників по архієрейській кафедрі.
Антонієва печера, м. Любеч
Висвячений 1657 р. на єпископа Чернігівського, а наприкінці 1660-х рр. зведений у сан архієпископа, владика Лазар був свого часу єдиним православним архієпископом України, при цьому кілька разів ставав місцеблюстителем престолу Київських митрополитів. До 1671–1672 рр. архіпастир керував єпархією з Новгорода-Сіверського, поки в Чернігові упорядковували архієрейську резиденцію. У Новгороді-Сіверському він відкрив школу і друкарню, які пізніше перевів до Чернігова. Оновивши древні чернігівські храми й монастирі та спорудивши поряд із ними нові, владика Лазар зібрав навколо себе сонм видатних учених подвижників, починаючи з архімандрита Іоанникія (Галятовського, † 1688).
У XIX ст. Чернігівщина — край старовини, до пам’яток якого зверталося багато вчених і публіцистів.
Нині Чернігів — друге після Києва місто в Україні за кількістю вцілілих храмів XI–XIII ст.

Древність

Преподобний Антоній Печерський
Чернігівщину вважають батьківщиною преподобного Антонія Печерського — засновника Києво-Печерської Лаври та первоначальника всього православного чернецтва на Русі: «Повість минулих літ» говорить про походження подвижника з м. Любеча. Наприкінці XVII ст. у Любечі був створений Антонієвий монастир, закритий через століття: фактично, він став своєрідним «меморіалом» на малій батьківщині преподобного Антонія, а офіційно його відкриття спиралося на місцеве передання про те, що в дитинстві подвижник викопав поблизу міста печеру, в якій усамітнювався (при створенні монастиря було викопано нову печеру, що збереглася дотепер).
Із 1069 до 1072–1073 рр. преподоб­ний Антоній, який уже заснував Лавру, проживав у Чернігові, де викопав печеру в Болдиній горі. Згідно з літописом, у той час Київський князь Ізяслав Ярославович гнівався на подвижника «за Всеслава». Друкований «Києво-Печерський Патерик» 1661 р. тлумачить повідомлення літопису в тому сенсі, що Ізяслав підоз­рював преподобного Антонія у співчутті Всеславу Полоцькому, випущеному киянами з в’язниці під час бунту 1068 р. Напередодні — в 1067 р. — Всеслава підступно полонив Ізяслав під час переговорів про припинення міжусобиці, розпочатої, однак, Полоцьким князем. На думку святителя Філарета (Гумілевського), в коротке правління Всеслава у Києві преподобний Антоній міг просто не відмовити йому в бесіді на території Печерського монастиря, а історик Михайло Присьолков допускав, що Антоній засуджував порушення Ізяславом хресного цілування про недоторканність Всеслава на переговорах. Так чи інакше, але на місці подвигів преподобного Антонія в Чернігові з часом розрісся знаменитий Свято-Троїцький Іллінський монастир, у садибі якого нині розташовуються архієрейським будинок і кафед­ральний собор Чернігівської єпархії. Сам же подвижник повернувся до Києва: про його кончину в Лаврі повідомляє «Слово про створення Великої церкви Печерської», яке увійшло в давній «Патерик». Повернення преподобного Антонія до столиці «Патерик» 1661 р. пояснює каяттям Ізяслава, а ряд учених — вигнанням Київського князя чернігівським братом Святославом…
Благовірний князь Володимир Мономах
У 1078–1094 рр. у Чернігові правив благовірний князь Володимир Всеволодович Мономах († 1125). Після смерті батька, він у 1093 р. мав шанс посісти Київський стіл, але відмовився, не бажаючи усобиці зі Святополком Ізяславичем, з формального погляду — більш законним претендентом (як політик, Святополк був набагато слабшим за Мономаха, але для останнього внутрішній мир на Русі стояв вище за політичну доцільність). У 1094 р. Мономах поступився Черніговом Олегу Гориславичу, бачачи, як той нещадно випалює околиці міста під час облоги. У 1097 р. — погодився повернути землі, втрачені Олегом під час чергової усобиці (попри те, що в ній загинув Мономахів син Ізяслав). Після смерті Святополка у 1113 р. Мономах не відразу дав згоду київським послам на свій прихід до столиці, як і раніше уникаючи згубного для країни суперництва. Відоме Мономахове «Послання дітям» допов­нює образ принципового християнського політика, який трепетно ставився до заповідей Євангелія, любив молитву, пам’ятав про відповідальність за всіх співгромадян.
У 1106 р. у Києво-Печерській Лаврі прийняв чернецтво преподобний Никола Святоша († 1142), в миру Свято­слав, син Чернігівського князя Давида Святославича. Це був перший на Русі княжий постриг. Проживши в Лаврі понад 30 років, преподобний Никола отримав дар прозорливості і зцілень, а в останній рік земного життя брав участь, на запрошення князів, у припиненні міжусобного конфлікту як парламентер.
У 1113–1123 рр. Чернігівським єпископом був святитель Феоктист — у минулому ігумен Києво-Печерської Лаври.
У 1150 р. відбулося перенесення до Спаського собору Чернігова мощей князя-страстотерпця Ігоря († 1147). Прийнявши Київ у 1146 р. від свого вмираючого брата Всеволода, раніше князя Чернігівського, Ігор обіцяв не допускати утисків, які кияни терпіли від Всеволодових чиновників. Почувши цю обіцянку, кияни кинулися руйнувати двори ненависних адміністраторів. Не бажаючи допустити поширення заворушень, Ігор послав дружину на упокорення натовпу. Ображені кияни, засумнівавшись у щирості обіцянок Ігоря, таємно відправили запрошення на Київський стіл Переяславському князю Ізяславу Мсти­славичу. Ігор програв бій біля Києва і був ув’язнений у Переяславі. У в’язниці він тяжко захворів і, побоюючись смерті, попросив у Ізяслава дозволу прийняти чернецтво. Ігоря винесли з темниці й виходили. Після постригу в Переяславі він став ченцем київського монастиря мученика Феодора Тирона. У 1147 р. двоюрідні брати Ігоря втягнули Ізяслава у війну проти Святослава Ольговича, а потім таємно перейшли на його бік. Дізнавшись, що Ізяславу загрожує небезпека, кияни на вічі вирішили йти війною проти Чернігівських князів. У цей час хтось із натовпу закликав вбити Ігоря. Попри протести Ізяславового брата Володимира (Ізяслава в місті не було), натовп кинувся у Феодорівський монастир. Обігнавши Володимира, люди увірвалися в храм, схопили Ігоря під час Літургії, зірвали з нього чернечий одяг, вивели на вулицю і почали бити. Володимир, який примчав верхи, намагався забрати його у натовпу й заховати, але марно. Під ударами Ігор молився як справжній страстотерпець, поки не віддав дух Богові. Тіло князя було кинуто на торгу, а потім перенесено в одну з церков. Уночі над мощами вбитого самі запалали свічки. Вранці наступного дня в тій самій церкві відбулося відспівування, а потім поховання у Симеонівському монастирі на Копиревому кінці Києва. У Чернігові мощі святого Ігоря були покладені в «теремі» при соборі, тобто в одній з прибудованих до вівтаря усипальниць (1150). Доля святині після 1239 р. невідома, але в пам’ять про поховання князя у храмі встановлено кенотаф.
У 1159 р. у Спаському соборі був похований святитель Костянтин, митрополит Київський. Він став наступником митрополита Михаїла, який після 14-ти років керування Руською Церквою повернувся до Візантії (на знак протесту проти княжих міжусобиць або через конфлікт із Всеволодом) і залишив грамоту із забороною служити без нього у соборі Святої Софії в Києві. У 1147 р. Чернігівський єпископ Онуфрій запропонував Київському князю Ізяславу Мстиславичу (він правив столицею після смерті Всеволода і скинення його брата Ігоря) організувати обрання нового митрополита. Згідно з канонами, право обрання належало руським єпископам, а право поставлення кандидата — патріархові Константинопольському. Але на практиці, з часів Хрещення Русі, обрання і поставлення здійснював патріарх. Єдиним винятком стало обрання в Києві у 1051 р. святителя Іларіона, в чому історики бачать бажання князя Ярослава підкреслити політичну незалежність Русі від Візантії. Однак за Ярослава Русь була єдиною, а через століття висунення на митрополію кандидата одним з конкуруючих княжих угруповань становило загрозу для церковного життя. Вважають, що саме через це Смоленський єпископ Михаїл (візантієць) і святитель Нифонт Новгородський (поставлений на кафедру Михаїлом) відмовилися брати участь у поставленні запропонованого Ізяславом Климента Смолятича й не визнали його. Після смерті Ізяслава (1154) у Київ прибув святитель Костянтин (1156), який позбавив сану Климента й заборонив поминати покійного князя. Оскільки не всі події цієї смути зрозумілі в деталях, а багато її учасників стали заручниками обставин, поставлення Климента та дії святителя Костянтина не отримали в історії однозначної оцінки. Однак прямолінійність нового митрополита, без урахування частої зміни Київських князів, обернулася для нього скорботами: 1158 р. столицю зайняв син Ізяслава Мстислав, і святитель Костянтин віддалився в Чернігів до єпископа-візантійця Антонія. Мстислав запросив на Київський стіл свого дядька Ростислава Мстиславича, і обидва вирішили просити у Візантії нового митрополита (Ростислав не хотів повернення Климента, якого не підтримав патріарх, а Мстислав — святителя Костянтина). Оплакуючи своє втягнення в смуту, Костянтин заповів перед кончиною, щоб його тіло виволокли за місто й кинули на поживу псам. Не сміючи не ослухатися, єпископ Антоній виконав заповіт, проте незабаром, бачачи тіло неторканим, із честю поховав його…
У 1246 р. в соборі були покладені мощі мучеників Михаїла, князя Чернігівського, і його боярина Феодора, убитих у монгольській Орді за відмову вклонитися вогню перед аудієнцією у хана (1572 р. мощі мучеників перенесли в Московський Кремль і поклали в новозбудованій церкві їхнього імені, у 1770-х рр. — в Архангельському соборі, усипальниці князів і царів Московських). У 1250 р. на північному сході Русі відійшла до Бога дочка святого князя Михаїла — преподоб­на Євфросинія Суздальська, чиє дитинство пов’язане з Черніговом.

Новий час

Добавьте подпись
До лику святих Церквою причислені багато соратників і наступників владики Лазаря (Барановича). Подвижницький шлях більшості з них пройшов від учнівства в Києво-Могилянській академії — через праці просвітництва та управління монастирями Чернігівщини — до архієрейського служіння.
Святитель Димитрій Ростовський (Туптало) був висвячений архієпископом Лазарем на ієромонаха на урочистому освяченні кам’яного Свято-Троїцького собору Густинського монастиря (1675), потім служив проповідником при Чернігівській кафедрі й настоятелем Крупицького, Єлецького та Новгород-Сіверського монастирів, а згодом став митрополитом Ростова Великого († 1709).
Святитель Феодосій Чернігівський (Углицький) — уродженець Правобережної України, син священика Никити та його дружини Марії, в 1650-х рр. — архідиякон і намісник Києво-Софійського митрополичого монастиря, в 1662–1664 рр. — ігумен Онуфріївського Корсунського монастиря, в 1664–1688 рр. — ігумен Києво-Видубицького монастиря, з 1688 р. — архімандрит Єлецького Чернігівського монастиря, з 1692 р. — архі­єпископ Чернігівський (до 1693 р. — як вікарій при архієпископі Лазарі). Це був строгий подвижник, добрий і мудрий пастир, а після кончини — чудотворець (з кінця XVII ст. і в наступні століття біля його мощей засвідчено багато чудес) і небесний заступник за паству перед Богом.
Святитель Іоанн Тобольський
Святитель Іоанн Тобольський (Максимович) — уродженець м. Ніжина, викладач Києво-Могилянської академії, постриженик і проповідник Києво-Печерської Лаври, настоятель Єлецького монастиря, архієпископ Чернігівський, а пізніше митрополит Тобольський і Сибірський, духовний письменник († 1715). Продовжуючи справу владики Лазаря на ниві просвітництва, в 1700 р. він відкрив у Чернігові колегіум за зразком Київської академії.
Святитель Антоній (Стаховський) — уродженець Чернігівщини, проповідник при Чернігівській кафедрі, перший префект колегіуму, письменник, настоятель Новгород-Сіверського монастиря, архі­єпископ Чернігівський, потім митрополит Тобольський і Сибірський († 1740).
У XVIII ст. з Чернігівщиною були пов’язані долі ще двох відомих подвижників: 1705 р. у м. Прилуках народився святитель Іоасаф Бєлгородський (Горленко, † 1754), 1717 р. у м. Ніжині народився святитель Григорій (Кониський, † 1795), в 1729–1730 рр. у Чернігівському Свято-Троїцькому Іллінському монастирі подвизався майбутній священномученик Арсеній (Мацеєвич, † 1772), митрополит Ростова Великого, який преставився у в’язниці після критики відчуження церковних земель урядом Катерини II.
У 1859–1866 рр. Чернігівським архі­єпископом був святитель Філарет (Гумілевський) — видатний богослов та історик Церкви (серед його робіт — ґрунтовний «Історико-статистичний опис Чернігівської єпархії»). Пастир і проповідник, вчений і літератор, святитель Філарет завжди намагався полегшити важке становище сімей простого парафіяльного духовенства, особливо сиріт. Незважаючи на широке визнання його наукових праць (близько 150-ти робіт, багато з яких стали класичними), щирий і уразливий характер святителя Філарета, неприйняття ним пристосуванства в складній системі взаємовідносин Церкви з владою Російської імперії були причинами багатьох скорбот архіпастиря. Своєю кончиною він здійснив слова Христа: немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх (Ін 15: 13), — під час спалаху холери на Чернігівщині владика виїхав у заражений район для надання допомоги пастві й сам став жертвою епідемії, яка незабаром припинилася («Філарет ніби віддав себе в спокутування за багатьох», — зазначив його сучасник).
Преподобний Лаврентій Чернігівський
20–30-ті рр. ХХ ст. — час новомучеників і сповідників на Чернігівській кафед­рі. Священномученик Василій (Богоявленський) служив на Чернігівщині в 1908–1917 рр.: спочатку як ректор Чернігівського духовного училища, потім як вікарій єпархії і, нарешті, як правлячий архі­єрей (у 1918 р. був убитий на шляху до Москви з Пермі, де брав участь у розслідуванні обставин мученицької кончини архієпископа Андроника). Сповідник Пахомій (Кедров) у 1911–1917 рр. був вікарієм Чернігівської єпархії, а в 1917–1930 рр. — її правлячим архієреєм, пережив кілька арештів і заслань, після яких помер від важкої хвороби († 1937). Помічником владики Пахомія в управлінні єпархією був вікарний єпископ Стародубський священномученик Дамаскін (Цедрик), який також поніс скорботу численних ув’язнень і виселень, аж до розстрілу в 1937 р.
Особлива сторінка в церковній історії краю — життя преподобного Лаврентія Чернігівського (Проскури), в миру — Луки. Народився подвижник в 1868 р. у с. Карильське Кролевецького повіту Чернігівщини, в багатодітній селянській родині, де, через ранню смерть батька і хвороби матері, йому з дитинства довелося виконувати багато найрізноманітнішої роботи. В юності Лука став послушником і регентом Рихловського монастиря поблизу м. Короп. Дізнавшись про талановитого регента, єпископ Антоній (Соколов) викликав його до себе. Коли на неодноразові запитання владики, чи не приїхав Лука, монастирська братія ревниво казала: «Все Луку та Луку, ніби людей більше немає», — архіпастир пророчо відповідав: «Це такий Лука, що всі питатимуть у нього». Напередодні розлуки з улюбленою Рихловською обителлю Лука був утішений видінням уві сні ікони Пресвятої Богородиці, а коли 1905 р. прибув до Чернігова, то впізнав цю ікону в чудотворному образі 1658 р. у Свято-Троїцькому Іллінському монастирі. 1912 р. Лука прийняв чернецтво, 1916 р. був висвячений на ієромонаха, 1923-го — пострижений у схиму, 1928-го — возведений у сан архіманд­рита. Після вигнання ченців із монастиря старець оселився в будиночку однієї благочестивої вдови поблизу Іллінської церкви, де ще тривало богослужіння. Коли ж закрили і цей храм — таємно служив Літургію у своєму житлі, приймав духовних чад для бесід та сповіді (в цей час він передбачив початок Великої Вітчизняної війни, кажучи, що йде «злий ворог», який стане «бичем» проти безбожництва). Восени 1941 р. отець Лаврентій підбадьорював багатьох солдатів пророчим словом про майбутню перемогу і повернення додому. У дні окупації міста нацистами старець організував жіночу чернечу общину й поселив її у верхній садибі обителі — при Свято-Троїцькому соборі, де на Великдень 1942 р. відновив богослужіння. Продовжуючи подвиг духовної опіки людей, прозорливий старець прожив у стінах відродженого ним монастиря до самої кончини в 1950 р.

Владислав Дятлов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.