“Судний день” міського масштабу

День 13 березня 1961 р. назавжди увійшов у літопис Києва як один із найтрагічніших. Прорвавши захисну дамбу у Бабиному Яру, сотні тисяч кубічних метрів пульпи (глиняної маси, змішаної з водою) ринули з Сирця на Поділ. Змітаючи на своєму шляху все, у лічені хвилини ця страшна лавина поховала під багатометровим шаром територію розміром 30 гектарів. Вона знищила десятки будівель, сім трамвайних вагонів, тролейбус, два автобуси, вантажні й легкові автомобілі… Але найстрашніше — загинуло близько півтори тисячі людей.

У наші дні цю подію вже не замовчують, та понад три десятиліття, у жорстких ідеологічних умовах безбожної влади, робилося усе можливе, щоб про катастрофу не говорили навіть пошепки.
Видавивши із себе декілька слів про те, що в Києві трапилося стихійне лихо, є жертви й завдано матеріальних збитків, міська влада повідомила, що потерпілим нададуть допомогу. Назвали й кількість загиблих — 145 людей, тим самим зменшивши число жертв злочинної недбалості вдесятеро!..

В гонитві за трудовими рекордами
Кияни знали, що на рівні уряду УРСР ще 1950 р. було ухвалено рішення засипати приярки Бабиного Яру рідкими глиняними відходами. Тоді уже почалася нестача готової цегли, яку раніше успішно добували із численних зруйнованих будівель православних церков і монастирів. Тож влада й вирішила “поєднати приємне з корисним”. На Сирці, усього за кілометр від Третього приярка, де й почалася катастрофа, цегляні заводи почали освоєння пагорбів з великими запасами глини. А щоб не витрачатися на бензин і велику кількість будівельної техніки, вирішили на дні яру прокласти трубопровід і здійснювати намив способом гідромеханізації. Довго не роздумуючи, вирішили до того ж не будувати високу бетонну дамбу, яка б охороняла від можливого прориву берегів рукотворного озера, а звести земляну. Чого вже там! Якщо працювати, то цілодобово, а не в одну зміну, як передбачалося згідно з початковим проектом. Тобто викачували бруд у три зміни й навіть узимку, чого категорично не можна було робити!
Спорудити величезне озеро глибиною 30 метрів і площею понад один квадратний кілометр на висоті близько 60 метрів над рівнем великого житлового й промислового району також було злочином. Вода не встигала відходити в колектори та стікати по трубах у Дніпро, “дев’ятий вал” наближався…

Наруга над пам’яттю померлих
Роботи зі знищення пам’яті про жертви Бабиного Яру, а саме — місць розстрілу й поховання понад 100 тисяч мирних громадян і військовополонених, тривали безупинно. На кістках убієнних згодом планувалося розбити парк культури та відпочинку з традиційними атракціонами, танцмайданчиком й іншими супутніми атрибутами.
Звичайно, Господь не міг не бачити усього цього. Промислом Божим багато киян висловлювали занепокоєння з цього приводу, зверталися до міськвиконкому з вимогою зупинити беззаконня, а отже і можливу катастрофу. Та все було марно. Вірні прислужники міського голови брутально виштовхували прохачів з міськради, погрожували репресіями…
Крім того, що лавина бруду знищила величезну братську могилу часів окупації Києва, варто відзначити і той факт, що влада “дала добро” на знищення відразу кількох громадських кладовищ, що потрапили у зону лиха: Єврейського, Кирилівського православного, Копиловського, частини Лук’янівського та ін. При цьому родичам покійних заборонялося “перепоховувати” останки своїх близьких в інших місцях.
Незадовго до трагедії влада вирішила остаточно знищити острівець духовності, яким залишався Києво-Печерський монастир. Ченців змушували залишити обитель ще з 6 березня. При цьому обіцяли усілякі блага в далекому скиті під Почаєвом. Але не всі повірили в це. І правильно зробили. Тих, кого насильно переселили на Тернопільщину, життя не помилувало. Арешти, усілякі знущання й вимагання підірвали тілесні сили невільних емігрантів Лаври…
Плата за те, про що згадувалося вище, — колосальна! Півтори тисячі жертв, серед яких, переважно, дівчата та хлопці, а також діти та старі… Майже чотири мільйони радянських карбованців було витрачено на ліквідацію наслідків катастрофи, якої могло б і не бути.

Я залишилась живою
Невдовзі після лиха, що трапилося, ентузіасти почали по крихтах збирати свідчення очевидців, які вижили того страшного ранку… Одне з них — спогад учительки М. М. Новгородської: “На нас ішов вал — суцільна пінлива маса сірого кольору. Вал був вищим за будинки і закривав собою небо… Потік води збив мене з ніг, але я дивом залишилася на поверхні й, борсаючись, добралася до огорожі стадіону “Спартак”. Охоплена жахом, я підвела голову й побачила перед собою купол Кирилівської церкви. Він велично здіймався над хаосом стихії. Уперше в житті я попросила: «Господи! Збережи!» Небо почуло моє благання. Я залишилася жива…”
Народний поговір
Наостанок хочу поділитися з читачами кількома цікавими фактами. Це недавно розсекречені матеріали оперативних зведень за березень 1961 р., які готували співробітники КДБ УРСР для перших осіб ЦК КПУ. Отже: “Частина осіб єврейської національності продовжують висловлювати нездорові судження, пов’язуючи будівництво об’єкта в Бабиному Яру з жертвами, розстріляними німцями в період Вітчизняної війни: «…Надумали будувати гнилий масив на Бабиному Яру, замість того, щоб звести там пам’ятник загиблим євреям». «Це піднялися трупи євреїв, розстріляних німцями в період окупації
м. Києва». «…Не слід було оскверняти пам’ять загиблих у Бабиному Яру, тому й сталося таке нещастя»”.
“Окремі особи серед віруючих висловлюють своє невдоволення закриттям Печерської лаври. Найбільшу активність у цьому проявляють реакційно налаштовані віруючі, які мешкають у районі Печерської лаври, заявляючи: «От анархісти закрили Лавру, знайшли якісь тріщини, а Лавра із тріщиною тисячу років простояла, і ще тисячі років стоятиме, бо її охороняють святі угодники. А ті, хто закрив Лавру, сліпі люди. Вони малі тріщини в Лаврі побачили, а великих на Куренівці не помітили. І Господь їх покарав…» «Лавру 11 березня закрили й усіх повиганяли, а 13 березня на Куренівці сталося нещастя, загинули тисячі людей… Гнів Божий!»”
Чи є тут взаємозв’язок? Очевидно — так. Злочинна недбалість у поєднанні з бездуховністю влади призвели до загибелі півтори тисячі мирних громадян. Утім, про цю трагедію влада невдовзі “забула”: 12 квітня того ж року в космос полетів перший землянин…

Олександр Анісімов, історик і журналіст
Фото з фондів ЦДА КФФД України ім. Г. С. Пшеничного

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.